У межах фестивалю «Молодість-2024» відбудеться світова прем’єра фільму «Міжконтинентальний» перуанського режисера Саломона Переса. Закінчивши навчання у Швейцарії, герой фільму, який понад усе мріє стати кінорежисером, повертається до рідного Трухільйо — маленького містечка в Перу. Ця подорож між континентами перетворюється зрештою на внутрішню мандрівку самопізнання. Та чи зможе безкрає море стати на шляху Ісмаеля до його мрій?
Тиждень поговорив із Пересом про жанр його фільму, багатозначну назву й те, чому йому важливо було зняти майже документальне кіно та надихнути своїх земляків.
— Як ви визначили б жанр свого фільму? Про мене, це щось на кшталт символічної автобіографії, автофікшну.
— Для мене це більше ніж документальний фільм. Я часто думаю, що в ньому розповів про багато особистих проблем. Але так я якраз знаходжу свій голос. Це як терапія. Кіно — моє життя. І я хочу розповісти про нього іншим. Мені важко писати ігровий, недокументальний сценарій, тому я віддаю перевагу реальнішому сюжету. Так інтуїтивніше й простіше. Для недокументального потрібно більше таланту, а я пишу про те, що сталося зі мною, і розповідаю про свою сім’ю. Це чесний портрет моєї родини. Я вважаю, що кіно — чудовий спосіб зрозуміти інші культури. І робив фільм «Міжконтинентальний» саме для цього. Щоб завершити цей етап мого життя й почати інший.
— А в чому неоднозначність назви фільму?
— Коли я починав робити кіно, то вчився у Швейцарії. Туди я полетів із Перу (а потім повернувся). І ця подорож для мене символізує шлях багатьох режисерів. Якщо ти живеш у країні, де кіно геть неважливе, то їдеш туди, де воно важливіше. Тож ця історія не так про мене, як про інших митців, зокрема з Південної Америки, які їдуть у США чи Європу, бо хочуть здійснити свої мрії.
— Головний герой — Ісмаель — це ваше альтер его чи така собі покращена версія?
— Ісмаель — це я, бо у фільмі всі інші — моя сім’я і друзі. А Ісмаеля грає професійний актор. Це єдина людина у фільмі, яка грає. Інші — ті, хто вони і є в житті, тому для мене це більше як документальне кіно. Лише Ісмаель — персонаж.
— Батько Ісмаеля у фільмі каже ключові слова про те, що сину не варто займатися кіно, бо в цьому немає економічної стабільності, та й людей, яким потрібне це мистецтво, — небагато. Тож знімати кіно — це вибір всупереч усім, це доля?
— Ця фраза у фільмі дуже важлива. Багато хто думає про кіно, що це щось на кшталт Голлівуда. Режисери як ті боги. Але не для мене. Я вибрав професію кінорежисера, бо це звичайна робота, не розкіш і не гламур. Для мене це професія, як й інші. Ті ж Аньєс Варда чи Жан-Люк Ґодар поводяться як нормальні люди, живуть у нормальних будинках. У Перу бути режисером — геть не поширений фах, тож про цю професію багато хибних уявлень: багато камер, освітлення. Однак це не мій варіант. Я волію говорити про почуття, а тому для мене такий важливий документальний компонент. І мій Ісмаель робить якраз таке кіно: геть не претензійне й чесне.
— А які ще режисери важливі для вас, крім згаданих?
— Наприклад, Гарун Фарокі та інші. У Перу багато режисерів, однак у світі їх мало знають. Серед моїх улюблених перуанських режисерів — Омар Фореро й Ектор Ґальвес. Проте в моїй країні немає великої кіноіндустрії. Режисери з Перу рідко з’являються в програмах відомих міжнародних кінофестивалів. Довгий час була монополія європейського й американського кіно, але тепер усе змінюється, і мої перуанські колеги їдуть в інші країни й там роблять фільми. У «Міжконтинентальному» є важливі частини зняті на 16-мм плівку, бо в Перу тривають суперечки між тими, хто живе в столиці й має гроші, і тими, хто живе в провінції та не має великих бюджетів. Перші знімають фільми й кажуть на других, що на такі 16-мм камери не знімають кіно. Тому я прийняв політичне рішення зробити фільм про кінематографіста, який обирає саме таку камеру. І книга, яку читає Ісмаель, якраз про таких режисерів. Варда й Ґодар теж так знімали, і це була революція.
— Яка головна ідея фільму?
— Можливо, ідея, яка була тоді, коли я його знімав, божевільна, але я хотів зробити автобіографічне кіно, бо багато членів моєї родини хворіли й хворіють на Альцгеймера. Тож я робив кіно для себе: хотів запам’ятати ці миттєвості свого життя. Імовірно, я ніколи й не захворію на Альцгеймера, але мені важливо було саме зафіксувати все. Інша мета — робити фільми й мотивувати земляків створювати кіно. Не боятися. У Перу я працював в університеті й розповідав своїм студентам про те, як знімають фільми. Я пояснював їм, що камера — не лише інструмент, це те, що ви лишаєте за собою, те, що стається з вами. Багато людей у Перу думають, що кіно робити важко, але й життя не просте, і щоб знімати кіно, не потрібні гелікоптери, просто треба його робити. У мене був шанс повчитися у Швейцарії, не багатьом випадає така нагода, і я хотів би передати цей досвід своїм співгромадянам.
Біографія: Саломон Перес народився 1989 року в Перу. Закінчив кінорежисуру в Кантональній школі мистецтв Лозанни (ECAL) у Швейцарії. Його фільми брали участь у кінофестивалях IFFR (Нідерланди), Мар-дель-Плата (Аргентина), Малага (Іспанія), «Молодість» (Україна), Film at Lincoln Center (США) та інших. Він також викладає в університетах і співпрацює з іншими режисерами та дослідниками в галузі кольорокорекції та збереження плівки.