Проглядаючи фейсбук, а я це роблю досить регулярно, я натрапляю на різні «перли». Учора, наприклад, я прочитав таке повідомлення (уривок):
«У Мистецькому арсеналі відкривається персональна виставка Олени Турянської, про якої навіть довідки у Вікіпедії немає, абсолютно невідома. Тим часом молоді митці туляться по квартирних галереях, а на Віоліті за безцінь розпродується архів бойчукістки (!) Марії Котляревської. Її виставки і каталоги двічі планувалися, і зривалися, бо мисткиня сиділа у таборах. Так і не дожила до персональної виставки, про яку мріяла.
То які відмінності між радянським часом і нашим? Таланти так само занепадають, і це болить. Поки зі сфери культури не зникне нице огидне кумівство, діла не буде і у вищих матеріях. Бо все пов’язано».
Що ж, так склалося, що авторки цього допису я не знаю, тож є надія, що й вона мене не знає. Натомість я досить добре знаю Олену Турянську як людину і як художницю, ба більше, колись я був куратором виставки, на якій (разом із Мірославом Машлянкою) вона була представлена і яка відбувалась у мабуть найважливішій тогочасній інституції, що займалася промоцією сучасного мистецтва в Україні, — у Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії в Києві. Нині схожу функцію виконує Мистецький арсенал, тож індивідуальна виставка Олени Турянської в цій інституції — це жодною мірою не випадковість, і вже точно не результат «огидного кумівства», як би хотілося авторці допису у фейсбуці, яка зазначає, що не знайшла прізвища Турянської у Вікіпедії, а значить, що вона «абсолютно невідома». Принагідно вона поставила важливе питання: «Чи можливе існування сучасного художника без “огидного кумівства”?»
Того ж дня у фейсбуці я прочитав повідомлення моєї знайомої, польської художниці Боґни Бурської, яка понад 20 років тому, ще будучи студенткою, була асистенткою під час створення живописної інсталяції свого викладача Леона Тарасевича (проєкт «Живопис» спільно з Тіберієм Сільваші в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії в Києві), куратором якої я був, а моєю асистенткою була Олеся Островська, нині — директорка Мистецького арсеналу в Києві. Скільки ж тут простору для роздумів про феномен «огидного кумівства». Зараз Боґна сама викладає в Академії мистецтв, і хтозна, може, саме завдяки «огидному кумівству». Але дозвольте процитувати професорку Боґну Бурську:
«Я в такій справі. Ми живемо в часи інтенсивного мислення про демократизацію і доступність в широкому її розумінні. Тобто в часи втрати довіри до великих наративів, практичною функцією яких є розподіл привілею. У часи ревізії канонів, зокрема мистецьких. Тож може, назви подій, зокрема виставок і супровідних матеріалів, таких, як публікації й анонси в ЗМІ, мали б почати змінювати квантор? Хай це буде не Польське Мистецтво, а Частина Польського Мистецтва (Реалізованого в Польському Контексті?). І, може, краще хай це будуть Вибрані Проблеми, бо все ж приємніше бути вибраною, ніж Не-вибраною. Хай це будуть не Важливі Явища, а Частина Важливих Явищ. Частини — дрібні, вони можуть бути меншими чи більшими. У писаній і друкованій назві, а не лише в усних доповненнях.
Демократизація і доступність означають також відмову від визначення канону. Зміну мови і його структур. Ніхто не знає цього краще за непривілейовані групи.
Це така гра, цього разу «я є», отже, мені легко говорити. Звісно, мені знайоме це відчуття, коли ти не в темі, воно справді дошкульне й викликає почуття сорому. Хотілося б його не мати, але маєш і цього також соромишся. Воно не має продукуватися гуманними й чутливими наративами, постгуманними також ні. Наша внутрішня суперечність у середовищі, очевидна проблема, яку часто важко проковтнути і яка зрештою утверджує актуальну структуру влади. Почнімо змінювати цю усталену, ієрархізуючу, дошкульну мову канону, що розділяє людей і явища в культурі. Те, що “хтось/хтося” буде (почуватися) виключеною, не повинно бути нашою нормою».
У Боґни Бурської великий «запис» у Вікіпедії, тож вона «відома». Мене зацікавив її «життєпис», який починається так: «2001 року з відзнакою закінчила навчання в Академії мистецтв у Варшаві. З 2006 року працює на кафедрі скульптури й інтермедіальності ґданської АМ». Немає ні слова про її викладача Леона Тарасевича, під чиєю опікою вона навчалася і кому асистувала в Києві (вочевидь, завдяки «огидному куміству»), коли він робив живописну інсталяцію, яку пізніше показали на бієнале у Венеції. З того часу минуло вже 23 роки і багато чого навколо змінилося і в житті Боґни Бурської, і в житті професора Тарасевича, якого нещодавно змусили піти на передчасну пенсію, багато в чому його обвинувативши.
Інакше кажучи, художника, який був провідним представником канону польського живопису на зламі XX-XXI століття (тепер доречно писати канон «Частини Польського Живопису»), простісінько виключили з мистецького середовища. Нині не доречно не лише добре говорити про Тарасевича, але взагалі його згадувати, навіть у власній біографії, бо цього вимагає актуальне «куміство» середовища.
А Олені Турянській я бажаю вдалої реалізації проєкту в Мистецькому арсеналі, і хай вона не звертає уваги на те, що її виставка може бути результатом «огидного кумівства», адже її прізвища немає навіть у Вікіпедії. Присягаюся, що я не мав жодного стосунку до запрошення Олени в Мистецький арсенал.
«Огидному кумівству» — наше рішуче НІ.