Про вибори в демократичній державі, технологію розподілу мандатів, запит на зміну еліт та перетворення українського виборця на звичайного статиста в розмові з Тижнем розповів Олександр Барабаш, народний депутат Верховної Ради України I скликання.
Далі пряма мова:
Вибори в демократичній державі, якщо вона дійсно демократична, — це не просто технологія розподілу мандатів у колі вишуканих достойників. Це спосіб реалізації філософії держави й філософії демократії як влади народу. Натомість сьогодні в нас, на жаль, вибори розцінюють як чергову технологію отримання тими чи іншими політичними силами доступу до влади.
Цей перегин з’явився вже після других демократичних виборів 1994 року. Тодішня нова еліта, яка почала формуватися 1997 року з потугами, скандалами, але таки ухвалила закон про вибори на змішаній основі. У ньому вперше з’явилася частина про закриті партійні списки, коли різко збільшується роль і правові можливості (антиконституційно, до речі) партійних еліт. І саме це й стало основою олігархічної системи, або ж «влади небагатьох», яка запанувала в усіх сферах суспільства, зокрема в економіці та політиці.
Справжній мотив цієї системи — отримання певними групами, які сьогодні опинилися біля керма, неконкурентних переваг. Важко не помітити, як політичні еліти перебувають нині в стані ейфорії від тих можливостей, які перед ними відкриває партійна виборча система.
Виборча система, що свого часу змінила хід історії
Наведу приклад, щоб було зрозуміліше, наскільки багато може залежати від виборчої системи в країні. У 1988 році в СРСР з ініціативи Міхаіла Ґорбачова провели виборчу реформу. 1 грудня 1988 року до Конституції СРСР внесли правку, де вперше записали, що кількість кандидатів не обмежується й усі висунуті кандидатури вносяться до бюлетеня. Тоді результатом виборів за новими правилами стали незворотні процеси. Найперше говоримо про вибори в Польщі та Німеччині: демонтаж Берлінського муру та розірвання Варшавського договору. Адже тоді весь світ побачив, що Колос завалився, що більше немає монополії, немає єдиної влади, а є певні зародки демократії. Тоді почався діалог. Як іронія долі, рівно через три роки — 1 грудня 1991 року — референдум в Україні забив осиковий кілок у комуністичну систему.
Це приклад того, якою важливою в історії розпаду СРСР була принципова зміна виборчої системи. З погляду пропаганди в СРСР теж була демократія. Народ приходив, голосував, на зборах вирішував, якого кандидата висувати на вибори, щоправда, тільки одного. Саме реформа виборчої системи тоді призвела до незворотних геополітичних та геоісторичних наслідків. Отже, не Єльцин, Кравчук, Горбачов чи іще хтось розвалив Радянський Союз. Хвилю цунамі тоді підняла саме нова виборча система.
Демократія — партократія?
Нинішня виборча система України відкриває для партійних еліт неймовірні можливості, перетворюючи виборця лише на статиста. Сьогодні фактично він не може ні висувати кандидатів (тільки через партійців), ні вести агітацію (тільки через партійців), ні вести спостереження (тільки через партійні команди), ні оскаржувати результати виборів.
Партії повністю управляють виборчим процесом, а через нього й усім іншим у країні: законодавством, формуванням уряду та місцевих органів виконавчої влади тощо. Ця система поширюється вниз аж до сільрад, де виборців налічують понад 10 тисяч осіб.
Тому, коли навіть дуже знані люди граються словом «демократія», вони часто плутають його зі свободою слова, свободою зборів чи свободою демонстрацій. Демократія — це тільки питання влади. Зважаючи на це, я прихильник того, щоб про нашу політичну систему насамперед говорити як про партократію, а не демократію.
Такий термін дійсно є, а належить він Абдурахману Авторханову. У своїй роботі «Походження партократії» він зазначав, що в демократичній країні певна партія не може мати переваг. Інакше це вже буде партократія. За його словами, у західній Європі також є партократія, щоправда, багатопартійна. Однак там усе балансується множинністю виборів, їхньою постійністю та внутрішньопартійними процедурами. Там достатньо механізмів, коли народ впливає, а партії реагують на результати.
Ми, наприклад, бачили, як у Німеччині канцлером обирали Шольца. Референдум щодо партійного лідера, проведення опитування та, як наслідок, голосування за партійну програму, чи входити в коаліцію із соціал-демократичною партією. Тобто в Німеччині ситуація балансується через різноманітні механізми. У них ще й змішана система. І, наприклад, Меркель завжди обирали в мажоритарному окрузі в Померанії, хоча могли б обирати за списком. Вона ж лідерка, тож пройшла б. Але ні.
Сьогодні ми бачимо, як у Сполучених Штатах борються за голоси виборців, а не за голоси партійних лідерів. І не тільки на виборах президента, а й на виборах до Конгресу, до Сенату, губернаторів, прокурорів тощо. Ця система теж має недоліки, я не є її прихильником, але коли вона орієнтується на виборця, це більш цивілізаційно та прогресивно правильно, ніж коли орієнтується на вождів.
Вибори на партійній основі — ризики для суспільства
Головним аргументом прихильників пропорційної виборчої системи в Україні завжди була відповідальність партій за своїх кандидатів на відміну від самовисуванців. Мовляв, якщо партії не будуть відповідальні за своїх представників, то наступного разу люди просто не проголосують за них. Один з ідеологів таких змін — Юрій Ключковський часто наводив приклад Німеччини, де існує поняття Parteistaat — партійна держава. За його словами, державою мають керувати партії, і саме вони повинні укладати списки депутатів. Я не є палким прихильником мажоритарної системи, та все ж вона працює в 111 країнах. І застосовується набагато більше, ніж партійна.
