Українське «глянцеве» видання HarpersBazaar розмістило таку інформацію:
«У Варшаві відкрили музей сучасного мистецтва. Він став символом майбутнього та відродження міста.
INSTAGRAM @MIASTO_WARSZAWA
У Варшаві відкрився новий музей сучасного мистецтва, що розташований навпроти Палацу культури та науки, зведеного в 1955 році на знак дружби з народами СРСР. Будівля музею була спроєктована американським архітектором Томасом Файфером і демонструє бажання жителів міста дистанціюватися від радянського минулого та рухатися в майбутнє.
За задумом команди, мінімалістична і сповнена світла споруда, загальна площа якої сягає 20 тисяч квадратних метрів, символізує відкритість, толерантність і демократичний шлях, на який Польща стала, позбавившись від авторитарного комуністичного правління 35 років тому.
Одна з головних особливостей конструкції — монументальні білі сходи, які обрамлюють головний зал, створюючи простір для зустрічей та дискусій.
Мер Варшави Рафал Тшасковский зазначив, що відкриття музею є історичним моментом і що проєкт, який також включатиме театр, допоможе не тільки популяризувати польське мистецтво, а й створити новий центр міста, де більше не буде домінувати комуністичний символ.
Проєкт обійшовся місту в €160 мільйонів. Незабаром глядачам планують представити понад 2,5 тисячі творів, зокрема роботи знаменитих польських і міжнародних художників. Команда музею вважає, що стриманість архітектурної форми й білі стіни допоможуть мистецтву по-справжньому розкритися та «ожити».
Цією короткою нотаткою й кількома фотографіями українській аудиторії повідомили, чим останнім часом живе столиця Польщі.
Музей модерного мистецтва (не сучасного, бо це два різні поняття, які часто плутають) справді став гучною темою останніх тижнів.
Як офіційно повідомило видання Ради Варшави Ratusz:
«Варшав’яни й пошановувачі мистецтва з усієї Польщі багато років чекали цього моменту.
Це перша повоєнна будівля в Варшаві, зведена з думкою про сучасне мистецтво. Розташована уздовж західного боку Маршалковської вулиці, вона розтягнулася на площі майже 20 тисяч квадрадних метрів і складається з шести поверхів, об’єднаних навколо монументальних центральних сходів. На двох експозиційних поверхах також є приміщення з панорамними вікнами, що виходять на Маршалковську і південну частину площі Дефіляд».
Йоанна Митковська, директорка Музею, додала:
«Це музей про вас і для вас, він не лише віддає шану сучасному мистецтву, але й знаменує великі зміни, що відбуваються в місті. Сподіваюся, що ви сюди приходитимете, що це місце стане частиною повсякденного життя міста. Це найбільша мрія команди МММ».
Є музей, якого чекали роками, але мистецьке середовище і всі зацікавлені, як це часто буває, розділились на два табори. Ті, кому близькі ідеї творців музею, у захваті, інші ж — не дуже, а треті взагалі виступили з гострою критикою музею, який уже є і залишиться набагато років з усіма своїми плюсами й мінусами.
Один із моїх іноземних знайомих описав своє перше враження від МММ:
«Музей, відкритий для всіх» — через близько 20 років від заснування Музей уперше відкрив своє приміщення. Немає колекції, немає виставки, немає анонсів майбутніх проєктів. Якісь випадкові роботи розпорошені по величезному будинку, що вписується в наратив задекларованої відкритості до суспільства.
Простір заповнений розгубленими людьми, яких постійно зупиняє тимчасова архітектура пригноблення, яка виконує функцію контролю натовпу і здійснює владу над інституцією. Стовпчики зі стрічкою в аеропортному стилі творять інсталяцію, що говорить про цю інституцію більше, ніж будь-який текст, написаний музеєм і про нього.
Розставлення об’єктів такої символічної сили в порожньому просторі свідчить про поразку самої архітектури, що є святинею культу white cube, який не здатен виконувати функцію місця для людей — великої кількості людей.
Увага до теми архітектури цієї коробочки (основні сходи — найкращий цьому приклад), це місце найбільшого марнування в творенні простору, який може бути відповіддю на будь-яке запитання, оскільки воно не має абсолютно жодного характеру.
