Вислів «щирий українець» виник в Україні — у ній же він і зникне. Його не перемістити в будь-який не український край. Сказати «щирий угорець» або «щирий якут», звичайно, можна, але тільки для порівняння, з мовчазним посиланням на Україну.
Під час війни помітно посилився такий давній синонім «щирого українця», як «бандерівець», чи, як кажуть росіяни, «бєндєровєц».
Це з побутових мовних звичок. У політичному вжитку такого українця іменують націоналістом або патріотом. Від цього зникає, принаймні для чужинця, особливе, неповторно українське значення «щирого» або «свідомого».
Що ж це за значення? Це догана своєму, теж українцю, але готовому розчинитися в російському гурті.
Щирий, свідомий — це той, хто ніколи не забуває про існування сили, яка прагне зробити з нього «руского». Він уособлює живий, цілком свідомий докір та урок тим, хто охоче чи бездумно піддається дійсності, яка накинута на Україну Москвою, та хоч і самим Господом. Він не просто живе, а веде боротьбу з долею чи історією — кому як зручніше сказати. Таким його сприймають росіяни й зросійщені українці — і не помиляються.
Війна швидко наближає завершення цієї боротьби. «Щирий українець» перемагає, але це особлива перемога: він зникає як тип, як щось особливе, майже виняток.
Така ж чудова участь насувається на хуторянство, або енківщину, якщо згадати, як її зневажали Маланюки. Воно теж зникає! Маланюки відзначали один бік народництва, яке у виконанні затятих «енків» видавалося вже зовсім сатиричним. За всім тим натхненне, воно все-таки якось сприяло збереженню українства, хай і в застиглому вигляді. Воно служило таким-сяким, а все ж притулком для щирих. Ось тепер їм цей притулок перестає бути потрібним — і він починає згортатись.
І тут на наших очах виникає давно сподіване явище. Сучасність не відкидає хуторянства на всі сто, а починає з ним розумно співіснувати. Я б назвав оцю її поведінку лукавою — схвально лукавою.
Сучасність байдужа до суті хуторянства. Вона не переймається змістом його молитов, його впевненістю, що Україна — це тільки її село, що вона може бути й дай Боже їй бути собою, доки існує її село, а ще краще — хутір. Вона, сучасність, спокійно бере з нього, хуторянства, дещо зовнішнє, невинне, але привабливе й починає ним бавитися. Мода стає посередницею між ними, можна, мабуть, навіть сказати миротворицею. Так, мода — миротвориця. Хуторянство стримує сучасність у завзятості, з якою вона могла б викинути на смітник геть усе дідівське. А сучасність, своєю чергою, поблажливо відводить хуторянству орнаментальну роль, на яку воно через свою довірливість легко погоджується.
Іде війна, а в охтирських ресторанах під назвами Tête-à-tête і Mon plaisir справляють весілля. Чоловіча молодь у вишиванках. Але яких? Не зовсім таких і зовсім не таких, які хотілось би бачити хуторянину. Це радше пародія, але ж на вишиванку! Коротка біла сорочка без коміра з вузеньким натяком на відповідний малюнок. Щось, як то кажуть, модерне, але змусоване вдало: бачиш роботу сучасного художника, який знає свою справу.
І що робить мене щасливим: оця вишиванка не має поверх себе ніякого спінджака! У моєму селі його колись називали льогким. Нарешті, кажу, дійшло до людей. Бо мене ніщо так не дратувало, як дідівська вишиванка під звичайним європейським льогким, який вимагає галстука. Сорочка без коміра й галстука між фалдами видається частиною білизни. Таке враження, що хлопець так кудись квапився, що забув поверх нижньої натягти звичну верхню.
Дещо менше стає в кандидатів і навіть докторів відповідних наук таких висловів, як «наш великий Іван Залицялько» чи «наш усесвітньо відомий Петрусь Напідпиток». Правда, це стосується столичних культурних середовищ. Такі осередки, як моя Охтирка й мій Миргород з Полтавою, до них іще не підтяглися, та це справа якихось років і ніяк не десятиліть, адже підсвідоме почуття меншовартості вже не має чим живитися: Росія з українського поля зору майже випала. Ще трішки — і буде як із колгоспами, яких ніби ніколи й не було.
Надаю майже історичне значення одній подробиці з власного досвіду. Мій друзяка-земляк, людина поважна, з вищою освітою, роками запевняв мене й усіх, що Ісус Христос — чистокровний українець, бо його Мати — українка, а про Батька, тобто Бога, що й казати. Тож уся Свята Трійця — Бог Дух, Бог Отець і Бог Син — українська й ніякою іншою бути не може. Й ось уже деякий час він мовчить. З того, що він мекає на моє прохання пояснити, у чому річ, я виводжу, що в такому просвітництві, на його думку, минула потреба. Він має на увазі, що вже всім і без нього став зрозумілим національний склад Святої Трійці, чи щось інше, я достеменно не знаю. Найімовірніше, його просто заспокоїли останні історичні події. Особливість таких подій, окрім іншого, у тому, що додають ясності в деякі важливі речі.
Зате як же розгорається російське почуття меншовартості! Його зовнішній вигляд, зрозуміло, цілком протилежний — пиха. Напевне, її можна назвати небувалою, маючи на увазі її пустоту й безглуздя. Післявоєнна радянсько-російська пиха, яку наказав Сталін («Треба відкинути думку, що тільки Захід може вказати нам дорогу»), була наповнена більш ніж серйозним, хоча й хибним змістом: СРСР будував не щось, а соціалізм-комунізм, і тут справді Захід з його капіталізмом нічого підказати не міг. Попередні напади російської пихи, і перший з них — монаха Філофея, теж мали під собою не абищо: Москва — Третій Рим. А що сьогодні? Щоб Ж й М не мінялися місцями…
Ціну новітньому, останньому в усіх сенсах спалаху «национальной гордости великороссов» (Ленін) знає і не дуже це приховує навіть дехто з найповажніших путіністів. «Та кому ми зараз потрібні? Ауфідерзейн, епохо!» — вигукує, наприклад, начальник (до минулого року) російських літераторів. Ще вчора він задирливо пишався почесною грамотою від Путіна, виставляв її на своїй фейсбук-сторінці, ганьбив лібералів, а тепер показує власноручний зашморг на своїй шиї. «Усе ще, як і в мене, товста, — пише мені про неї один з його друзів. — Буде в нього з нею морока».