Наталя Романович-Ткаченко. Нас кличуть гудки. Вибрані твори. Київ : Ще одну сторінку, 2024. 320 с.
Активно реактуалізують нашу літературу ХХ століття. Видають і перевидають. Когось нарешті добротно коментують. Комусь лікують понівечені цензурою оригінали. Про деяких чемно нагадують. Когось гучного по-новому інтерпретують. Когось просто вдягають у красиві сучасні обкладинки. Ці процеси корисні тим, що всі твори-перезапуски — як ті, які вже називаємо класикою, так і ті, які на часі призабули, — видають з повним розумінням, що їх читатимуть у контексті актуальної літератури, їх оцінюватимуть через тенденції сучасної прози й завдяки читацькому досвіду, сформованому за останні десять — двадцять років. І це так круто насправді! Не потакати творам тільки тому, що вони написані умовні сто років тому, а читати їх відповідно до наших потреб тут і тепер.
Наталя Романович-Ткаченко. Треба зробити паузу й згадати, хто вона така. Не найпомітніша постать наших 1910–1920-х, одна з плужан; якщо напружитися, то згадається хіба що репліка Сергія Єфремова про «літописця-белетриста нашого революційного руху», і в цій оцінці навряд чи щось спокусить (пере)читати її прозу. Так не пригадаю, чи після 1987 року, коли вийшов її академічний том, видавали ще колись її вибране?
Та якщо прочитати, скажімо, лише одне оповідання зі свіженької збірки «Нас кличуть гудки» — «Богиня революції. Фантазія», то й питань, чому її було забули, не виникне. Вона стоїть на вершині скелі, закликає бурю, навколо неї хвилюється море, води насичуються кров’ю, дедалі вище здіймаються хвилі, море затоплює береги, дно міліє, завалене трупами, підточує скелю… Украй некомфортне читання. Але, на щастя, цей твір у новій книжці, либонь, у ролі контрастної речовини. Романович-Ткаченко заслуговує на увагу не піднесено-алегоричними вульгарними маніфестаціями, о ні, вона майстерно описала мить безнадійності, коли ідея Революції занепадає, коли принесені їй жертви здаються надмірними. Розчарування й зневіра — дві теми, на яких Романович-Ткаченко в художній прозі ой як знається, навколо них сформовано концепцію й нового її вибраного. Романович-Ткаченко якщо й літописиця, то не самої Революції, а її спаду. А ми вже добре знаємо на власній шкурі, як за митями колективного піднесення приходить різкий спад і скільки потрібно зусиль уже на індивідуальному рівні, щоб не впасти в повну безнадію.
Сімнадцять оповідань у збірці — від 1904 до 1927 року. У центрі кожного, за поодинокими винятками, жінка, яка захлинається в бридкій нескінченності невлаштованого побуту. Сімнадцять, за поодинокими винятками, ретельно зафіксованих симптомів клінічної депресії та хронічної втоми. Чоловік не може понад рік знайти роботу, дружина підробляє коректурою та перекладами, на завтра в домі ще є їжа, а на післязавтра — уже ні, вона обдумує можливість убити дітей і накласти на себе руки. От лише один із сюжетів, до того ж не найдраматичніший, в оповіданні з пестливим заголовком «Петрусь, Нінусь, Юрусь» та елегійним підзаголовком «Біля родинного вогнища». Уже ж про книжку все зрозуміло, правда? У книжці є одна новела, вона не виділяється, а їй би правити за програмову тут. Називається «На етюди». Кумедна й дуже. Художники шукають натури, їм потрібна порепана побита хата. Знаходять таку. Та тут налітає господар: «Що хочете?». Вони відбріхуються: за їхніми словами, це від міського начальства настанова — замалювати обшарпанців і потім зняти компенсацію на ремонт. Господар починає сам оббивати побілку на хаті й завалювати кути, щоби більша була компенсація. Псує натуру. Етюди не вийшли. Смішна штука! Так-от, усі сімнадцять оповідань збірки героїні Романович-Ткаченко завалюють кути своїх і без того побитих життям хат.
І тут настає час для книжки, яка позичила назву збірці.
«Нас кличуть гудки» — мемуари, які Романович-Ткаченко почала друкувати з 1926 року, повний текст вийшов 1931-го. Ці спогади описують реальні біографічні події, які свого часу дали поштовх до оповідань 1910-х. Та сама історія, розказана у два способи. Цікавезний ефект: той самий безпосередньо пережитий досвід, спочатку відкорегований художньою умовністю, потім поремонтований послужливою мемуарною пам’яттю. Оповідання не протиставлені тут мемуарам, це «життя, яке склалося» проти «життя, якого воліли», це дві альтернативні версії біографії, за якими треба впритул пошукати «те, що відбулося насправді».
