Прокинулись о шостій. Води не було — помитися не вдалося. Поїхали на Харківщину в містечко неподалік Ізюма. Паролем вранці було слово — дуже рідне мені слово. Таке, звісно, звеселяє.
Кущі вздовж дороги жовтіють, червоніють, лисіють, оголюються. Руїни — у чорному кам’яному мовчанні. Дорогою з Лимана до Ізюма зруйновано все. Знайти вцілілу хату майже неможливо. Навіть уцілілих дерев небагато.
У містечку за Ізюмом, де ми зупинилися, говорять українською. Підслухав у магазині працівників — чоловіків і жінок різного віку. Вони говорили про риболовлю. Охоронець-товстун показував фотографії з рибою в телефоні. Схоже, одразу після зміни візьме вудки й поїде на озеро.
— Рибаки, грибники й мисливці — це помішані люди, — каже одна касирка.
— Їм аби з дому втекти, — каже друга.
Я беру каву за вісімнадцять гривень і розраховуюся.
— Коли я студентом поїхав робити соцопитування на Донеччину й Луганщину, там у селах усі говорили українською, — почав розповідати Алекс Беккер, побратим з 2 інтернаціонального легіону. — От міста російськомовні, бо туди звозили з усього совка. У мене на Дніпропетровщині в шахтарському містечку були люди навіть з Алтаю. А також німці, євреї, татари. Тільки в моєму будинку жили чотири німецькі родини. Коли я був малий, навіть на курултай збиралися. Розповідали навіть таку історію, що один кримський татарин завів до себе у квартиру на третій поверх, де жив, коня. Назад кінь спускатися боявся. Тож довелося його там, у квартирі, різати на м’ясо. Це, певно, байка. Але розповідали таке.
Проїжджаючи Ізюм, постійно думаю про щоденник Володимира Вакуленка, тіло якого знайшли в місці масового поховання після відступу росіян. Пам’ятаю, він там часто згадував про місцевих ждунів «руского міра». Дивуюся, звідки вони беруться в таких абсолютно українських містах і селах. Щоб це зрозуміти, певно, однієї поїздки замало. Комусь, мабуть, і життя замало для розуміння.
Повертаємося повз будинок, у якому після влучання обвалився цілий під’їзд. За містом намагаюся сфотографувати з вікна машини неймовірно красиві краєвиди: вижовклий степ, сиві пагорби вдалині. Але телефон того не передає, камера не здатна освоїти весь цей простір, глибину неба. Це треба бачити.