У понеділок 14 жовтня Шведська королівська академія наук присудила премію з економіки пам’яті Альфреда Нобеля за 2024 рік Дарону Аджемоглу, Саймону Джонсону та Джеймсу Робінсону. За повідомленням Нобелівського комітету, цьогорічні лауреати продемонстрували важливість суспільних інституцій для процвітання країни, вони допомогли зрозуміти різницю в добробуті між націями.
Зокрема, авторству Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона належать книжки: «Чому нації занепадають. Походження влади, багатства та бідності», «Економічні початки диктатури і демократії», «Вузький коридор: держави, суспільства і доля свободи». У співавторстві із Саймоном Джонсоном Дарон Аджемоглу написав книжку «Сила і прогрес: наша тисячолітня боротьба за технології та процвітання».
У чому цінність досліджень цьогорічних нобелівських лауреатів з економіки і як тема «важливості суспільних інституцій» корелюється з глобальними викликами сьогодення, говоримо далі.
Базова гіпотеза досліджень Дарона Аджемоглу, Джеймса Робінсона, Саймона Джонсона, що повністю відповідає переконанням інституціоналістів, може бути сформульована так: країни зі справедливими правовими системами, висококонкурентним середовищем, прозорими урядами, захистом прав власності та індивідуальних прав, найімовірніше, можуть розраховувати на економічне зростання.
Для інституціоналістів економіка — це система влади, а держава як форма влади посідає важливе місце в розвитку економічних відносин. Крім того, поняття економіки для них ширше від поняття ринку, а інститути є механізмом розміщення ресурсів. Водночас для класичної економічної теорії ринок — центр влади в економічній системі, економіка синонімізується з ринком, а ринок і є механізмом розміщення ресурсів.
Інакше кажучи, для нобелівських лауреатів, які пишуть свій варіант економічної історії, економічний успіх залежить від того, як влаштовані відносини економічних агентів у суспільстві, а ці відносини координують інститути.
У своїх працях економісти умовно виділяють два типи інститутів: 1) екстрактивні — спрямовані на усування більшої частини суспільства з процесу ухвалення політичних рішень та розподілу доходів; 2) інклюзивні — спрямовані на залучення максимально широких верств суспільства до економічного та політичного життя. Відмінності в інститутах полягають у специфіці їхнього становлення ще за часів панування колоніалізму: якщо в пріоритеті було отримання вигоди елітами (намісниками) за допомогою експлуатації корінного населення та контролю за природними ресурсами, формувались екстрактивні інститути; якщо в пріоритеті була розбудова політичних та економічних систем для довгострокової вигоди колонізаторів — формувались інклюзивні інститути.
Водночас система аргументацій Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона визначила їхній унікальний підхід до класифікації країн на чотири типи. Цей підхід нівелює закиди опонентів про утопічність та абстрактність авторських припущень і висновків, а також доводить неможливість існування універсальних для всіх рецептів економічного процвітання.
- Деспотичний Левіафан — випадок, коли еліти взяли гору в політичній боротьбі (над суспільством) і побудували легендарну державу-чудовисько (авторитарний капіталізм, побудований Китаєм, Росією, Іраном тощо).
- Відсутній Левіафан, або неспроможна держава, — випадок, коли перемога в політичному протистоянні залишилася за масами й неможливо розбудувати повноцінну державу (Афганістан, Сомалі, багато африканських держав).
- Якщо еліти й маси виявилися рівними за силою, то це політична рівновага з ефективною демократичною державою — скривджений Левіафан (невелика група країн колективного Заходу, менше як 20 % загальної кількості країн).
- Паперовий Левіафан — країни, де державна влада слабка й здатна проявити себе лише в обмежених сферах життя та на незначній території (Аргентина й Колумбія, як і всі інші країни Латинської Америки та частково африканські країни). При паперовому Левіафані держава контролює важливі мегаполіси (Буенос-Айреса в Аргентині), а поза цими мегаполісами можливі і деспотичний Левіафан, і неспроможна держава.
Економісти визнають, що в глобалізованому світі співіснують різні типи капіталізму, які вони солідаризували в понятті «жорстокий капіталізм» (умовні США, де вищий рівень диференціації доходів та нерівності в суспільстві, що створює більше стимулів для підприємницької та інноваційної активності) і «приємний капіталізм» (умовна Скандинавія, країни з низьким рівнем соціальної стратифікації, що забезпечується завдяки розвиненій системі соціальних гарантій).
Країни із «жорстоким» капіталізмом не можуть перейти на «приємну» модель без того, щоб не вплинути на зростання світової економіки, а отже, і на власний добробут та добробут країн «приємного» капіталізму. Останні використовують інновації, створені першими, забезпечуючи функціонування систем підтримки більш егалітарного суспільства; отже, не всі розвинені країни можуть прийняти скандинавську модель.
Якщо дуже спрощено, Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон, Саймон Джонсон протиставляють монополізовану економічну еліту конкурентній економічній еліті. Водночас економісти не намагаються підтасовувати факти й називають все своїми іменами: у світі зростає використання регуляторних інструментів, які викривляють ринкову конкуренцію. І США, і ЄС, і Японія, і Китай, і Індія використовують інструменти тарифного та нетарифного регулювання, інструменти субсидування й ручного визначення переможців в інноваційних та проривних секторах.
Теорія, відзначена Нобелівською премією, передбачає, що причинами обмеженого зростання економіки в США та Європі, а також причиною «стелі зростання ВВП» в Китаї чи Індії (модель сімейного капіталізму) є саме повернення до активного регулювання ринків. Тобто причина зниження продуктивної спроможності націй — не в помилковому регулюванні, а в регулюванні як такому.
Нобелівські лауреати вважають, що з урахуванням демографічної ситуації, яка склалася, податкове навантаження в розвинених країнах уже давно переросло оптимальні рівні, у такий спосіб перетворюючи державні інститути на екстрактивні, тобто ті, які несправедливо розподіляють доходи. А це означає, що треба шукати нові інструменти макроекономічного регулювання — саме так, регулювання, яке розкриває потенціал ринків (ринків товарів, ринків грошей, ринків праці). А також означає, що треба знищити, викорінити інститути експлуатації, які не заохочують людей заощаджувати, інвестувати в інновації, а зосереджують владу в руках людей, що отримують прибуток через експлуатацію.
Багато спільного можна знайти з популярною позицією на аналітичному майданчику Всесвітнього економічного форуму про те, що всяка економічна система має пройти трансформацію від капіталізму акціонерів (shareholder capitalism) до капіталізму для всіх зацікавлених сторін (stakeholder capitalism), який може запропонувати розв’язання ключових проблем розвитку соціально-економічних систем. Таку трансформацію супроводжуватиме побудова нового типу взаємодії неформальних та формальних інститутів у сфері економіки за умови їхнього поєднання з політичними інститутами, про які й пишуть нобелівські лауреати.
Такий підхід до аналізу праць нобелівських лауреатів дає змогу оцінити їх як ще один аргумент на користь протистояння фрагментації світової економіки та деглобалізації, а також ще одну спробу довести важливість трансформації моделей капіталізму з урахуванням глобальних викликів сьогодення, які вимагають пошуку нового консенсусу навколо пошуку колективного вибору індивідуальних цінностей у суспільстві. До того ж політика буде й надалі опосередковувати розподіл влади в суспільстві: «Політичні інститути визначають, хто володіє владою в суспільстві й для яких цілей цю владу можна використати».