Історія читання — популярна нині тема. Для охочих заглибитися в неї є книжки на різну цільову аудиторію: від підліткового нонфікшна «Бустрофедон та інші. Коротка історія читання» Галини Глодзь до академічного дослідження «Від молитви до освіти: Історія читання ченців Львівської єпархії XVII–XVIII ст.» Івана Альмеса.
Історія українського книговидання сьогодні представлена в низці музеїв, зокрема в Музеї книги та друкарства в Києві, Музеї мистецтва давньої української книги у Львові, Музеї культури і книги Покуття у Снятині, Музеї рідкісної книги імені Г. Васильківського в Ніжині. Для збору колекцій організовували пошукові експедиції. Зокрема ще на початку ХХ століття дослідники збирали українські стародруки по монастирських книгозбірнях під керівництвом Володимира Перетца та під егідою Всеукраїнської академії наук.
Читайте також: День народження першої української медієвістки Варвари Адріанової-Перетц
Під час однієї із більш сучасних експедицій дослідники підтвердили припущення, що друкарство існувало у Львові ще до Івана Федорова — зокрема були знайдені стародруки, надруковані в Онуфріївському монастирі.
Київський Музей книги має дуже виграшне розташування — у давній лаврській друкарні, що діяла з початку ХVІІ століття і до початку XX століття. Це місце, звідки почалося культурне відродження барокового Києва, коли архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький викупив занедбану друкарню братів Балабанів і перевіз її до Києва. Далекоглядний ігумен запросив провідних львівських інтелектуалів, які стали ядром київського гуртка книжників, розпочали перекладацьку і книговидавничу діяльність, незабаром стали викладачами Києво-Могилянської колегії.
Власне, це місце було пов’язане з книжністю майже безперервно. Після приходу до влади більшовиків і закриття обителі на її території почало діяти Всеукраїнське музейне містечко. У його складі з 1923 року заснований відділ письма і друку під керівництвом книгознавця Павла Попова. Роком раніше в Києві виник Український науковий інститут книгознавства на чолі з книгознавцем Юрієм Меженком. Обоє плекали мрію про музей книги і друкарства, відкриття було заплановане на 1927 рік, однак репресії стали на заваді.
1965 року, до 350-річчя заснування друкарні Києво-Печерської лаври, той-таки Павло Попов знову висунув пропозицію створити Український республіканський музей книги і поліграфічного виробництва в колишньому приміщенні лаврської друкарні. Проте побачити свій задум втіленим науковець уже не встиг.
Музей почав діяти лише 1975 року, офіційно — завдяки Міжнародному року книги, проголошеному ЮНЕСКО. Серед перших наукових співробітників музею були майбутній академік НАН України Микола Сулима та майбутній доктор історичних наук Сергій Білокінь.
Після проголошення незалежності музейна експозиція потребувала суттєвої декомунізації, оновлення тривали до 2000-го року. За задумом експозиція музею відображає історію книжкової справи від часів Русі. Нині через повномасштабну війну найцінніші експонати сховані (загалом колекція музею — 26 рукописних книг, близько 600 стародруків і чимало пізніших цінних видань). Музей активно оцифровує колекцію, щоб зробити її доступною для перегляду.
Хоча первісно лаврська друкарня користувалася папером, виготовленим в Радомишлі, нинішній музей має власну «папірню», де можна дізнатися про технологію створення паперу й долучитися до виготовлення. Відвідувачі дізнаються, що папір у часи Плетенецького виготовляли зі старого зношеного одягу, зробленого з конопель, льону чи кропиви. Папірня неодмінно розташовувалася біля води, і водяний млин перемелював старі лахи на «борошно». Тому взимку, коли річка замерзала, виробництво паперу зупинялось. У величезних баняках варили пульпу — рідку для тоншого паперу, густішу для товщого. Черпальник зачерпував цей розчин на сито, прокладав тканиною й вимочував зайву воду, після чого папір (досі притулений до тканини) відправляли під прес, а потім вішали сушити на сонці. Насамкінець для міцності вмочували в такий собі холодець і знову сушили.
Якщо замовити екскурсію музеєм, можна дізнатися чимало про різноманітні види писемності (а дещо й відчути на дотик) — наскельні малюнки, глиняні таблички, єгипетські папіруси, круглий давньогрецький календар, вузликове письмо, разки мушель, шкури бізонів і пергаменти…
Коли ж зайде мова про писемність і книжність Русі, слухач може потонути у вирі псевдоісторичних вигадок. «Писемність виникла, коли Кий, Щек і Хорив заснували Київ», — починає екскурсоводка, і цей недостовірний початок не віщує нічого доброго. Далі такого ще багато: «точні» дані про бібліотеку Ярослава Мудрого, підземні ходи між Києвом і Черніговом, неписьменного короля Генріка, якого Анна Ярославна вчила розуму. Дякую, що хоч про Велесову книгу не згадали.
Насамкінець слухач екскурсії почує ще кілька перебільшень і хибних тверджень, зокрема про те, що за наказом російського царя розклали вогнище на території Печерської лаври і спалили геть усі українські книжки, вціліло лише Пересопницьке Євангеліє, тому Грушевський (звісно, названий «першим президентом») запропонував присягати на вірність українському народу, поклавши руку на нього (це неправда, як і все, перелічене в попередніх двох абзацах).
Було б смішно, якби не було так сумно. Це місце й ця тема мають величезний потенціал, який досі розкритий на мізерному рівні.