Я їду додому поїздом «Дніпро — Київ» після зустрічі із чоловіком. Минулого разу ми бачилися два місяці тому трохи менше ніж на добу в прифронтовому містечку. Цього разу ми провели майже чотири дні разом у селі в десятках кілометрів від фронту, і я відчула, наскільки велика розкіш провести так багато часу разом. У цивільному житті чотири дні нічого не важать, але відтоді, як чоловік у війську, час для мене плине зовсім інакше.
У поїзді поруч зі мною сидить чоловік років 65. Він чує, як я говорю по телефону про поранених. Ще кілька днів тому ми з ними разом з моїм чоловіком їли ввечері карасів, а сьогодні вони ледь вийшли з пораненнями з позицій і прямують до госпіталів. Є і загиблі, але поки не називають імен. Сусід питає, чи в мене хтось у сім’ї воює, і я кажу, що чоловік. Питаю про його сім’ю та чую у відповідь, що син загинув на фронті. Ми говоримо про війну й про життя, про наше суспільство. Я питаю, чи відчуває суспільні розриви, наче є багато людей, яких майже не торкнулася війна і які далі живуть поза нею. Він каже, що дуже сильно відчуває. «Тепер такий час, що рідні стають чужими, а чужі стають рідними». Його син воював і віддав життя за Україну, а сестра живе на росії та вважає родичів з Дніпра нацистами. Вони давно не спілкуються, їм ні про що говорити.
Нещодавнє дослідження Громадянської мережі «ОПОРА» й Київської школи економіки пропонує доволі оптимістичну картину: українське суспільство не таке вже й поляризоване, соціальна дистанція між військовиками з їхніми родинами та цивільними є невеликою. Але я теж відчуваю розриви. Сімей, яких напряму торкнулася війна, у нашому суспільстві досі меншість.
Для когось смерті є лише побічними згадками невідомих людей у соцмережах, а для когось — це родичі й друзі. Для когось актуальна проблема — обрати ресторан для побачення, а хтось не знає, коли взагалі ще зможе побачити кохану людину.
Але насправді, може, наше суспільство не поляризоване, бо полярність передбачає дві протилежності, а українські історії значно складніші. Навіть у межах однієї родини хтось може щиро переживати й підтримувати родича в армії, а хтось — думати про те, як ухилитися від мобілізації. Мені сподобалося село, у яке їздила до чоловіка, бо це було місце непростих історій. Там цивільні, військовики, родини військовиків і ветерани доволі тісно переплетені. Це село знаходиться за кілька десятків кілометрів від фронту, тому там водночас вирує цивільне життя та є відносна безпека, але також там живе багато військовиків. У селі є пусті хати у комунальній власності, які винаймають військовики для перепочинку між виходами на позиції. Вони часто займаються обладнанням цих хат під власні потреби, провівши газ чи зробивши пічки для опалення дровами. У тому селі є військовики, які два роки служать на гарячих напрямках у піхоті, але слухають російську музику. Є колишні військовики в СЗЧ, які до того багато воювали на нулі, а сьогодні активно допомагають чинним військовикам. Родини, які чекають на своїх близьких з фронту. Цивільні, які дружні до військовиків і допомагають їм, але щойно військовики з’їжджають з хати, то цивільні забирають з хати все корисне, включно із цеглою для пічки й кабелями для інтернету.
Там, де війна відчувається сильніше, історії різні, але, можливо, достатньо спільного досвіду, щоб суспільні розриви відчувалися не так сильно, як у Києві. Можливо, проблемою дійсно є те, що в порівняній безпеці багато людей забувають, що Україна бореться за своє виживання проти в рази більшого ворога — росії. Щодня ризикують життями, дістають поранення й гинуть наші люди, і щодня сотні тисяч сімей переживають за них.
Україна так і не перейшла на воєнні рейки, наче розрахунок постійно йде на те, що війна от-от скінчиться. Як наслідок хтось і далі живе майже мирним життям, хтось потрапляє в армію на невизначений термін «до кінця воєнного стану», а хтось застрягає десь на межі між цими світами.
Але ж і у великому місті можна наблизитися до світу війни. Долучитися до груп волонтерів, які збирають дрони, плести маскувальні сітки, змінити роботу на дотичнішу до безпеки й оборони нашої держави. Я питала в чоловіка, як, на його думку, можна долати суспільні розриви. Напівжартома він відповів, що треба всіх мобілізувати, включно із жінками. Ми обидва розуміємо, що мобілізувати всіх неможливо й непрактично, тому зійшлися на тому, що принаймні для подолання розривів потрібне набуття тих досвідів, яких бракує цивільним. Тобто оскільки йде війна, ми маємо так чи інакше жити цією війною та якось долучатися до посилення нашої держави й армії. Щоб ні для кого війна не була десь там на Сході з вкрапленнями ракетних атак і дронів у містах. Щоб ми не дозволяли собі подумати, що війна не торкнеться нас і наших сімей, що її можна перечекати як погану погоду. Чужі дійсно мають стати рідними, бо від цього залежить наше виживання.