Європа велика і заможна. Економіка Росії сягає економіки Італії. Сполученим Штатам потрібні союзники. Ми можемо їх забезпечити. Протягом наступних чотирьох років лідери в Парижі, Брюсселі, Берліні і Лондоні, керуючи трансатлантичними відносинами і власною безпекою, мають тримати ці чотири постулати в голові.
По-перше, доведеться збільшити оборонні бюджети. У кращому випадку Дональд Трамп оцінить зростання європейських внесків у НАТО і погодиться продовжити надання військової підтримки. У гіршому вирішить, що вартість і ризики оборони Європи лишаються для США непосильними. Це не означатиме офіційного краху НАТО. Але без готовності головнокомандувача вступити у війну заради європейських союзників стаття 5 Атлантичної хартії про колективну оборону нічого не варта.
У такому разі Європі доведеться витрачати на оборону ще більше. Не 2 % ВВП, як вимагає НАТО, і не 3–4 %, як витрачають зараз прифронтові держави (приміром, Польща), а 5 % з гаком — на рівні часів Холодної війни. Щоб заповнити величезні прогалини у сфері логістики, спостереження, високотехнологічного озброєння та інших сферах, що десятиліттями охоплювалися американцями.
Хай там як, час братися за діло. Треба шукати варіанти економії на інших категоріях видатків, щоб розширити бюджет на оборону. І це буде нелегко. На тлі економічного зростання має зростати і бюджет. Тому зараз саме час європейським лідерам звернути увагу на звіт Маріо Драґі про конкурентоспроможність ЄС. Уряду сера Кіра Стармера також час відмовитися від «червоних ліній», які унеможливлюють питання про повернення Британії до єдиного ринку і митного союзу.
Тим часом головним пріоритетом має бути фінансова й будь-яка інша підтримка України. Росія, підбадьорена перемогою Трампа-Венса, ймовірно, наполягатиме на повній капітуляції Києва. Це було б катастрофою для європейської безпеки. Мільйони біженців ринуть на захід, а воєнна машина Кремля дістане величезний поштовх уперед.
Європі знадобляться альтернативи Північноатлантичному альянсу, де вісь Трамп-Орбан, ймовірно, паралізує прийняття рішень. Важливішу роль відіграватимуть «мінілатеральні» механізми безпеки, як-от Об’єднані експедиційні сили — десять Нордично-Балтійських країн, плюс Нідерланди, номінально на чолі з Великою Британією. Франція і Німеччина залишаються двигунами європейського процесу прийняття рішень (що наразі загальмувався). Вони повинні залучити Польщу, Італію і Британію до клубу великих країн Європи (ще більше пріоритетів для уряду Стармера).
Деякі країни намагатимуться зберегти двосторонні безпекові зв’язки зі США. Прислужиться вміння лестити. Спробуйте перейменувати автостраду до аеропорту на «Авеню Дональда Трампа» (щось подібне зробила Грузія для президента Джорджа Буша-молодшого). Влаштуйте паради і церемоніальні польоти. Та не варто укладати двосторонні торговельні угоди. Лише об’єднаний ЄС матиме шанси зупинити згубний протекціонізм.
Європейці також повинні почати серйозніше ставитися до американських геополітичних інтересів. Замість умиротворювати режими в Тегерані і Пекіні, слід розглянути, як ми можемо їх стримати. Боягузтво і жадібність європейців у взаємодії з Комуністичною партією Китаю треба усувати: негайно зміцнювати ланцюги постачання за рахунок «зниження ризиків» і «підтримки друзів», причому економічна потужність Європи відіграватиме життєво важливу роль.
Усі ці заходи давно слід було вживати. І нині попереду великі випробування. Але рішення за Європою. Єдиними перешкодами може бути наша нерішучість і неуважність. На наших вулицях немає російських танків. Китайські військові кораблі не блокують наші морські шляхи, змушуючи нас до поступок. У нас не закінчуються солдати. Наші міста не зрівнюють із землею, як в Україні.
Принаймні поки що.