Мій знайомий зі студентських часів воює з 2014 року. Він втомлено написав, що сьогодні війна — не про мотивацію чи натхнення, а про дисципліну й усвідомлення обов’язку — перед родиною, побратимами, Державою. З великої літери.
Ми досі тут і досі стоїмо, бо для нас мають вагу слова Олега Ольжича «Держава не твориться в будучині, Держава будується нині» і вислів Дмитра-Мирона Орлика «Не Україна для нас, а ми для України». Вони обоє були вбиті нацистами й до останнього подиху лишилися вірні своїм переконанням. Як і тисячі наших предків і сучасників, для яких Українська Держава — сакральне поняття.
Чи думаємо ми нині про Державу з великої літери? Дедалі рідше. Навіть найвідданіші.
Моя знайома зі студентських часів воює з 2016 року. Вона написала, що втомилася захищати некомпетентну державу, яка намахує, і її черешеньок. Я можу лише здогадуватися, яку прикрість вона відчуває, після всіх принесених жертв.
Слідом за відомою заявою про СЗЧ, коли мережею покотилася хвиля обговорення, я приглядалась, які вислови вживали українці, шукаючи винних. І слово «держава» звучало часто — так ніби держава є чимось відокремленим. Ніби ми до неї не належимо.
У цієї дискредитованості поняття держави складна природа.
Перервність державної традиції в українській історії давала підстави інтелектуалам різних шкіл, від Драгоманова до Маланюка, закидати українцям слабкість державницького інстинкту.
Радянський режим, що прийшов до влади на популістичних гаслах народовладдя й виродився в тоталітаризм, на генетичному рівні закарбував уявлення про державу як про хтонічний, безжальний молох, який призначає незгодних «ворогами народу» й від якого краще триматися подалі.
Тим часом Захід і собі плекав ліві ідеології, котрі невтомно критикували державу з різним ступенем радикалізму. Після падіння «залізної завіси» наш культурний простір некритично прийняв і абсорбував ці, породжені в зовсім інших обставинах, теорії як заклик до дії.
Через цей комплекс причин тотальна девальвація вартостей триває й донині: хіба можуть викликати позитивні асоціації державна медицина, державна освіта, Спілка письменників, Шевченківська премія, соціальна служба, державне забезпечення, 49 прокурорів-інвалідів, провалена мобілізація і так далі? Для багатьох «державне» — це досі нічийне, абияке. Як колгоспне майно, що не має доброго господаря, який би ним опікувався.
Як наслідок, у масовій свідомості «держава» асоціюється з чим завгодно, але не з організованою політичною спільнотою, не із суспільством, інституціями та територією. А «влада» вже точно не асоціюється з найкращою, проактивною, пасіонарною частиною суспільства, гідною бути делегованою для представлення інтересів загалу. Радше навпаки.
У пострадянській і незалежній Україні слово «влада» є настільки дискредитованим, що його уникають як обсценного, підмінюючи словом «держава».
Влада й сама цим послуговується, вживаючи слово «держава» для позитивного самоозначення.
«Навіть в умовах війни держава продовжує адресно підтримувати тих, хто цього найбільше потребує», — пише на офіційній стінці Кабінет Міністрів України. «Держава забезпечує протезом кожного, хто його потребує!» — пише в соцмережах Мінсоцполітики.
У масовому вжитку — так само, лише зі знаком мінус. «Держава принижує викладачів та наукових працівників жебрацькими зарплатами», — пишуть у групі «Новини вищої освіти». «Як суспільство й держава можуть підтримати та забезпечити гідне визнання внеску дружин і партнерок військовослужбовців?», — пише ВетеранХаб.
У Генеральному регіонально анотованому корпусі української мови є понад мільйон прикладів вжитку слова «держава», починаючи від 1918 року. Що ближче до сучасності, то частіше держава постає чимось зовнішнім, стороннім, відчуженим.
Громадянське суспільство в Україні досі на етапі становлення, як і базові уявлення з галузі теорії держави і права: про вплив громадян на державну політику через вибори, громадську думку, соціальні рухи та інші форми участі, про врахування інтересів індивідів і груп при ухваленні рішень, про формування громадської свідомості й цінностей через освіту, науку, культуру.
Після низки революцій дедалі більше українців розуміють владу не як абстрактну інституцію, а як інструмент для покращення життя громадян. Виявилося, що влада таки може бути підзвітною народу, а політики обираються для того, щоб служити, а не панувати. Масова самомобілізація з перших днів повномасштабного вторгнення, волонтерство, активна громадська позиція, участь у соціальних ініціативах свідчать про зрілість окремих громадян та їхнє усвідомлення своєї важливої ролі в державотворенні.
Звісно, і реакції суспільства, і (без)діяльність інституцій у сучасній Україні дають чимало приводів для невдоволення та нарікання. Але самоусуваючись, відмовляючись брати на себе відповідальність, годі збудувати власну державу.
«Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», — писав В’ячеслав Липинський.