Пообіцявши відбудувати зруйнований Сталіним московський храм Христа Спасителя, новий лідер Російської Федерації Борис Єльцин 1991-го заявив, що цей проєкт спокутує гріхи минулого та відкриває росіянам «шлях до соціальної гармонії, творення добра і життя, де буде менше простору для гріха».
Реальність виявилася іншою. Новий собор став зразком несмаку і прагнення нажитися. Аж ніяк не допомагаючи росіянам примиритися з тоталітарним минулим, Російська православна церква вкорінила і поглибила травму. Добро і злагода в Росії в дефіциті. А от простору для різноманітних гріхів не бракує, зокрема з огляду на жорстокий напад на найближчих сусідів українців, що супроводжується фізичними й психологічними розправами над людьми.
Як доводить Люсі Еш у книжці «Жезл і хрест: російська церква від язичників до Путіна», Православна церква була і залишається служницею Кремля.
Авторка називає багатовікову «свавільну взаємозалежність» церкви і держави «токсином у російському суспільстві». Для прихильників церкви ці відносини саме такі, які мають бути: «симфонія», що сягає корінням Візантійської імперії (нав’язлива ідея для російських націоналістів з історичним мисленням).
Відома продюсерка документальних фільмів радіо BBC Люсі Еш не вірить у Бога, хоча визнає, що її зворушує церковна естетика. У своїй першій книзі вона захоплено описує «потойбічну красу» церковних споруд, ікон та літургії, відзначає допомогу, яку віряни знаходять у вірі, а також похвальну душпастирську опіку парафій і місій.
Авторка наголошує на тривожній схильності церкви до забобонів і фальшивої науки, простежуючи зв’язок з язичницькою фольклорною релігією. Та головний її меседж — про фаустівську угоду церковних лідерів із російською державою. Церква фактично замінила Комуністичну партію як джерело державної ідеології. І так само, як радянський комунізм мав мало спільного з ідеалами братерства і співпраці, так і діяльність російська Церква не вельми пов’язана з християнськими цінностями.
Люсі Еш висвітлює також бізнес-діяльність Церкви, що в 1990-х роках починалася з продажу неоподатковуваних сигарет і шалено популярної мінеральної води, а нині переросла в колосальну безжальну імперію нерухомості. Ще однією прибутковою галуззю торгівлі є продаж чогось на зразок католицьких індульгенцій Середньовіччя. Основних клієнтів забезпечує російська мафія, яка постійно потребує відпущення гріхів.
Уся ця діяльність фінансує верхівці розкішний спосіб життя. (Сумнозвісний випадок: як помічники, подбавши про імідж Патріарха, заретушували його непристойно дорогий годинник, але забули видалити відображення з полірованого столу, за яким він сидів). Справа не тільки в грошах. Целібату, що вимагається церковним законом, високопоставлені клірики дотримуються лише на публіку, але не в приватному житті. Відтоді, як книжка Еш вийшла друком, спалахнули нові скандали.
Усе це не нові явища. За радянських часів КДБ полюбляло компрометувати церковних лідерів. Хоча віра не заохочувалася на батьківщині, утім слугувала корисним інструментом для омани і впливу на іноземну громадську думку. Із 1960-х років основна роль РПЦ полягала у стереотипних заявах про мир на міжнародних конференціях, що допомагало задобрювати Всесвітню раду церков, заохочуючи її пособляти партизанським рухам за підтримки комуністів і нехтувати переслідуваннями на релігійному ґрунті в Росії та в поневолених радянською владою країнах. Церква також допомагала КДБ шпигувати за іноземцями та росіянами-емігрантами.
За Владіміра Путіна усе це триває. Добре фінансована церковна дипломатія в африканських країнах переманює православних, підтримуючи російських найманців та брудні схеми. Непохитну антикомуністичну церкву у вигнанні, яка десятиліттями була скалкою в оці Кремля, враз возвеличили і підпорядкували Московському патріархату. Ця мутна історія, до якої причетні недобросовісні фінансисти російської діаспори із вигідними зв’язками, заслуговує на окрему книгу.
Війна в Україні засвідчила перетин геополітичних амбіцій російської держави. Військові молитовники, що розповсюджувалися капеланом Московського університету, просили у Всевишнього перемоги для «верховного головнокомандувача Владіміра, мужнього архістратига і боголюбивого правителя Росії». Російські священники освячували святою водою бомби і ракети, спрямовані проти православних українців. Патріарх Кирило прославляв загибель на полі бою: «православна версія джихаду», пише Люсі Еш, «заохочує християн до мучеництва в обмін на чисте сумління і радісне потойбічне життя». Кирило тим часом навіть не згадує про людські жертви у війні.
У Росії Церква стала опорою дедалі більш утвердженого радикального соціального консерватизму правлячого режиму. Вона засуджує занепад і розмаїття вірувань або поведінки. Зокрема, противиться будь-яким спробам боротьби з домашнім насильством, що є жахливою частиною російського життя. Андрєй Кормухін, лідер групи, яка просуває будівництво церков, повідомив парламентському комітету, що запропонована (скромна) правова реформа рівносильна «геноциду сім’ї». Окрім того, завдяки диктофонному запису стало відомо, що одружений протоієрей Андрєй Ткачов давав порадив молодим чоловікам, як не стати підкаблучниками: «Потрібно ламати жінок об коліно, відбивати їм роги, ломом, ребром долоні… гнути, терти її, запхати в пральну машину…». Серед інших порад — забороняти користуватися макіяжем.
Такі мізогіністичні позиції й інші прояви відповідного патріотичного мачизму позитивно сприймаються в деяких колах на Заході, особливо в Сполучених Штатах, де архіконсерватори шанують Росію як оплот справжнього християнства.