Мемуари «Нас кличуть гудки» розказують про юність Наталі. Київська курсистка входить до нелегальних гуртків. Молодь разом навчається, читає Маркса й Каутського. На цьому етапі на Наталю має сильний вплив її однокласниця — Катря Реріх (так, родичка, племінниця художника). Тут також є Макс — лідер молодих соціалістів. Наступний етап роботи — пропаганда й агітація, юнацтво йде викладати в робочі школи, де, окрім арифметики й читання, проводять засідання з політграмотності. На цьому етапі в житті Наталі з’являється семінарист Іван — харизматичний агітатор. З Івана, Макса й Наталі формується любовний трикутник, який відвертає увагу Наталі від революційної боротьби. Коли Івана арештовують і засуджують, вона на певний час стає його нареченою та навіть пробує з ним обвінчатися заради підтримки товариша, цілком усвідомлюючи, що не кохає його. Іван іде на заслання, Наталя залишається з Максом. Катря тим часом повністю занурюється в революцію, побожно схиляється перед своїми кумирками Цеткін та Люксембурґ, чітко проговорює засади соціалістичного фемінізму. Шляхи дівчат розходяться. Мемуари закінчуються звісткою про смерть Катрі. Поразку революції 1905 року вона не озвучує, Катря стає тут нібито самою революцією і гине в кінці книжки.
А тепер зіставимо «Нас кличуть гудки» лише з трьома оповіданнями. Але кожен художній твір тут слугує такою собі дальньою перспективою мемуарів. (До речі, пані Наталя міняє імена учасників, проте залишає співзвуччя чи анаграми: чоловік Микола стає в оповіданнях Марком, Максом тощо, а от автобіографічний персонаж найчастіше зветься Марою — то від Марії чи Марусі, але й асоціація з Гекатою явна тут невипадкова.)
Одне в книжку не ввійшло, але я про нього просто нагадаю, воно таки варте уваги, бо сполучається якраз з історією стосунків Наталі й Катрі. «А дух переможе колись!»: дві близькі приятельки, яких поєднала Революція, подорослішали й змінилися, одна залишилася палкою революціонеркою, інша одружується й виходить із процесу, одна щаслива, інша спустошена. Коментарів тут, либонь, не потрібно.
Є ще два оповідання, з яких починала Романович-Ткаченко і які починають цю нову її книжку, — «Осінь» і «До мами». Утомлена молода мати безмежно шкодує про ранній шлюб і про народження дитини, вона відчуває, що більше не корисна спільноті, що вже не розвивається. Вона роздратована й розчарована своїм життям. Але зупиняє себе, адже зараз десь у Сибіру скніє юнак, з яким вона зійшлася, коли їм майже по шістнадцять було. То були віддані взаємини однодумців та коханців, і тепер вона мусить жити своє найкраще життя, бо той юнак страждає, зокрема, і за неї. Перемикання режиму в наступному творі. Юнак, виснажений засланням, пише прощального листа мамі й накладає на себе руки. Дівчина, яка поділяла його погляди й втілювала для нього саму ідею Революції, вийшла за іншого, народила тому дитину та щаслива в шлюбі.
Все прозоро, правда? Жінка, втілена з її еротизованим, зболілим, материнським тілом — щось, що викликає глибокий сором. Жінка як мрія, як алегорія — щось, чого воліють. Та, яка піддалась спокусі стати матір’ю і дружиною, перестала бути Сестрою та Революцією, її тут-таки наказано деградацією.
Дві третини оповідань у збірці так чи інакше рефлексують любовні трикутники й подружню зраду, до того ж провину третьої сторони на себе завжди бере жінка. Навіть якщо ця тема відкривається не в трагедійному, а суто в комічному ключі. Там от буде дуже жива замальовка про двох старих парубків з дешевих мебльованих кімнат у центрі Києва, які вирішили впадати за багатою вдовою. Винною та ображеною залишилася вдова, не майте сумніву.
