Сьогодні виповнюється 130 років із дня народження Віктора Петрова, письменника, біографа, критика, археолога, шпигуна й агента НКВС-КДБ. Він більше відомий, звісно, під одним зі своїх псевдонімів — Домонтович, яким він підписував прозу. А 2020 року він і сам потрапив у прозу, ставши одним з героїв «Амадоки» Софії Андрухович. У її романі йдеться про ще одну грань життя Петрова-Домонтовича — його багаторічну любов до Софії Лободи, дружини, а потім удови розстріляного неокласика Миколи Зерова.
Власне про життєві долі неокласиків я і хотів поговорити, тим паче що нещодавно, 10 жовтня, виповнилося 135 років із дня народження одного з них — Михайла Драй-Хмари. Цікаво, що більшість із них якраз народились у жовтні. Одна з багатьох усмішок їхньої спільної долі.
Читайте також: Дві річниці київських неокласиків
У Тижні про «гроно п’ятірне нездоланих співців» (фраза Драй-Хмари) і їхні творчо-біографічні сюжети прекрасно написала Віра Агеєва в статті «Плем’я горде, неслухняне». Мені ж більше болить те, як такі різні долі стали п’ятьма різними реакціями на зіткнення митця з терором, початим тоталітарним режимом. Зрештою, шістьма, бо ж, за влучним висловом Юрія Шевельова, Домонтович був «шостим у гроні».
Як відомо, більшість неокласиків звинуватили в участі в контрреволюційній організації. Миколу Зерова наприкінці 1934 року звільнили з Київського університету, і він подався шукати роботи до Москви, де на станції Пушкіно у квітні 1935 року його й заарештували. Слідчі органи влітку «розкололи» Зерова, далі — суд і заслання на Соловки на 10 років. Однак радянська влада вирішила не дати йому стільки жити й до 20-ї річниці жовтневого перевороту розстріляла в листопаді 1937 року Миколу Зерова разом з багатьма іншими представниками радянської інтелігенції.
Подібно склалася доля й Павла Филиповича, але його заарештували в Києві в серпні 1935-го. І розстріляно його було тоді ж, коли й Зерова.
Михайла Драй-Хмару арештували в березні 1933 року, але за браком доказів відпустили в травні. Удруге його забрали вже у вересні 1935 року, але слідчі НКВС не змогли розколоти його й змусити обмовляти товаришів, тож замість Соловків його відправили на п’ять років на Колиму, де в січні 1939-го його вбили.
Юрій Клен, він же Освальд Бургардт, був за походженням німцем. І він уникнув репресій, бо встиг емігрувати в Німеччину до того, як почалося найстрашніше, пояснюючи свій учинок так: «Коли в 1931 році на деякий час заарештовано Рильського, я відчув, що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції, і грозова хмара не мине на цей раз неокласиків».
Максим Рильський теж уникнув розстрілу, просидівши в 1931 році п’ять місяців у Лук’янівській в’язниці й зрештою погодившись співпрацювати з НКВС. Далі — відома біографія: академік, депутат, очільник Спілки радянських письменників і директор Інституту мистецтвознавства, народної творчості та етнографії. Після смерті Сталіна домігся, щоб його друзів-неокласиків реабілітували, і сприяв виходу їхніх збірок.
Утім, найколоритніша доля склалась у Віктора Петрова. Вочевидь, він почав співпрацювати з радянськими спецслужбами ще на початку 1930-х і під час Другої світової виконував агентурні завдання в окупованому Харкові, а тоді й у самій Німеччині, де входив до Мистецького українського руху, а пізніше працював в Українському вільному університеті аж до свого зникнення в Мюнхені в 1949 році. Про діяльність Петрова багато написано, а нещодавно ще й перевидали роман «Доктор Серафікус» з досі не друкованими машинописними фрагментами з авторськими правками й оцифрували його архів.
Читайте також: Прогулянки Києвом 1920-х із Доктором Серафікусом
Та все ж, попри різні характери й таланти, усім їм випало жити в час становлення більшовицької імперії та тоталітарного режиму. У часи після програної Україною війни на початку ХХ століття, яку в радянських підручниках називали громадянською, а в наших (переважно діаспорних) джерелах значно точніше — московсько-українською. Поразка української революції 1917–1921 років змусила нашу інтелігенцію або емігрувати, або адаптуватися, розбудовуючи хоч і радянську, але Україну. Це був компроміс, який певний час видавався цілком прийнятним. Тоді ж недовготривалий оманливий час Червоного відродження, який тривав під час коренізації (1920-ті), дещо заколисав увагу наших політичних і культурних діячів, які почали поступово розуміти, що всі сподівання перемогти систему марні, уже в 1928 році, коли почалася Шахтинська справа. А далі вже був процес СВУ (1930), на якому змусили виступати, зокрема, Миколу Зерова як вигаданого свідка вигаданих подій.
Для українських інтелігентів варіанта внутрішньої еміграції не було: режим вимагав підкорення, фізичного й психологічного, або ж знищував. Усі пройшли через етап, коли постало питання, сформульоване Павлом Тичиною: «Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи?».
І знаково, за сумною і злою іронією безжальної долі, як саме в шести біографіях неокласиків, неформальної групи однодумців, зібралися всі можливі варіанти взаємодії творчих індивідів з тоталітаризмом і брутальним терором. Усі, крім самогубства, як вибрав, зокрема, Микола Хвильовий (1933). А ще Микола Скрипник (1933), Борис Тенета (1935) і багато інших.
Однак саме неокласики, з’єднані якоюсь химерною спільною долею, показали найпоширеніші реакції:
- Зеров — спроби умовної втечі, пошуки роботи на чужині, самообмова й розстріл;
- Филипович — ніяких спроб тікати, самообмова й розстріл;
- Драй-Хмара — стійкість і принциповість на допитах, що дало змогу уникнути розстрілу, але не смерті;
- Клен — еміграція;
- Рильський — м’яка співпраця з органами НКВС-КДБ;
- Домонтович — активна співпраця й безпосередня шпигунська робота на органи.
Мені йдеться не про засудження тих, хто зламався й почав служити «червоному звіру», та й називати їх зрадниками теж не моє завдання. Засуджувати тут треба той радянський режим і терор, розв’язаний його керівниками, які призвели до того, що люди обмовляли себе й своїх друзів, свідчили на суді або ж, як Григорій Епік, писали листа партійним очільникам з вимогою розстріляти його й інших українських митців «як скажених собак». Когось тоталітарний устрій ламав убиваючи, когось просто ламав, і хтось волів своїм уже навіки зламаним життям принести користь бодай щопті своїх близьких, дуже дорогою ціною врятувавши себе, щоби потім мати змогу спокутувати свої гріхи. Важливо назвати всіх ворогів, але карати їх уже пізно, і потрібніше досліджувати їхні долі, щоб у майбутньому уникнути постання такого антиукраїнського режиму, який ще й робився б руками самих українців.