Миколу Лисенка часто називають батьком української класичної музики, але щоб насправді окреслити роль видатного композитора в історії України, цього буде замало. З іменем митця пов’язана ціла епоха становлення не лише професійної музики, а й театру, мистецької освіти та зрушень у громадсько-політичному житті. І це в часи, коли все українське перебувало під невпинним жандармським оком і заборонами. А ще Микола Лисенко одним з перших замислився над європейськими перспективами нашої культури. Але про все по черзі.
Нащадок аристократичних родів
Микола Лисенко. 1872 р.
Народився Микола Віталійович Лисенко 22 березня (за новим стилем) 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту на Полтавщині. Батько композитора Віталій Романович був військовим у п’ятому поколінні й продовжував традицію, закладену його предками. За родинною легендою, засновником роду був нащадок поплічника Богдана Хмельницького Лисенко-Вовгура. Потому старша лінія Лисенків оселилася на Чернігівщині, і саме від полковника Чернігівського й Переяслівського Івана веде початок гілка композиторового роду.
Мати музиканта Ольга Єреміївна походила з аристократичної родини Луценків, мала блискучу освіту (навчалася в інституті шляхетних дівчат), була великою прихильницею європейської культури, зокрема музичної. Саме вона першою розгледіла мистецькі здібності сина й почала навчати його в п’ять років гри на фортепіано. Хлопчик виявився надзвичайно талановитим учнем, дивував близьких винятковою музичною пам’яттю й легкістю, з якою засвоював нові мотиви. У дев’ять років майбутній композитор написав свій перший музичний твір — «Польку», а батько опублікував його до дня народження сина.
Походження прізвища Лисенків
Цінну інформацію про походження прізвища зафіксувала небога Миколи Лисенка Ірина Стешенко. У листі до редакції «Великої радянської енциклопедії» від 30 травня 1952 року вона аргументовано доводила, що в поширеному написанні російською припустилися суттєвої помилки: писали через літеру «ы», хоч мало відповідати українській фонетиці, писатися через «и», відповідно до «і» української.
«Останнім часом у нашому друці укорінилася помилкова транскрипція прізвища найвідомішого українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. З незрозумілих причин, вірогідніше за все, — з незнання, прізвище композитора пишеться Лысенко.
З метою уникнення помилки, що може виникнути в новому виданні “Великої Радянської Енциклопедії”, вважаю за свій обов’язок донести до Вас наступне.
Пращур наш, запорізький козак, мав прізвисько — Лисенко-Вовгура. Це означало, що він хитрий, як лис, і лютий, як вовк. Таким чином, коренем, від якого пішло наше прізвище, є слово “лис”, а зовсім не слово “лисий”, як це можна було б припустити при написанні — “Лысенко”. Микола Віталійович ніколи не називав себе інакше, ніж Лисенко і тільки так підписувався російською», — писала Ірина Стешенко.
На початку ХХ століття ще остаточно не усталився фонетичний принцип в українському правописі, й нерідко послуговувалися етимологічним. Саме тому, на доказ козацького походження прізвища від слова «лис», родичі композитора й він сам наполягали на написанні через «і» російською мовою, відповідно, писали й «Lissenko» латинською графікою.
Пробудження національної самоідентичності
Батьки подбали не лише про ґрунтовну освіту сина, а й про розвиток його природних здібностей. Навчався Микола в пансіонах Гедуена та Вейля в Києві, потім — у II харківській гімназії, де здобував і відповідні музичні знання. Навчався Лисенко відмінно, завжди був у списках найкращих учнів та отримував відзнаки, коли переходив до вищих класів. У Харкові юний музикант мав і перші концертні виступи — у камерних зібраннях. Найближчий друг і кузен композитора, драматург Михайло Старицький писав у спогадах, що світогляд у Лисенка формувався аристократичний, чому сприяли виховання в класичних пансіонах і сімейні традиції з панським стилем життя.
Микола Лисенко з хористами
Одночасно під час вакацій юнак поринав у стихію народної пісні й фольклору — ігор, обрядів, переказів, що цілковито його захоплювала. А в підлітковому віці найбільше його вразили вірші Тараса Шевченка, які потрапили до рук Миколі Лисенку й Михайлу Старицькому під час гостювання в родичів. Усю ніч вони читали й захоплювалися формою, словом і сміливістю змісту. Микола був у захваті від музичності мови. Уже тоді народні мотиви почали формувати його мистецький простір — юнак записував мелодії народних пісень і добирав до них акомпанемент. Визначним поворотом стало навчання в Київському університеті, адже саме тут він поринув у громадське життя й згодом став одним з лідерів Київської української громади.
