Свій шлях до свободи Україна почала як осколок Совєцького Союзу, що мав на папері форму суто парламентського управління. Звісно, на ділі всім керувала комуністична партія. Проте з ослабленням останньої на хвилі демократизації після виборів 1989 року саме раніше декоративні ради депутатів усіх рівнів стали головним майданчиком для дискусій і легітимним способом ухвалення рішень.
Після розвалу Союзу різні постсовєцькі держави пішли дещо відмінними шляхами. У більшості швидко утвердили сильну президентську, часто авторитарну модель, натомість в Україні сильний парламент залишався противагою майже завжди. Навіть заснування посади президента 1991 року розглядали як необхідність для зовнішнього представництва й координації уряду, головним же джерелом влади мала залишатися Верховна Рада.
А втім, перший президент України Леонід Кравчук був іншої думки й усіляко намагався сконцентрувати щонайбільше повноважень у своїх руках. Це призвело до відповідної реакції парламенту.
Конфлікт між Радою та президентом породжував усе більше непорозумінь і в умовах економічної кризи, гіперінфляції та постійних шахтарських страйків урешті призвів до програшу Кравчука на позачергових виборах 1994 року.
Наступник Кравчука, Леонід Кучма, ще більше прагнув посилення президентської влади, що природно не подобалося депутатам. Його спроба винести на референдум власну модель Конституції з гіперповноваженнями глави держави спонукала народних обранців майже за одну ніч проголосувати за Конституцію 1996 року. І хоч після її ухвалення країна стала президентсько-парламентською республікою, де глава держави відіграє визначальну роль у формуванні уряду, необмеженої влади президент не дістав. Завбачливі депутати вшили до основного закону чимало запобіжників, тож, попри всі спроби, аж до кінця каденції Кучмі так і не вдалося отримати повністю підконтрольний парламент. Спершу там домінувала ліва опозиція, а після 2000 року посилилися вже й націонал-демократи, що давало змогу блокувати надто відверті спроби Банкової підкорити собі Раду.
Уже усталена модель зазнала змін унаслідок Помаранчевої революції, яка завершилася компромісом і політичною реформою, що перетворила Україну на парламентсько-президентську республіку. З ключовою роллю парламентської більшості й прем’єр-міністра. Ця модель діє і досі, щоправда, з невеликою паузою 2010–2014 років, коли Віктор Янукович через підконтрольний Конституційний Суд скасував чинність конституційних змін 2004-го й повернув Конституцію 1996 року. Після повалення влади президента-втікача 21 лютого 2014 року Верховна Рада України більшістю голосів відновила дію Конституції 2004 року.
Утім, дієвість нинішньої парламентсько-президентської моделі відрізнялася за президентських каденцій Ющенка, Порошенка чи Зеленського. У Ющенка ніколи не виходило зібрати повністю лояльну коаліцію. Його партії «Наша Україна» доводилося ділити владу з впливовішим «Блоком Юлії Тимошенко», і постійна внутрішня боротьба між ними допомогла підготувати реванш Януковича й Партії регіонів.
Багато експертів у ті часи міркувало, що так неефективно парламентсько-президентська модель працюватиме в нас завжди. Але історія довела інше.
Звісно, і Порошенко, і Зеленський стали набагато сильнішими президентами, ніж Ющенко, завдяки зовнішнім обставинам. Війна об’єктивно зумовила зростання ролі Верховного головнокомандувача. Утім, у Порошенка були значні проблеми з різнорідною коаліцією, яка, по суті, з 2016 року існувала / не існувала у квантовому режимі. Кількість голосів у фракціях не дотягувала до більшості, тому для голосувань за важливі рішення залучали позафракційних.
Навіть у Зеленського, у якого через відповідні обставини пошуку нових облич електоратом утворилася підконтрольна монобільшість, швидко виникли такі самі проблеми. Для багатьох ключових голосувань зібрати достатньо «слуг» неможливо, допомагають інші фракції. Зокрема, і вихідці із забороненої ОПЗЖ. Воєнний стан і заморожена внутрішня політика дещо сприяють так званій офісно-президентській моделі, проте, без сумніву, після перших післявоєнних виборів вона зазнає великих потрясінь.
Загалом же парламентсько-президентська модель дійсно несе ризик політичних криз і затягування рішень, що в Україні компенсують підвищеним значенням ролі президента. І можливо було б доцільніше закріпити частину цих його функцій конституційно. Однак ще важливіше забезпечити більшу незалежність уряду, який за останні роки фактично втратив свою суб’єктність.