Під час війни набирає нової актуальності дилема свій — чужий, що посилює питання ідентичності. Я не мій ворог, у мене окрема територія і мова. А мова, як відомо, — це «діалект, у якого є армія і флот» (Макс Вайнрайх).
Пам’ятаю, як під час Помаранчевої революції російські політтехнологи Януковича намагалися розігрувати карту протистояння Сходу й Заходу за мовним принципом, і тоді за українську мову на вулиці на моїй рідній Донеччині могли й побити. А 2014 року за неї вже могли й убити. І з 2022-го це стало щоденною реальністю.
Десять років тому через воєнні дії Росії в Криму й на Донбасі вкотре загострилося мовне питання, яке з повномасштабним вторгненням стало навіть питанням життя і смерті, бо на тимчасово окупованих територіях відбуваються геноцид та лінгвоцид. Водночас у громадян на всій території України посилилося природне бажання відмежуватися від усього ворожого, і свідоме прагнення боротися із чужим одних українців постає перед тим, що іншій великій кількості населення нашої держави російська мова не чужа. Необов’язково рідна, але зрозуміла, нею дивляться фільми й відео на ютубі та в тіктоці, читають на інтернет-ресурсах. І водномить відмовитися від усього цього непросто, попри цілком зрозумілу огиду до всього, пов’язаного із загарбниками. І тут одними табличками «Ми не говоримо мовою окупанта!» не обійтися. Так, багато українців після початку повномасштабного вторгнення Росії перейшли на українську мову й у побуті, однак вряди-годи ті, хто цього з різних причин не хоче робити, захищаються маніпулятивним аргументом: «Навіщо мені говорити українською, якщо наші ЗСУ говорять російською». Однак і протилежні за смислом гасла скидаються більше на ідеологічно-пропагандистські зауваги, аніж на зважені відповіді, як-от нещодавній коментар Оксани Забужко про те, що (лишаю великі літери оригінального повідомлення) «НА ВСІЙ ТЕРИТОРІЇ ВІД СЯНУ ДО ДОНУ АВТОХТОННЕ НАСЕЛЕННЯ РОЗМОВЛЯЛО МОВОЮ ЗІ СПЕЦИФІЧНИМИ ОЗНАКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ» та «ЦЯ ТЕРИТОРІЯ ЗАВЖДИ БУЛА МОНОМОВНОЮ». До того ж вона посилається на статтю Юрія Шевельова «Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?», де йдеться не зовсім про те, про що заявляє письменниця. І, як на мене, обидва аргументи — захисників своєї російськомовності й захисниці мономовності — шкідливі, хоча й по-різному, а також точно є складниками мовної війни, яка вже давно триває в Україні.
Читайте також: Мова як травма й резилієнтність: два способи говорити про історію української мови
Цікаво, що 2007 року в нас виходила книжка Івони Больман «Мовні війни в Європі», і в ній справді є багато корисної інформації для розуміння світової мовної ситуації. Це видання вводить нас у давній конфлікт європейського суспільства, де, прикриваючись гаслами «єдність у різноманітті», «Європа регіонів», насправді, на думку авторки, домагаються протилежного — зробити з Європейського Союзу європейський розбрат. Цьому сприяють і настійні заклики оберігати мови регіональних меншин від зазіхань мови більшості, але не завжди захист означає збереження від знищення, від стирання різниць між народами. Часто це засіб до економічного збагачення, хоча Больман дуже далека в цих питаннях від об’єктивності, адже воліє вбачати за основу всіх таких суперечок франко-німецький антагонізм, а в Хартії мов меншин — німецьку машину війни проти Франції, до того ж останню й далі звинувачують у невизнанні меншин на своїй території, стискуючи такими хартіями, мов війнами, лещата навколо неї. Найцінніше в цій книжці — «Додатки до українського видання», що конкретизують і наближають до нас проблеми, які заявила Больман стосовно Франції. Передусім це повний текст Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, на який в Україні частіше посилаються, ніж дійсно читають, частіше зловживають і спекулюють, ніж використовують для розв’язання складних мовно-етнічних ситуацій. І тут, на жаль, французька дослідниця теж іде шляхом тих, хто витлумачує Хартію на свій лад. Щоб убезпечити це монографічне зведення німецько-французьких рахунків від згубної однобічності, упорядники книжки подали мовні картини інших проблемних регіонів, зокрема Іспанії та Швейцарії, досвід яких — неоціненний здобуток для держав, що стали простором для мовних війн.
Щоб перемогти у війні з Росією, треба бути озброєним. І знанням теж. Це стосується також обізнаності у війні російської мови й української. Нещодавно меценатська фундація OLOS за підтримки науковців Національного заповідника «Софія Київська» та Міністерства освіти і науки України створила науково-просвітницьке відео «Мовне питання», що містить низку фактів про те, як нищили й принижували українську мову, як «спецоперація» з українського питання триває вже понад 300 років, якою є справжня історія України. Відео надає ті самі аргументи, що допоможуть донести досі російськомовним українцям важливість переходу на українську, мотивує глядача робити власні дослідження, зацікавлює історією тих, хто ще не розуміє всієї глибини й сили впливу історії на свідомість людини. Звісно, і в цьому відеоесеї не бракує певних пропагандистсько-історичних спрощень, але, очевидно, на війні інакше й не можна. Бо коли ватажок твоїх ворогів вважає, що «Росія закінчується там, де закінчується російська мова», то заперечувати треба всіма можливими засобами контрпропаганди, однак усе ж бажано робити це доказово й з низкою неспростовних фактів.
Нашу мову справді треба постійно популяризувати, але часто нам бракує сильних аргументів і перевірених фактів, які пояснили б, чому розмовляти українською не тільки вкрай важливо, а й життєво треба в контексті національної безпеки в сучасних реаліях. Рідна мова — важливий складник нашої перемоги, і тільки усвідомивши це, зрозуміємо, хто ми й за що насправді боремося. У нашій війні з Росією багато пропаганди з обох сторін і мало зваженої аргументації, тоді як ми нагально потребуємо довгострокової стратегії мовного захисту й тактики популяризації всього українського.