Доля літературознавця Олександра Білецького типова для українського гуманітарія в буремному ХХ столітті: свідомий вибір української ідентичності замолоду, яскравий спалах у 1920-х, ідеологічне ламання в роки Великого терору, віднайдення свого голосу після смерті Сталіна.
Олександр Білецький народився 2 листопада 1884 року поблизу Казані й міг і не стати українським істориком літератури. Проте батько-агроном повернувся на Батьківщину, в Україну, коли сину вже час було вчитися в гімназії. Як наслідок – Білецький інтегрувався в українське середовище Харкова, закінчив університет і обрав роботу зі словом – викладав у гімназіях, став приват-доцентом кафедри словесності.
1918 рік був не надто сприятливим для захисту дисертації, але Білецький це зробив.
У 1920-ті роки українська література розвивалася настільки бурхливо й різноманітно, що осмислити її було неабияким викликом. Білецький намагався. Його розвідки «У пошуках нової повістярської форми», «Двадцять років нової української лірики», «Проза взагалі і наша проза 1925 року» читали й обговорювали. Білецькому вдавалося поєднувати інтерес до футуризму зі студіями давньої української літератури та написанням передмов до видань класики.
Білецький назвав 22-річного Ґео Шкурупія вундеркіндом української літератури. А паралельно студіював Івана Вишенського і Григорія Сковороду. На додачу, він не визнавав поділу на твори першої і другої величини. Йому цікаві були всі, і часто у творах другорядних письменників він, за його словами, знаходив щось цікавіше, ніж у першорядних. Білецького вважали сміливим, неперевершеним, стилістично досконалим літературознавцем.
Але літературна дискусія була насильницьки згорнута, а бути учасником літпроцесу стало небезпечно. Відтепер літературознавці мусили писати про пролетарських письменників і оцінювати твір не за естетичною вартістю, а за відповідністю соцреалістичним догмам.
Аби не ризикувати, від першої половини 1930-х років Білецький займався переважно студіями зарубіжної літератури. Його доля подібна до Тичини та багатьох із тих, хто вижив ціною зречення себе: монографія «К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури», незабаром – ступінь доктора філологічних наук та звання академіка.
Високе становище трохи розв’язувало руки. Він знову міг писати про Котляревського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка, Франка, Марка Вовчка, про українську літературу у світовому контексті. Нарешті знову з’являються статті не про марксизм-ленінізм, а про мистецьку суть літератури. Олександр Білецький одним з перших проаналізував літературні втілення образу Києва, зазначаючи, що в багатьох текстах місто постає «естетичним об’єктом, незмінним у своїй сутності, сутність ця – прекрасна і наповнена славою давнина, милуючись якою можна забутися, врятуватися від складної дійсності».
Його ерудиція, закладена ще класичною освітою, вражала сучасників – радянських науковців, яких виховували як вузьких фахівців.
Протягом багатьох академік Білецький років очолював Інститут літератури ім. Т. Шевченка – він визначав політики й затверджував наукові теми, підтримував свіжі ідеї та давав дорогу молодим дослідникам. Він встиг застати лише самий початок шістдесятництва – помер 1961 року. А 1984-го ті, хто знали Білецького, встигли видати книжку теплих спогадів про академіка.