Перебуваючи в Канаді, український письменник Андрій Любка вже через тиждень і після кількох публічних виступів, не кажучи вже про приватні «чаювання», написав колонку «Дві діаспори», яка починається словами: «Я помічав це за кордоном і раніше, але саме в Канаді, за океаном, побачив у кристалічній різкості: у нас формуються дві діаспори. Одна — це ті українці, що народжені за кордоном або ж виїхали з України давніше; і друга, відчужена — українці, що виїхали після початку повномасштабного вторгнення».
Що ж, мушу зізнатися, що він торкнувся моєї «діаспорянської» струни, тож я дозволю собі додати кілька думок. На початок невеличкий методологічний коментар.
Дуалізм — це звичай редукувати світ до двох перспектив, ставлячись до них загалом як до подібних. Але це не зовсім так. Жодні дані зі світу навколо нас не свідчать про те, що два – це відповідна кількість перспектив, чи що дві довільні перспективи, які ми одного разу вибрали, є рівними. Це радше догмати віри. Дуалізм не є посередником у діалозі, а містифікує. Але сильно спрощуючи, можна прийняти перспективу Андрія Любки, що існує дві діаспори, «стара» й «нова», але варто пам’ятати, що це — як нині модно казати — дезінформація.
Я сам — «практикуючий діаспорянин», але дуже поважаю кодифіковане знання, що ґрунтується на соціальних науках, тож я почну з короткої дефініції.
Ева Моравська, професорка соціології в Ессекському університеті (Велика Британія), визначає діаспору як «етнонаціональні групи, члени яких живуть за межами своєї батьківщини (переселившись звідти вимушено або добровільно) і зберігають відчуття належності до своєї групи походження, колективне представництво та зацікавленість у добробуті своєї батьківщини, що відіграє велику роль у їхньому житті і в символічному, і в нормативному аспектах». Варто тримати в пам’яті це коротке визначення, коли ми обговорюємо досить широку і глибоку тему існування і функціонування діаспори.
Колись вважалося, що кожна хвиля діаспори в конкретній країні вичерпується природнім чином упродовж 60 років і їй на зміну приходять наступні хвилі, якщо, звісно, приходять. Нині, внаслідок російської агресії і небаченої досі хвилі біженства, що сягає понад 6 мільйонів осіб, які опинилися за межами України, ми маємо справу з цілком новою ситуацією. Лише до Канади на цей момент (2022-2024) прибуло понад 250 тисяч людей. Для порівняння, з 1923 року до вересня 1939 року у Канаду приїхало близько 70 тисяч українців із Польщі, Румунії й Чехословаччини. Між 1947 і 1954 роками прибула третя, повоєнна хвиля, що налічувала 34 тисячі людей. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році і до 2016-го в Канаду з України емігрувало близько 112 тисяч людей, а ще 14 тисяч прибуло в 2017-2021 роках. До 2016 року Канада стала домом для другої за кількістю української діаспори у світі, більша була тільки в Росії. Близько 1,36 мільйона канадійців заявляє про своє українське походження (thecanadianencyclopedia.ca).
Сьогодні у нас безпрецедентна ситуація з огляду на масштаб міграції, її неможливо порівняти з жодною з попередніх хвиль. Ситуація динамічна, невідомо, скільки людей залишиться, а скільки вирішить повернутися.
Кілька років тому тогочасний міністр закордонних справ України Павло Клімкін в інтерв’ю сказав: «Я вважаю, що за 5–10 років кількість українців, які житимуть в Україні й за кордоном, буде приблизно однаковою. Тому потрібно відійти від логіки «Батьківщина і діаспора». Потрібно розглядати українство як глобальний феномен. Ми до цього поки що не дійшли, але йдемо. МЗС тісно взаємодіє зі Світовим конгресом українців, щоб остаточно відійти від ментальності діаспори й працювати разом над глобальними проблемами. І я вважаю, що нам урешті-решт потрібно зайнятися закордонними українцями. У нас навіть соціологічних даних відповідних немає. […] Україна, маючи мільйони за кордоном, багато про це говорить, але реально не займається».
Я з нетерпінням чекаю, що невдовзі з’являються фахові дослідники, соціологи, які працюватимуть в університетських центрах і які проллють світло на стан цієї нової потужної хвилі української імміграції. Так само українській державі пора прийняти виклик, який кинула їй історія, «обдаровуючи» багатомільйонним біженством.
Українська діаспора неоднорідна, як неоднорідна й Україна.
Для спрощення можна вважати, що нині існує «стара» й «нова» діаспора. «Стара» ― це здебільшого українці, зібрані під парасолькою Світового конгресу українців (СКУ), що визначає себе як «міжнародний координаційний орган українських громад у діаспорі, котрий представляє інтереси понад 20 мільйонів українців». СКУ й пов’язані з ним організації ставлять перед собою більш-менш однакові цілі, які дуже узагальнено можна сформулювати так: «Захист незалежності та суверенітету України, її релігійної, мовної та культурної спадщини, прав українських громад, демократичного розвитку України».
Останніми роками з’явилися нові громади, які не мають формальних зв’язків зі СКУ й знайшли свої платформи комунікації завдяки соціальним мережам. Наприклад, деякі з них трактують як свою платформу ініціативу Global Ukraine. «Мета міжнародної організації Global Ukraine — розвиток стратегії публічної культурної та ділової дипломатії з використанням комунікаційної платформи, що об’єднує найактивнішу українську діаспору». Сьогодні додається нова гігантська воєнна хвиля, яка сама по собі є ще неописаним феноменом.
Інтенсивне використання інформаційних та комунікаційних технологій (ІКТ) має великий вплив на процеси трансформації життя в діаспорі та зв’язків із вітчизною. Адже виникло навіть нове уявлення про «цифрову діаспору», яке запропонував Майкл Лаґерр із Каліфорнійського університету. Він характеризує її так: «Цифрова діаспора ― група іммігрантів або нащадків іммігрантів, яка використовує пов’язаність, забезпечену ІКТ, для участі у віртуальних мережах контактів задля різноманітних політичних, економічних, соціальних, релігійних і комунікаційних цілей, що здебільшого можуть бути пов’язані або з батьківщиною, або з країною проживання, або з обома країнами, зокрема має й свою траєкторію за кордоном».
Іван Козаченко з Кембриджського університету зауважує: «Діаспорні громади можна вважати «продовженням» нації, тож події в Україні мають глибокий вплив на способи функціонування діаспор і репрезентації їхньої національної належності. Українські діаспори зазнають складного переходу від вузького розуміння української ідентичності як «етнічної» до більш повного як «громадянської».
40 років тому, коли я починав свою «іммігрантську кар’єру», разом із іконописцем із Аргентини я розмальовував церкву в Америці, жив у домі священика й під час одного з наших численних «чаювань» він поділився зі мною сентенцією, яка залишилася в моїй пам’яті донині: «Найважчі в еміграції перші 20 років, а потім вже буде легше». Сьогодні я можу присвятити її усім новим і найновішим емігрантам, невпевненим у своїй долі, своєму місці в новій країні. Ви впораєтесь і колись станете «старою» діаспорою, багатою… переважно досвідом.
Без огляду на наші вихідні позиції, належність до «старої» чи «нової» діаспори та наше ставлення до процесів, які відбуваються в Україні й серед діаспори, про це варто й треба розмовляти, бо тільки так можна зрозуміти, що з нами діється насправді.