Станом на осінь 1990 року значна частина українського суспільства вже подумки попрощалась з радянським ладом та готувалась до розпаду СРСР. Навіть керівний апарат та депутати Комуністичної партії України у більшості вже розуміли, що слід готуватись до «перевзування».
Але на території УРСР знаходилось майже 900-тисячне угрупування радянських військ, особовий та командний склад якого у більшості складався з уродженців інших територій Союзу, й яке повністю підпорядковувалось Москві. Й ось керівництво цього угрупування в особі командувача Київською військовою округою генерала Бориса Громова вирішило провести у Києві традиційний парад на честь «Великої жовтневої соціалістичної революції», тобто – 7 листопада. Слід нагадати, що незадовго до того Борис Громов очолював радянський військовий контингент в Афганістані, й здійснив його виведення практично без утрат у 1989 році. Отже, він був мега-популярною особистістю у Радянському Союзі, а відтак – наполягаючи на військовому параді, розраховував на свій безмежний, як здавалось генералу, авторитет, зокрема – серед мешканців столиці радянської України.
Національно-демократична спільнота України сприйняла ідею проведення параду вкрай вороже: було вирішено за будь-яку ціну завадити проходженню радянської військової техніки по Хрещатику.
Вже надвечір 6 листопада велика юрба народу заполонила Хрещатик. Багато людей вирішило ночувати у переходах: безпосередньо під площею Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності), а також навпроти ЦУМу.
Водночас, побачивши таку ситуацію, радянське командування вирішило провести парад 7 листопада на площі Перемоги (нині – Галицька площа).
Рано-вранці 7 листопада на площу Перемоги підтягнулась юрба молоді: члени та симпатики Української Студентської Спілки (УСС), Спілки Незалежної Української Молоді (СНУМ) та інші. Буквально за кілька тижнів до того студентське голодування на площі Жовтневої революції, яке пізніше ввійшло в історію, як Революція на Граніті, закінчилось перемогою молоді. Відтак, симпатиків УСС та СНУМу у той час було багато.
Однак, на площі Перемоги було звезено чимало міліції, а також людей у цивільному з виразною зовнішністю «з радянських органів». Вони організовано витіснили юнаків убік будинку №37 на бульварі Т. Шевченка (він знаходився на розі бульвару та пл. Перемоги). У процесі протистояння молодь звідкись підтягнула кілька стільців, які були вмить розламані та використовувались у якості кийків. Не обійшлось без побиття, розбитих носів та синців.
На місці цього триповерхового будинку зараз знаходиться новий бізнес-комплекс. У той же час там розташовувалось якесь об’єднання профспілок, серед працівників якого, вочевидь, були й симпатики національно-демократичного руху. Напевно, саме завдяки ним близько 40 учасників протестної акції потрапили на дах будинку, де розкрили свої транспоранти та вивісили національні прапори. «Ворога» вони зустрічали гучними «Геть, ганьба» та іншими гаслами, притаманними подібним заходам.
Погода була похмура, періодично лив дощ, і, попри те, що кілька «коробочок» солдатів, а також публіка у капелюхах з виразною зовнішністю продефілювала навколо стели на площі Перемоги, парад «на честь» 7 листопада однозначно було зірвано.
Погодні умови, а також досить жорстке протистояння, не сприяли фотографуванню даної події з-боку протестувальників. А отже, фотографії одного з учасників цього заходу, який опинився на даху будинку профспілок – Олеся Воляника, можливо, є єдиними свідченнями того непересічного дня – останнього «свята 7 листопада» у Києві.