В історії українського руху опору жіноцтво займає неспівмірно менше місця, ніж чоловіки. В керівництві націоналістичного руху їх присутність була рідкістю, а в таборах ГУЛАГу, попри чисельний феномен, українські жінки «ховалися» за знеособоленим поняттям «бандерівки» чи «західні українки». Та серед них був виняток – Катерина Зарицька.
Заруся
Широкому загалу ім’я Катерини Зарицької стало відоме в 1935 році. Тоді в столиці Польщі відбувався суд над організаторами замаху на міністра внутрішніх справ Польщі. В той час – найгучніший політичний процес, з головним обвинуваченим – Крайовим Провідником ОУН – Степаном Бандерою. Наймолодшою підсудною стала 21-літня студентка Катерина Зарицька.
Оглядач газети «Діло» писав: «На лавках обвинувачених засядуть знову сини і доньки відомих і шанованих громадян, які переживають трагедію подвійну: як батьки і громадяни». І коли мова про відомих і шанованих громадян, то насамперед це стосувалося батьків Катрусі Зарицької. Вона належала до знаної родини, а її батько – Мирон Зарицький був професором математики.
Катруся народилася 3 листопада 1914 року в Коломиї. Навчалася в тернопільській хлопчачій гімназії, де викладав батько і, як виняток, дозволяли навчання донькам професорів. А далі буде гімназія сестер Василіянок у Львові.
Викладачкою географії Катрусі, чи як її кликали подруги – Зарусі, була легендарна жінка-офіцер Олена Степанів. Попередницям Зарицької по гімназійній лаві поталанило більше – Степанів також вела пластовий гурток, але під час однієї з мандрівок дівчата на станіславівському вокзалі заспівали: «Ой не тішся, ляше, що по Збруч – то ваше. Ще живе стрілецька слава, вернуться ще тії Стрільці Січовії, задрижить тоді Варшава…». Відтак в гімназії відбулося слідство і Олені Степанів заборонили займатися пластовою діяльністю. А в же в 1930-у Пласт заборонять на території Польщі.
Катруся з подругами проводили напівлегальну діяльність. Зокрема в липні 1931-го організували водний мандрівний табір по Волині та Поліссі. В ньому взяли участь вісім гімназисток та троє чоловіків, зокрема й «опікун» подорожі – Мирон Зарицький.
«Започаткували ми наш табір маршем до села Колодяжне для відвідин хати Лесі Українки, в якій вона провела свої дитячі роки, – згадувала через півстоліття одна з учасниць, – В часі наших відвідин ця хата була зовсім занедбана, порожня, в ній гніздилися сови й інші птахи».
Наступного року Катруся закінчує гімназію. З цієї нагоди, разом з чотирма подругами та в супроводі батька здійснили черговий сплав. Відстань в 1200 км до Балтійського моря подолали за 30 днів.
«Дівчата вміли дати собі раду серед незнаних відносин, привикли їсти те, що в даному моменті можна було роздобути і спати там, де попадеться, – описував Зарицький, – Моя робота обмежувалася на прогульці до восьмигодинного веслування денно, а поза тим я клався в холоді на землю, або йшов до села до крамниці та й розмовляв з людьми. Всім займалися виключно дівчата. Але я подивляв їх, як швидко вони находили найліпші місця під шатра, приносили сіна, розвідували, де дістати молока, розкладали вогонь, десь від пастухів діставали рибу й пекли її незнаними досі в кулінарнім мистецтві способами».
Фото: колаж Насті Віль
Процес «при зачинених устах»
Окрім таємного Пласту та гімназії, дівчат об’єднувала підпільна націоналістична діяльність. Зрештою – більшості довелося вибирати – Пласт чи ОУН. Катруся вибрала друге. В підпіллі її псевдонімом було «Орися». Вже серед п’яти учасниць сплаву, троє належали до розвідувального відділу ОУН. Окрім Катрусі Зарицької, це Марія Кос – сестра композитора Анатолія Кос-Анатольського, та Віра Свєнціцька – донька директора національного музею в Львові Іларіона Свєнціцького.
Поруч з дівчатами якийсь час на двох каяках сплавлялися й Роман Шухевич з дружиною Наталкою та їхніми братами – Юріями. Роман в той час очолював бойовий відділ ОУН, а його швагро – Юрій Березинський у березні 1932-го здійснив замах на начальника відділу «У» (українських справ) львівської поліції.
Того ж таки 1932 року, революціонери здійснили пограбування пошти в Городку Ягелонському. Юрко Березинський в цій акції загинув, а ось Катруся виконувала допоміжну роль – відповідала за забезпечення бойовиків медичними матеріалами.
Ще одне відповідальне завдання вона виконала в серпні 1934-го. Півтора місяця перед тим у Варшаві бойовик ОУН застрелив міністра внутрішніх справ. Попри всю складність, він зумів утекти й добрався до Галичини. Катруся була однією з тих, хто опісля допоміг бойовику перетнути кордон з Чехословаччиною. ЇЇ роль була мала – вона супроводжувала його в мандрах Карпатами.
