«Найрозумніша людина, яку я колись зустрічав».
(Річард Рорті про Жака Дерріда)
«Аналітичні філософи не пробачили мені це. Але я не подобався й плюралістам, які також не довіряли мені. Тож я вирішив акуратно примоститися десь поміж цих двох стільців».
(Річард Рорті «Проти босів, проти олігархів», 2002)
Вважають, що за життя навряд чи в когось з американських філософів, починаючи з 1980-х була така пізнаваність, як у Річарда Рорті (1931–2007). «Річард Рорті — один з найцікавіших філософів сучасності», — сказав якось про свого університетського колегу американський літературний критик та культуролог Гарольд Блум. Це справді так, бо Рорті не був відомим лише у вузькопрофесійних філософських колах, його читали і його ідеї жваво обговорювали в широкому гуманітарному колі. Річард Рорті — американський (нео)прагматист, професор філософії Принстонського університету, дослідник гуманітарних студій в Університеті Вірджинії та літературної компаративістики в Стенфордському університеті. Але Рорті був не звичним прагматистом, його система будувалася на інших теоретичних засадах, а сам він працював у межах іншої культурної онтології, ніж Дьюї, а саме лінгвістичної, маючи за плечима базову освіту в аналітичній філософії. Сам він себе називав маргінальним аналітичним філософом. В інтелектуальних колах про нього говорили як про поганого хлопця американської філософії (бо він був релятивістом, можливо синкретистом, навіть ірраціоналістом, який заперечував суспільні цінності). Йому належить важлива роль у просуванні в американську культуру того, що називають європейською (континентальною) постмодерністською філософією. У статті «Американська філософія сьогодення» (American Philosophy Today, 1982) Рорті писав, що американська філософія заблукала між гуманітарними науками (її рідною хатою), природничими науками (територія, на яку вона хотіла зайти, але не була прийнята туди) і соціальними науками (куди вона тепер закидає вудочку). У певний час його стали вважати фігурою національного масштабу, з якою навіть асоціювався кінець філософії. Для ширшої аудиторії він був (нео)прагматистом. Відмовившись від істини та об’єктивності й різко критикуючи аналітичну традицію, він розробив власний сучасний філософський проєкт. Однією ногою Рорті стояв в аналітичній традиції, а другою — у континентальній. Він зміг пов’язати між собою Гайдеґґера (яким захоплювався Дерріда), Вітґенштайна й Дьюї, у такий спосіб ставлячи перед собою терапевтичне запитання: як ми можемо уникнути, а не розв’язати філософські питання, які нас бентежать?
«Гайдеґґера й Дерріду часто називають постмодерністськими філософами. Я іноді використовував постмодерн у вужчому сенсі, визначеному Ліотаром як “недовірою до метанаративів”. Але зараз я б не робив так. Цим терміном настільки зловживали, що він приніс більше проблем, ніж користі. Я відмовився від спроби знайти щось спільне в будівлях Майкла Ґрейвса, романах Пінчона та Рушді, поемах Ешберрі, різних видах популярної музики, а також творах Гайдеґґера та Дерріди».
(Річард Рорті «Прагматизм і постніцшеанська філософія», 1991)
У своїй найвідомішій роботі «Філософія та дзеркало природи» (Philosophy and the Mirror of Nature, 1979), яка є такою собі прощальною одою аналітичній філософії, вироком епістемології, Рорті намагається пояснити, що нема сенсу давати загальне пояснення Істині. Бо якщо ми погодимося з тим, що Істина є абсолютним терміном, то обов’язково натрапимо на те, що умови її застосування завжди будуть відносними. Отже, Рорті вдається до атаки на філософію як пошук Істини. Він намагається замінити Істину як гарантовану затверджуваність про філософію на розмову про постфілософську культуру, про розвиток філософії з погляду антикартезіанської та антикантіанської революції. Цей розвиток був ініційований пошуками Квайна, Селлерса та Вітґенштайна. Рорті вірив у те, що постання відомих філософів проти Декарта й Канта є насправді важливим просуванням у філософії. У своїй статті 1980-х років «Гайдеґґер, випадок і прагматизм» (Heidegger, contingency, and pragmatism), яку вперше опублікували 1991 року, Рорті пише про те, що початок західної метафізики був закладений грецьким уявленням про філософію як про спосіб осягнення й освоєння речей, які стоять вище від повсякденного людського існування (апейрон, логос, архе); завершення ж метафізики ознаменоване прагматизмом з його інструментально-техніцистським тлумаченням пізнання та орієнтації на продуктивну дію.