Звісно, зовнішніх красивих аргументів може бути скільки завгодно. Але варто звернути увагу, що незалежно від того, чи партія програвала, чи вигравала вибори, партійна десятка-двадцятка лідерів була незмінною. Дехто був депутатом по шість-сім, а то й вісім скликань. Бо відповідальність стосувалася хіба що партійних хвостів — пройде в парламент 100 чи 50 людей зі списку. Водночас незрозуміло й досі, що таке відповідальність партії.
Так перша спроба переходу до системи виборів на партійній основі із закритими списками була ще 1993 року. Тоді Верховна Рада I скликання ухвалила рішення провести дострокові вибори й готувала для цього відповідний закон. Перший проєкт закону був за змішаною системою, щоправда, партії на той момент були ще мало представлені в парламенті, тож цей двобій вони програли. Все-таки мажоритарна система залишилася. Не ідеальна, але вона гарантувала свободу висування кандидатів та більше можливостей в народу, як суб’єкта політичного права.
Справжня вакханалія зі зміни виборчої системи розпочалася 1997 року. Спочатку депутати ухвалили рішення, що закон не змінюється за рік до виборів. Однак рівно за рік до виборів, в останній день перед початком річного мораторію, цю поправку скасували, і в жовтні ухвалили закон про змішану систему. До того ж питання було таким гострим, що закон набрав чинності під час того, як виборчий процес уже тривав 18 днів.
Усі наступні роки ці моделі відточували аж до чисто пропорційної системи із закритими списками. Тоді навіть партійні еліти не контролювали свої двохсоті номери, як у випадку, скажімо, 2006 року в Партії регіонів. Вони контролювали тільки першу сотню, а у Верховну Раду зайшли 230-ті номери. Вони цього абсолютно не чекали.
Схожа історія була й у Юлії Тимошенко. Коли вона виборола 130 мандатів, частина вибула й заходили вже 160-ті номери списку, яких теж ніхто не знав. Той, хто всунув цих людей у списки, звісно, знав, але загалом верхівка не контролювала так званих народних обранців.
Як наслідок, у нас майже перед кожними виборами були або новий закон, або закон у новій редакції. Двоє перших виборів (I й II скликання Верховної Ради) — чиста мажоритарка. Двоє других виборів (III й IV скликання ВРУ) — змішана система. До того ж у III скликанні, коли з’явилися партійні фракції та зайшли партійні групи, як-от СДПУ(о), ПСПУ, комуністи, вони вже хотіли чисту партійну систему. Однак Леонід Кучма був проти, і тоді цього не вдалося зробити. Згодом ситуацію таки переламали. Коли Кучма, Медведчук і Мороз хотіли провести конституційні зміни, їм запропонували торг: ви ухвалюєте закон про вибори на чисто партійній основі, а ми проголосуємо за Конституцію.
Ключовий недолік партійної виборчої системи
Фактично дві спроби застосування чисто партійної системи в Україні на практиці показали критичність і небезпеку для суспільства. Перший випадок — уже згаданий 2006 рік. Піврічна криза, антикризова коаліція, а закінчилося все не зовсім конституційним розпуском парламенту й достроковими виборами 2007 року. Схоже повторилося й 2007-го. То коаліція з партією Литвина, то без партії Литвина, то одним голосом вони утворили більшість, а Іван Степанович Плющ утримався. Тоді навіть вигадали поіменне голосування, щоб сформувати уряд. Весь парламент годину вставав і казав: «за / проти», «за / проти». У цієї більшості з блоку Юлії Тимошенко й «Наша Україна — Народна самооборона» було 228 мандатів. Коли двоє, Балога й Плющ, пішли в «несознанку» — залишилось 226. А це означало, якщо хоч хтось не з’явився або захворів, то уряд не утворюється. Оце і є абсолютна нестійкість, що для держави дуже й дуже погано.
Отже, чиста партійна система в наших умовах показує великий недолік — майже неможливо утворити стійку коаліцію. Навіть сьогодні, попри існування нібито монолітної більшості, «Слуга народу» немає можливості створити стійку партійну коаліцію. За змішаної виборчої системи(ВРУ III й IV скликання, а потім VII, VIII й IX) ось цю партійну несумісність балансували мажоритарники, які примикали до більшості й допомагали їй. Сьогодні також майже всі питання голосують із залученням інших фракцій та групи мажоритарників, тому що чисто партійної більшості в наших умовах, з нашою демократичністю, утворити неможливо. Це така технологічна вада, яка обумовлюється особливостями українського суспільства.
Хоч би якою красивою була обгортка, результат таких процесів — це відчуження народу від влади. Крім права поставити хрестик, народ, по суті, не має жодних повноважень на виборах. Водночас влада стає безконтрольною. Так звані партійні еліти між собою розігрують кубок Печерська з депутатських мандатів, а народ виступає лише статистом. Визначає, скільки в кого буде мандатів. Водночас верхівка залишатиметься та сама.
Зрештою результат виборів 2019 року, коли люди голосували за щось незрозуміле, аби нове, був результатом протесту проти тодішньої політичної системи. Бо це був фактично єдиний спосіб її змінити, який залишили партійці. Серед трьох десятків кандидатів у президенти був і чинний президент, і чинний прем’єр-міністр, і лідери партій — там була вся влада, і всі разом програли. Причина чітко зрозуміла: якщо не даєте можливості проявитися іншим, то йдіть геть.