Та цього було достатньо щоб опинитися на лаві підсудних Варшавського процесу. «Зарицька в темно-синій вовняній сукні схожа на гімназистку», – описувало її польське видання «Robotnik». Іншого разу газета «Діло» згадала її коли в неї були іменини: «Катруся Зарицька, яка дістала сьогодні в день своїх імянин від присутньої у Варшаві своєї бабки ріжні солодощі, роздала на салі між усіх підсудних кусники чеколяди».
Та, загалом інформація з сенсаційного процесу не вражала – підсудні відмовилися свідчити польською мовою, то ж казали, що процес відбувся «при відкрити дверях та зачинених устах». Мирон Зарицький відвідав судовий процес, коли його донці зачитали вирок: вісім років ув’язнення.
Повернувшись додому, професор пішов на пари до польської гімназії, де викладав. Привітавшись та попросивши гімназистів сісти, зауважив, що всі стоять, а один із найкращих учнів-поляків вийшов до дошки і від присутніх заявив:
– Пане професоре, прошу прийняти від нас глибоке співчуття з приводу арешту вашої доньки.
В квітні 1936-го згадка про Катрусю з’явилася в газеті «Діло». Разом з іншими двома політв’язнями вона потрапила до стоматолога. Той відмовився від оплати, то ж 30 злотих в’язні перерахували у фонд допомоги товариству «Рідна школа».
А за місяць у Львові розпочався ще один процес – тепер над крайовим проводом ОУН. До арештів Катря також працювала в референтурі пропаганди і відповідала за організаційну бібліотеку. На львівському процесі вона отримала ще п’ять років ув’язнення. Та через амністію терміни зменшили.
Про те, що Заруся опинилася на волі, громадськість дізналася в травні 1939-го. Тоді в газеті «Діло» вона розмістила повідомлення: «Щиру подяку складаю всім, що приходили мені з моральною та матеріяльною допомогою в часі мого побуту у вязниці в Львові, Варшаві, Чорткові та Станіславові».
«Монета»
В станіславівській в’язниці Катря познайомилася з майбутнім чоловіком – Михайлом Сорокою. Студент Празької політехніки сидів за нелегальне транспортування націоналістичної літератури. А ще співав у в’язничному хорі, де бачилися ув’язнені чоловіки та жінки. Переповідали, що записки один одному Катруся та Михайло передавали через священника.
Фото: колаж Насті Віль
З початком Другої світової в’язниці відчинилися й Сорока, опинившись на волі, пішов до Зарицьких. Родина зібралася за спільним столом і професор запитав у Михайла:
– Ти азбуку знаєш?
Той одразу випали весь алфавіт.
– Е, та ти, бачу, дійсно письменна людина, – відреагував професор.
«Усі засміялись і, здається, для нас усіх почалося нове життя», – пригадував Сорока.
З Катрусею вони одружилися в листопаді 1939-го, а в березні 1940-го за нею прийшло НКВС. Михайло їх теж зацікавив. Їхній син народився у львівській в’язниці Бриґідки.
Радянсько-німецька війна ще більше розділила сім’ю – Михайла етапували на Північ, а Катрусю врятувало немовля – її висилку в табір затримали, тож 28 червня 1941-го, після відступу більшовиків, вона вийшла на волю. За німецької окупації, Катря, втретє в житті, пішла вчитися до львівської політехніки. Водночас була активною в підпіллі – відповідала за вишкіл Юнацтва ОУН та жіночу мережу. Та головне – очолила Український Червоний Хрест. Уже з 1945-го вона працювала поруч командира УПА Романа Шухевича. Підпілля знало її під псевдонімом «Монета». А під псевдонімом «Кужіль», писала статті, які друкувалися окремими брошурами.
Згодом на допиті розказуватиме: «Останньою моєю теоретичною працею був реферат на тему «Розвиток Російської держави з моменту її виникнення до сучасності». В цій праці основною думкою було те, що політика царської Росії була направлена до завоювання малих народів, а далі насильного об’єднання в одну імперіалістичну державу. Проводячи паралель між царською Росією і Радянським Союзом, я намагалася довести, що Радянський Союз був організований не на основі добровільної волі народів, а шляхом насильного об’єднання колишніх територій Російської імперії».
Її розшукували, то ж у вересні 1947-го в містечку Ходорів потрапила в засідку. Зчинилася перестрілка, Катруся застрелила одного з нападників, отримала поранення і в останній момент розкусила ампулу з ціаністим калієм. Та її врятували і коли Катерина перебувала без свідомості, зробили фото, яке підкинули підпіллю. Після цього розійшовся слух про загибель «Монети», а видання «Ідея і чин» розмістило некролог, вказавши її посади. На вістку про «смерть» Зарицької Роман Шухевич відреагував словами: «Так умирає українська жінка». Через три дні після її затримання Командир УПА покинув помешкання – конспірація вимагала залишити всі місця, що були відомі Катерині.
Наступного року Зарицькій присудять 25-літній термін ув’язнення.
