Тотальна інвалідність прокурорів для мене стала шоком. І, звісно, навела на думку: чому люди без совісті й гідності, без жодної відповідальності перед суспільством постійно приходять до влади, стають політиками, суддями, прокурорами, урядовцями?
Абсолютна безвідповідальність, фактична непідзвітність перед суспільством багатьох владних осіб — наслідок деградації соціальних ліфтів. Ця деградація трапилася не сьогодні й не вчора, а тривала багато років.
Звісно, можна нарікати на недолугий народ, який обирає не так і не тих. Можна нарікати на владу, яка не бачить берегів. Але проблеми глибші й системніші, як і їх вирішення.
З відновленням незалежності Україна розпочала розбудовувати демократичні інститути й верховенство права, не маючи ні належних знань і досвіду, ні політичних сил, готових узяти відповідальність, ні лідерів, які були б моральними авторитетами (як Вацлав Гавел у Чехії). Натомість демократія має в основі інструменти, які її забезпечують. Це, зокрема, політичний плюралізм, політична конкуренція, відкриті вибори, принцип розподілу влади, верховенство права. Однак в основі усього — виборча система. Саме вона виконує функцію політичного структурування суспільства, відбору й підготовки еліт, пропонує стратегії державного розвитку.
Неправильно застібнутий перший ґудзик
В Україні саме виборча система стала таким першим ґудзиком. Спочатку вона була мажоритарна. Народних депутатів обирали на прямих виборах без прив’язки до партій. Ця система дійсно максимально наближена до виборця, але обраним у такий спосіб парламентарям украй важко домовитися. Такі парламенти загрузають у безплідних дискусіях і стають украй неефективними. Саме через неможливість домовлятися було розпущено парламент Польщі 1993 року, коли в Сеймі представили 29 партій (по суті, нащадків «Солідарності», які виявилися неспроможними до співпраці).
З огляду на такий досвід Україна вже 1997 року відмовилася від цієї системи. Як ефективнішу виборчу систему ми обрали мажоритарно-пропорційну (50 на 50), але із загальнонаціональним виборчим округом і закритою системою голосування. Водночас виборець не мав жодного впливу на формування партійних списків, які утворювалися лідерами й спонсорами партій. Виборцям у кожному окрузі пропонували не ідеологію, а ідею, яка найближче саме їм: десь закрити шкідливе підприємство, десь створити робочі місця, десь побудувати школу чи дорогу. У виборчому бюлетені вписували прізвища лише перших п’яти кандидатів, які дійсно були авторитетними й впізнаваними. Так у Верховній Раді з’явилися Віталій Кличко, Святослав Вакарчук, Руслана, Таїсія Повалій, Оксана Білозір і багато інших людей, далеких від політики. Одночасно за ними підтягувалися одіозні фігури, пов’язані з криміналом, яким треба було сховатися за депутатським імунітетом і які купували місця собі або своїм надійним кнопкодавам.
Депутати-мажоритарники взагалі не пов’язувались ані партійною дисципліною, ані потребою входити до складу партійних фракцій і депутатських груп, вони часто не мали жодного зв’язку з виборцями свого округу. Їм достатньо було наобіцяти збіднілим людям сім мішків вовни й після виборів на округ ні ногою. Саме мажоритарники відомі своїми голосуваннями за гроші й легкою зміною політичної прописки (знані як тушки). Рекордсменом з міжфракційних переходів був колишній генпрокурор Григорій Потебенько, який за одне скликання примудрився вісім разів змінити партійну прописку! Отже, про конкуренцію ідей і моделей розвитку попросту не йшлося, її не потребувала система.
Одна з причин у тому, що одночасно із зародженням та становленням демократичних інститутів Україна переживала період первинного нагромадження капіталу. Основою цього процесу стала сумнозвісна велика приватизація, яку здійснювали у формі ваучерної приватизації: коли не поставили обмеження на скуплення ваучерів в одні руки й не допустили закордонні компанії. Це спричинило формування монополій в економці, а згодом і верстви олігархів, що не лише створили мільярдні статки, захопивши найбільш ласі уламки державної власності, а й використали державу як інструмент збереження свого статус-кво (феномен «приватизованої держави»). Саме мажоритарно-пропорційна система дозволяла їм з максимальною вірогідністю провести своїх людей до парламенту чи місцевих рад і чинити вплив на президента й уряд. Водночас ця система розвивала кругову поруку й сприяла розростанню корумпованості державного апарату.
Невдалий досвід пропорційних виборів
Внаслідок політичної реформи 2004 року запровадили пропорційну систему, за якою провели парламентські вибори 2006-го й позачергові вибори 2007-го. Суть у тому, що виборець обирає свою партію, партії формують коаліцію та призначають уряд. Партіям легше знайти спільну мову й спільні інтереси, ніж 450 народним депутатам.