Найсильніше оповідання в книжці — «Марко й Мара», воно закриває блок художньої прози. Мара очолює сиротинець-колонію, править своєю малою комуною чітко й правильно. Тут-таки її рідна дитина. Мара пішла від Марка, коли на неї почала тиснути рутина, вона корисніша суспільству в ролі директорки притулку, а не домогосподарки. Марко зголосився неподалік, він працює викладачем у партшколі. Працюють разом, суто фізичний труд на зборі врожаю. Згадують своє кохання й вирішують спробувати пожити разом. Мара покидає свою посаду та їде з Марком чомусь проти ночі — так романтичніше, либонь. Колеги й учні Мари розгублені.
Романович-Ткаченко так майстерно карає своїх героїнь, що якби не читати її мемуари, то це може здатися неприйняттям себе як жінки, але рівно навпаки — те, що не дається без боротьби, вона не цінує, отож кожна з її жінок, та й вона сама, регулярно поборюють і переборюють себе. І себе ж покалічену дуже за це вшановують.
Про спадок Романович-Ткаченко дедалі частіше з початку 1990-х говорили в контексті українських модерністок, її прозу читали якщо не як феміністську, то як протофеміністську (і мали рацію, безперечно). Але вже так склалося, що завжди в таких розмовах Романович-Ткаченко заступає чоловіча постать, попри намагання зробити з неї близьку подругу Ольги Кобилянської (вони приятелювали, але не дружили). Однак те, що бентежить героїнь оповідань Романович-Ткаченко, буквально втілилося в спосіб, у який про неї розказують в історії літератури. Вона сама зрештою дістала те, чого бояться її героїні, — розчинення в амбіціях мужа.
Подвійне прізвище наводить на думку, що одне тут за чоловіком, а друге — дівоче? Ні, не так. До шлюбу вона Краєвська. За чоловіком — Ткаченко. Михайло Ткаченко був правником, помітним політиком Української революції 1917–1919 років, його стратили на Росії. А от Романович — це підпільне ім’я її чоловіка за часів їхньої еміграції на Галичині. У 1903 році подружжя, ховаючись від політичних переслідувань, втікає до Львова, але підтримує листування з колегами по боротьбі. Іван Франко, який допомагав Наталі Ткаченко в її літературних дослідах, опублікував її перші оповідання в ЛНВ і підписав їх «Романович». Так це прізвище за нею і залишилося. Псевдо Наталі — це навіяне її літературним наставником ім’я її першого чоловіка. А Іван Франко так і залишився її ментором і першовідкривачем у літературі (між ними насправді буди теплі стосунки, Франко не раз допомагав Наталі і грошима, бо вона з дітьми весь час жила в скруті).
У біографії Романович-Ткаченко є один пронизливий епізод, який зі зрозумілих причин не став предметом її художньої прози. На ті часи вона вже писала ура-п’єси й виховні повісті для дітей-революціонерів. Наприкінці 1919 року Ткаченко поїхав делегатом до Москви, де його відправили до таборів і вбили. Вдова з трьома дітьми опинилася в небезпеці, після поразки України вона демонструвала бодай формальну лояльність до більшовиків. Тоді пані Наталя виходить заміж за благонадійного лікаря Тищенка й в усіх офіційних паперах зазначає, що саме він був її чоловіком починаючи з 1917 року. Але збереглися розпачливі листи, які вона писала друзям після смерті Ткаченка і які викривали цей маскарад.
Жінка в її прозі — та, яка рятує, а не та, яка потребує порятунку. І звучать ці історії вкрай переконливо.
«На балконі» — зірка в «Нас кличуть гудки», твір, що не тільки гідно постарів, а й піддається глибшій, ніж сорок років тому, інтерпретації (сорок років — від останнього вибраного Ткаченко-Романович, я маю на увазі). З найпершої сцени розклад такий очевидний, що аж боляче: батьки й дорослі діти — син та донька. Син і батько читають газети, донька і матір чистять полуниці на вечерю й на варення. Донька бідкається, що дитина забирає весь час — не вдається ні навчатися, ні жити нормально. Чоловік працює в прокуратурі, його вдома майже не буває, прірва між ними. Але вона, прогресивна мати, виховує нову людину. Чоловік повертається додому, він щойно був представником на масовому розстрілі бунтівників. Він хоче покинути роботу. І розказує про це дружині. Та чує крик дитини й втікає в дім. Розмова завершена. У цьому оповіданні прекрасно все, а найбільше — нейтральність авторської оцінки. Абсолютний нуль щодо моралізаторства чи підказування правильних відповідей. І от такі тексти дуже-дуже довго зберігають свою актуальність.
А Ткаченко-Романович часом не читається так актуально тому, що наші хати й досі облупленні, зате красиво комусь позують на етюдах? Ой.