Навчання в Лейпцизі
У другій половині ХІХ століття, у часи, коли етнічні українські землі були поділені між двома імперіями, найпотужнішим інструментом пробудження національного усвідомлення й консолідації людей була культура. Українське слово, література, театр і музика посіли перші місця. Тож музика стала не лише захопленням для композитора, він цілковито розумів її роль у впливі на широкі верстви населення. 1865 року в Київському університеті Лисенко успішно захистив дисертацію природничих наук, а за два роки поїхав до Лейпцига навчатись у консерваторії, щоб дійти найвищої досконалості свого хисту. Надихнули на цей крок його друзі-громадівці, що також вважали конче потрібним відшліфувати вміння митця. У консерваторії фортепіанної техніки Лисенка навчав професор Рейнеке, який ще під час вступного іспиту, прослухавши гру Лисенка, зауважив «правдивий талан». Уроки фортепіанної гри Лисенку викладали піаніст-віртуоз Ігнац Мошелес, піаніст і педагог Ернст Венцель і професор, концертмейстер Гевандгаусу Фердінанд Давід. Додаткові уроки диригування Микола Віталійович брав у композитора й диригента Карла Рейнеке, теорії музики й композиції — у провідних німецьких професорів Ернста Ріхтера й Веньяміна Паперітца. Викладачі відзначали неабиякі успіхи наполегливого учня. Врешті, на першому академічному році навчання Лисенка запросили до Праги на музичне свято, де мав відбутися перший спільний концерт слов’янської народної пісні. На ньому були народні сербські, болгарські, чеські пісні, керівник російського хору з псевдонімом Слов’янський (дібраним для кону) представляв цілу низку творів — болгарських, російських, білоруських та українських. Щоправда, останні вдавалися йому найгірше. Тож виконувати українську пісню випало Лисенкові. Для того дали йому празький хор, але з обмеженим часом підготувати виступ високого рівня було неможливо. Щоби показати унікальність української музики, Лисенко додав до виступу свої фортепіанні обробки українських пісень. Коли зазвучала «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні постало», відомий чеський музикант Рейнер вигукнув: «То духи степу!». Письменниця й громадська діячка Олена Пчілка в спогадах про Миколу Лисенка зазначила: «Коли кому доводилося чувати його власне виконання, той тільки може уявити, яке враження зробила ся пісня на тому врочистому святі!».
У другому академічному році Лисенко готувався до завершального іспиту. Грав він тоді першу частину концерту Бетховена № 4 (G-dur). Газета Leipziger Tageblatt у квітні 1869 року помістила статтю, у якій повідомляли, що виконання «Миколи Лисенка з Києва» було справді видатне, причому блискуча каденція належить самому виконавцеві. Потому Лисенко мав досить прекрасні перспективи залишитись у Європі й зробити кар’єру одного з найвизначніших піаністів.
Але зробив свідомий вибір, відмовився від європейського турне й повернувся на Батьківщину: тут на нього чекало багато справ.
Саме під час навчання в Лейпцизі вийшли перші видання Лисенкових творів — фортепіанна «Сюїта на теми народних пісень у формі старовинних танців» і «Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано». Усього композитор видав сім таких збірників по 40 пісень, 12 «Хорових десятків» (обробок для хорів різного складу), обрядові збірки («Коломийки», «Колядки, щедрівки», два «Вінки веснянок», «Весілля», «Купальська справа»), дві збірки для дітей і молоді («Молодощі», «Збірник українських народних пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого віку в школах народних»), загалом понад 500 обробок. Крім того, після успішного виступу в Празі Миколі Віталійовичу запропонували написати музику до «Кобзаря» Тараса Шевченка, що поклало початок Лисенковій музичній шевченкіані, що налічує приблизно 100 творів.
Навчання в Німеччині значно вплинуло на формування музичного стилю композитора, утім, за радянських часів, коли найвизначніші імена з української історії замовчували або представляли в суто радянському наративі, цей вплив суттєво нівелювався. Натомість формувалася концепція впливу російської культури на творчість Миколи Лисенка. Це не лише виявлялося в численних публікаціях, а й візуалізувалося навіть у музейній експозиції, відкритій у Києві 1981 року. Якщо навчання в Лейпцизі розкривалося кількома експонатами, то «потужний» (не інакше як в лапках) вплив російських композиторів підкреслювався в ключових експозиційних вузлах. Натомість, як свідчать історичні джерела, протягом життя композитор докладав неймовірних зусиль саме для протидії російському впливові й прагнув розкрити європейські горизонти української культури.
До 10 грудня 2024 року в Музеї видатних діячів української культури можна оглянути експозицію виставки «Микола Лисенко в Лейпцигу», побачити унікальні нотні рукописи, світлини й навіть прослухати твори композитора того періоду. Виставку підготовлено за підтримки Goethe-Institut Ukraine та в партнерстві з Міжнародним фондом Івана Франка.
Внесок Маестро
Повернувшись до Києва, Микола Лисенко поринув у громадське й мистецьке життя: брав активну участь у діяльності Київської громади, працював над новими музичними творами, почав концертну діяльність. На авторських концертах Лисенко виступав піаністом і хоровим диригентом, виконував визначні європейські та власні музичні твори. Публіку надзвичайно захоплювало віртуозне виконання Миколи Лисенка.