Проте за нової системи партійні виборчі списки лишалися закритими. Обмежувальний бар’єр був однаковим і для партій, і для виборчих блоків. А тому в Україні не відбулося збільшення політичних партій, як це сталося в Польщі чи Словаччині. Наприклад, у Польщі кінці 1990-х років налічувалося приблизно 350 політичних партій. Однак після запровадження пропорційної виборчої системи з обмежувальним бар’єром для партій 5 %, а коаліцій 8 % ухваленням нового закону 2001 року про політичні партії та їх перереєстрацією кількість партій зменшилася вчетверо.
До того ж в Україні на момент запровадження цього закону вже консолідувалася кланово-олігархічна система. Партії стали важливим інструментом впливу олігархів.
А це означало, що в прохідну частину виборчого списку партії, яка була фактично власністю олігарха, могли потрапити тільки особи, відібрані для захисту його інтересів. Для того щоб перетнути обмежувальний бар’єр 5 %, треба було отримати щонайменше мільйон голосів. Домогтися такої підтримки могли тільки через доступ до загальнонаціональних телевізійних каналів, якими натоді вже володіли олігархи. Тому дрібніші партії, не домовившись з олігархами, фактично не мали шансів. Така ситуація була тотальною, і виборець часто елементарно обирав за принципом меншого зла, маючи такий собі вибір без вибору.
За цією ж схемою олігархи розставляли своїх людей у судах, у прокуратурі, місцевих органах влади, закріплюючи їх роль законодавчо: через украй обмежені можливості впливу суспільства, заплутану систему правоохоронних органів (чия роль була заволокітити справу), систему пільг, закриті й непрозорі процедури призначення тощо.
Президент Янукович, який сам представляв один з олігархічних кланів, повернув стару й перевірену мажоритарно-пропорційну систему. Це дало йому змогу встановити контроль за парламентом і знизити вплив олігархів. Але це точно не сприяло розвитку демократії.
Тема запровадження повноцінної пропорційної системи була предметом передвиборчих обіцянок чи не всіх кандидатів у президенти. Зобов’язання провести виборчу реформу ввійшло в угоду коаліції «Європейська Україна» після дострокових парламентських виборів 2014 року. Воно фігурувало як одна з вимог до України в Угоді про асоціацію з ЄС.
У 2019 році ухвалили новий виборчий кодекс саме із пропорційною виборчою системою, багатомандатними виборчими округами й преференційним голосуванням, яка для нас видається близькою до оптимальної.
Проте вибори за новою системою так і не провели. Навпаки, поки діє воєнний стан, зі зрозумілих причин не проводять виборів чи конкурсів на заміщення посад. Це й призводить до ситуації, у якій навіть за часів війни народними депутатами, урядовцями, прокурорами, суддями стають люди вкрай низького рівня відповідальності перед суспільством, сумнівних моральних і професійних якостей.
Який вихід із цієї пастки?
Забігаючи наперед, скажу, що лише зміною виборчого законодавства мети не досягнути, так само як неможливо змінити ситуацію швидко. А від масштабу проблеми часто опускаються руки. Проте не ми перші, не ми останні. Найближчий приклад — Центрально-Східна Європа, наші колеги по соціалістичному табору.
Ось кілька інструментів, як вийти із цієї пастки:
- Змінити інструменти кооптації еліт. Найбільш придатну виборчу систему вже ухвалено. Її перевага в тому, що виборець може обрати із запропонованого партією списку кандидатів. А партія за такої моделі, знаючи, що виборець розставлятиме преференції, буде зацікавлена запропонувати в списку кандидатів, які приведуть її до парламенту. Однак у новому виборчому кодексі не враховано один принциповий момент: не запроваджено диференційованого обмежувального барʼєра для партій і коаліцій. Він для всіх 5 %. Тоді як для коаліцій він має бути принципово вищим, адже виконує функцію збільшення політичних партій. Україні це конче потрібно. Як у наведеному прикладі з Польщею. Відмова від такого принципу — це, по суті, відмова від інструменту збільшення політичних партій та очищення від політичного спаму.
- Перезаснувати інститут політичних партій (законопроєкт 2021 року «Про політичні партії») і перереєструвати партії відповідно до нового закону. Чинний закон ухвалювали, щоб стимулювати формування партій, а тому процедура їх утворення досить спростилася. Натомість сьогодні стоїть абсолютно протилежне завдання — збільшити політичні партії, а також повернути партіям притаманні їм функції, насамперед кооптацію еліт.
- Відновити всі конкурсні процедури під час формування органів виконавчої влади і їх максимальну прозорість. Суспільство має розуміти, як ті чи інші особи стають головами обласних і районних державних адміністрацій, керівниками державних підприємств, суддями чи прокурорами, міністрами чи депутатами. Також важливо повернути в закон про регламент статті, які регулювали статус парламентської опозиції з обов’язковим закріпленням за опозицією комітету з питань свободи слова, прав людини й бюджетного комітету, як це заведено в демократичному світі, а також партійну належність міністрів.
Насамкінець застереження: як стверджують метри у сфері партології, належного ефекту від перерахованих мною інструментів можна досягти поступово, на це може піти три — п’ять електоральних циклів. Погоджуюсь, це довго. Так, під час війни не все можливо. Але ніщо не заважає бодай почати цей процес…