Жінки, які «не вийшли на волю, не зрадили…»
Своє ув’язнення Катруся здебільшого відбувала у Владімірскій тюрмі – так званому «Владімірскому централі». Інша зв’язкова Шухевича, що сиділа з нею – Галина Дидик в листі до Президії Верховної Ради СРСР писала: «Якби ви могли уявити, що таке 25 років у тюрмі, особливо для жінки, то визнали б гуманнішим мене розстріляти».
У цей час сина Богдана виховував дідусь – професор Мирон Зарицький. То ж він уникнув долі дітей інших провідників націоналістичного руху, яких відправляли в сиротинці, змінювали прізвища і нерідко всиновлювали кагебісти. Катерина була відносно спокійна за сина і цей спокій намагалася передати батькам.
Фото: колаж Насті Віль
У листі до тата, в квітні 1953-го, вона писала: «Не думай, що я даром сиджу! Студіюю завзято і мої обставини не перешкоджають мені займатися наукою і насолоджуватися нею. Ти завжди говорив мені, що наука – це скарб і завжди може дати людині зміст і надати вартість життю. Не журися тим, що Твоя мрія не сповнилася і я не стала яким-небудь науковим працівником. На світі різно буває. Може з Богданом тобі більше пощастить, тільки ти конечно привий йому цю любов до знання, яку Ти викликав і виплекав у мене. Зате саме я Тобі дуже вдячна, бо моє теперішнє життя зовсім не сіре й скучне, як Ти напевно собі представляєш, а повне умових інтересів. Повіриш, що буває й таке, що вже треба йти спати, а тут ще така-то задача не вирішена, такий-то розділ не дочитаний, така-то проблема не вирішена. Від книжок, які прийшли від Вас (3 словники, підручник англійської мови, Лис Микита, Шахматний підручник) я була без ума».
У цей час Михайло Сорока створив в ГУЛАГу мережу націоналістичного підпілля – ОУН-Північ. А в першій половині 1950-х в таборах прокотилася хвиля повстань, зокрема Сорока був причетний до найгучнішого з них – Кенгірського, що відбулося в 1954 році. Перед тим він отримав черговий вирок – 25 років. Пізніше Сороку вдягатимуть в костюм і літаком транспортуватимуть до Києва – там водили по музеях та наукових інституціях – та він вперто відмовлявся покаятися й повертався назад. Співв’язні називали його «патріархом».
У Владімірському централі стала легендою й Катруся. Російський єврей Анатолій Радигін, який після ув’язнення емігрував до Ізраїлю, згадував щоденний ритуал, свідком якого він був упродовж трьох років: в’язні, прогулюючись в тюремному дворику, давали знак-почесть Зарицькій, яка з вікна пральні мовчки дивилася на них. Її постать у вікні він назве «образом Незламної». Інший росіянин – Юрій Іванов-Сіверс, що потрапив до Владіміра в 1960-х пригадував, як Зарицька та Галина Дидик потайки передавали йому в камеру свої пайки хліба, а іншим – допомагали з передачами записок.
«Ці жінки знаходяться в ув’язненні з 1947 року, і для того, щоб звільнитися, від них вимагалося тільки письмової заяви, що засуджувала їх переконання та діяльність. Тобто від них вимагали тільки публічної зради і нічого більше, а за це обіцяли свободу. Одразу ж. Але ці жінки не вийшли на волю, не зрадили і продовжують відбувати свій термін. Цей термін – двадцять п’ять років», – з подивом і повагою писав Іванов-Сіверс.
В кінці 1960-х зв’язкових Шухевича – Катерину Зарицьку, Галину Дидик та Дарку Гусяк з в’язниці відправили в табір. Своїм товаришам Сорока переповідав, що жінка 20 років не бачила трави, дерев чи птахів… Цей табір був по сусідству з тим, де «сидів» Сорока. Та подружжю не дозволили побачитися. Навіть коли в 1971 році Михайло Сорока помер на 34 році ув’язнення.
У таборі по різному ставилися до «бандерівок» чи «западенок» – в ГУЛАГу перебували десятки тисяч невинних жінок, що лише сприяли руху опору. Часто без освіти, а то й неграмотні, вони вирізнялися релігійністю, добротою та здоровою мораллю. Та коли в таборі опинилася Зарицька, то це відчули навіть ті, хто зі зневагою ставився до націоналістів – часто російська інтелігенція.
«Серед ОУН-УПА траплялися не лише анекдотично темні баби, які “знали”, що “Шевченка переслідували за те, що він не захотів вступити до комуністів”. Там була і Катерина Зарицька, дружина М. М. Сороки, цілком йому під стать. Дуже культурна, велична виглядом, навіть коли приречена ходить у спідниці, пошитій з мішка з-під цементу, вона мала безмірно широке серце, і її доброта і чуйність не знали кордонів», – писав росіянин Рєволт Пімйонов.
Фото: колаж Насті Віль
Катруся вийшла на свободу в 1972 році відбувши в ув’язненнях тридцять років. Їй заборонили мешкати в Західній Україні. То ж разом із Даркою Гусяк оселилися на Хмельниччині. Вона відійшла у вічність в 1985-у, а в незалежній Україні її прах перепоховали разом із Михайла Сороки на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.