Сучасні музеї в усьому світі довели, що межі такої стерильної архітектури вже давно досягнуто і що в музеї йдеться про наратив, який «розсовує стіни», а приміщення музею служить лише фасадом до його змісту й завжди повинне «спускатися на землю» заради відвідувача».
З огляду на величезні сходи, які домінують у центральному просторі, моя дружина назвала будівлю музею «сходовищем» і додала: «Ми до музею будемо сходитись, щоб по сходах находитись».
INSTAGRAM @MIASTO_WARSZAWA
Марцін Зґлінський, начальник відділу базового дослідження історії мистецтва Інституту мистецтва Польської академії наук, написав текст, що зібрав багато реакцій, переважно схвальних. Я дозволю собі вибрати уривки, які здаються мені особливо влучними.
«Ця будівля напрочуд щира, вона прямо говорить про те, якою сьогодні є польська культура, яка її позиція у світових рейтингах і де перебуває група людей, яка “на ниві сучасної візуальної культури” претендує на творення свого роду неформального єпископату. Вона до болю щира з кількох причин.
Чудово свідчить про те, що ми залишаємося провінцією, цілком позбавленою амбіцій вийти зі своєї провінційної ліги. Коли відкривали Музей Ґуґенгайма у Нью-Йорку, Центр Помпіду у Парижі чи Музей Ґуґенгайма в Більбао, то там будували будівлі-ікони, що були чимось цілком новим, що потім наслідували. Це була архітектура свого часу, це була архітектура-імпульс.
Новий музей — це пам’ятник несамостійності мислення середовища, яке стоїть за створенням цієї будівлі і його амбіцій відсвічувати віддзеркаленим світлом, при чому світлом, що доходить від віддалених планет, які де-факто вже згасли.
Це не видатна архітектура. Вона лише правильна, якщо думати про неї без ширшого просторового контексту. Мабуть не такою має бути амбіція столиці 38-мільйонної країни, яка динамічно розвивається, що через чверть століття зусиль і натуги виродити щось, про що можна сказати, що не таке воно вже й погане, не жахливе, не погане, в принципі, у ньому навіть є багато хорошого.
(…) окрім відкритого першого поверху й напису «Музей відкритий» на касі. І попри те, що директорка під час відкриття будівлі говорила, що він “присвячений відкритій, рівній і демократичній культурі”. Ця архітектура свідчить про щось геть інше, і більшість недурних людей, з якими я про неї говорив, сприймають її саме так.
(…) Палац Культури сумний і дослівний, і цей музей сумний і дослівний. Палац потріпався і притерся, і з МСМ буде так само. Коли цей білий бетон вкриється пилом, патьоками і тріщинами, коли потім хтось прикріпить до нього якісь чудові неонові вогні, обвішає банерами виставок, то може, він приживеться, і може, ми його навіть полюбимо.
Те, що тут додатково характерно, це те, що величезна частина дискурсу зосереджена на будівлі, а не на колекції. Тож якими б іконічними не були музейні будівлі і як багато б у них не влаштовували лекцій, акцій, показів і конференцій, люди все ж хочуть побачити гарне мистецтво, щоб насититися тією енергією, яка просто є у художніх творах, через що ці твори є такими унікальними і такими страшенно дорогими.
Ми були і залишаємося маргінальною країною зі складною, де-факто постколоніальною історією, і віддзеркаленням цього є фонди наших музеїв. Тож цей музей не привабить людей із широкого світу ні експонатами, ні ідеєю, а те, що не привабить архітектурою, це вже точно. Але саме прощання із провінційністю тут могло відбутися лише через архітектуру. У нас не буде колекції, як в МОМА, але ми могли мати щось надзвичайне, ми могли створити ікону. А замість ікони у нас щось на кшталт рами для картини».
Текст Марціна Зґлінського — це хороший коментар до захвату українського Harpers Bazaar щодо варшавського Мавзолею сучасного мистецтва, або ж «Сходовища».
Звісно, з точки зору нинішнього Києва може здаватися, що те, що зробили варшав’яни, — це великий успіх. Я вірю, що після закінчення війни в Україні знайдуться люди, які нарешті інвестуватимуть в українську культуру, але робитимуть це без провінційних комплексів, із легкістю і вірою, що все добре й гарне у нас і передовсім для нас іще попереду.