Робочий стіл Миколи Лисенка у помешканні на вулиці Маріїнсько-Благовіщенська, 95 (нині — вул. Саксаганського). 1912 р.
Про майстерність Миколи Лисенка його племінниця, письменниця й громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська писала так: «Ні до кого іншого прирівняти його гру не можна було… Коли він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне, якесь євшан-зілля… В його грі оживали тисячоліття… І чулась глибока, сива, слов’янська старовина. Та й сам він був за роялем — Віщий боян. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом, він цілком переподоблювався. В житті лагідний, ласкавий, за роялем — Віщий Боян».
Одним з найважливіших внесків Миколи Лисенка в розвиток української культури було написання українських опер. Першою спробою стала робота над героїчним твором «Гаркуша», яку Микола Лисенко й Михайло Старицький (як лібретист) почали 1863 року, утім, авторам так і не вдалося її закінчити. Після повернення з Лейпцига творчий тандем продовжив роботу, і 1872 року було створено музичну комедію «Чорноморці» (пізніше перероблена на оперу). За два роки Лисенко й Старицький підготували новий твір — «Різдвяна ніч», лібрето за Гоголем написав Михайло Старицький, музику — Микола Лисенко. Силами аматорського театрального гуртка, до якого входили й автори, її поставили на сцені київського міського театру. Вистава мала визначний успіх, багато дослідників вважає саме цю подію початком українського оперного театру. Усього в доробку композитора 10 опер, серед них — «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», а також дитячі твори — «Пан Коцький», «Коза-дереза», «Зима й весна».
Не менш важливим внеском Миколи Лисенка в розвиток української культури й пробудження національного самоусвідомлення стала і його хорова діяльність як автора й хорового диригента. Працюючи з хорами й організувавши чотири хорові подорожі, Лисенко мав на меті не лише створити унікальний мистецький продукт, а й згуртувати людей, передусім молодь. Розвиваючи на професійному рівні хорове мистецтво, він насамперед прагнув розвинути його до європейського рівня. Видатними хоровими диригентами й композиторами стали його учні, зокрема Кирило Стеценко, Олександр Кошиць. Згодом, у 1919–1922 роках, українська республіканська капела під час світового турне підкорила хоровим виконанням не лише європейські країни, а й Північну та Південну Америку, тож започаткована Лисенком справа гідно розвивалася й по смерті митця.
Абсолютно логічним продовженням мистецької та громадської діяльності стало відкриття Миколою Лисенком у 1904 році Музично-драматичної школи, у якій були відділення музичне, української та російської драми й клас бандури. 1918 року школі було надано статус музично-драматичного інституту — так Микола Лисенко заклав підвалини вищої мистецької освіти в Україні, без якої не могло бути гідного культурного поступу. Наступниками цього закладу є Національна музична академія імені Петра Чайковського та Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Про багатогранність творчої спадщини, громадської діяльності та внесок Миколи Лисенка в розвиток української справи можна писати дуже багато. Вище подано лише окремі штрихи, та й ті промальовано пунктиром. Але ще раз наголошу: усі свої починання композитор намагався довести до досконалості, адже лише в ґрунтовно проробленій справі, завершеній на високому рівні, він бачив можливість для подальшого розвитку.
«Оркестр. Без оркестра кантати у вас не буде, не дам. Коли я не гожуся з вами вивести українську національність з хуторянської обстанови на європейський шлях, в велику минуту представити Україну перед лицем всіх слов’янських братніх народів і європейських мужів в сфері іскуства, то нема чого мене просити, щоб я “снизошел” на келейне виконання душ 80 хора під акомпанемент фортепіанчика» (з листа Миколи Лисенка до Григорія Маркевича від 10 серпня 1903 року).
«Познайомивсь я листовно, звичайно, з шановним артистом нашим, співаком оперним добродієм Модестом Менцінським, що на разі співа в Стокгольмі, в королівській опері. Листуємося ми з їм в протягу цього минулого літа і навіть обмінялись фотографіями. Він дуже уподобав мою музику і милується вокальними моїми творами, пропагує їх навіть у концертах Німеччини. Присилав з поводу цього часописи німецькі, а в їх реляції і апробації про співані твори. Але він страшенно уболіває, що наша пісня, наша творчість музикальна не може в європейськім суспільстві доти ширитись і пропагуватися, доки тексти до музики не будуть перекладені, і то взірцево перекладені, на німецьку, французьку і інші мови і видані в тих мовах. Міркувалися ми з їм чимало над цим питанням і в один голос зійшлися на Вашому мистецтві чудово перекласти на німецьку мову твори вокальні хоч би до тексту Шевченкового, на який у мене переважно і компонована музика» (з листа Миколи Лисенка до Івана Франка від 14 жовтня 1904 року).