У книжці «Філософія і соціальна надія» (Philosophy and Social Hope, 2000) він напише, що Дерріда повернув його до Гайдеґґера. Він був здивований схожістю критики картезіанства в Дерріди з тією, яку провадили Дьюї, Вітґенштайн та Гайдеґґер. Раптом для нього все встало на свої місця. Він зрозумів, що побачив, як можливо змішати критику картезіанської традиції з квазігеґелівським історицизмом Фуко, Гакінґа та Макінтайра. Саме це наштовхнуло його на думки, які народилися в книжці «Філософія і дзеркало природи». У ній була здійснена спроба спростувати метафізичне розуміння світу як дзеркала реальності, де такий собі розум прагне випрацювати загальну теорію точного уявлення про світ як грандіозного дзеркала, що постійно піддається аналізу та покращується завдяки шліфуванню. У книжці автор атакує епістемологію (теорію пізнання) як більшою мірою центральну філософську дисципліну. Відмова від такого центризму пов’язана з переконанням, що може існувати неемпірична дисципліна, яка визначає когнітивний статус усіх інших дискурсів (науки, моралі, мистецтва, релігії тощо). Рорті умисно не конструює системного світогляду, бо зараховує систематичність і визначеність до характеристик метафізичного мислення.
Рорті розглядав континентальну філософію як певну революцію, заколот проти філософського канону: Платон — Декарт — Кант як повстання проти традиції, яка наділяла надлишковою увагою такі категорії, як Істина, Реальність, Співвідношення Реальності, Субстанція, Сутність. Ця традиція була обвантажена такими вадами, як метафізичність, трансценденталізм і фундаменталізм.
Філософія для Рорті є видом культури, а не певною наукою (дзеркалом природи) на кшталт природничих дисциплін з їхніми сцієнтистськими нахилами. Спираючись на Ніцше, Фуко, Гайдеґґера як на противників будь-якої систематизації кантівського типу, Рорті остаточно визначає філософію як «розмову людства». Філософія має відмовитися від теорії, аргументів і всяких обґрунтувань. Відмовитися від себе самої як від науки (за Декартом і Локком), яка забезпечує точну репрезентацію буття. Рорті хоче зруйнувати епістемологічний образ філософії, як дзеркала природи, що був створений декартівсько-кантівською традицією.
Головною мішенню Рорті стає філософія, як її розуміли із часів Канта, а саме як дисципліна основ (філософія як наука). Якщо Кант ставив своєю ціллю знайти основи знання й привести в систему всі культурні напрацювання людства, то ані Ніцше, ані Гайдеґґер у своїх роботах цього не робили. Їхня філософія — це філософія, яка виконує повчальну функцію, посібник дій. Кореспондентську теорію істини треба замінити інструменталістською доктриною когерентності, а будь-яке «реальне — уявне» — більш не метафізичною відмінністю «корисне — не корисне». Сутність повчальної філософії полягає в тому, щоб підтримувати розмову, а не в тому, щоб шукати об’єктивну істину. «Великі філософи-наставники були налаштовані реагувати сатирою, пародією, афоризмами й завжди бути на периферії», — пише він у книзі «Філософія та дзеркало природи».
«Кожна стадія в історії метафізики, зокрема картезіанський поворот до суб’єктивності — від зовнішніх до внутрішніх об’єктів дослідження, була спробою так переописати речі, аби ця достеменність могла стати можливою. Але після багатьох спроб і починань виявилося, що єдина річ, у якій ми можемо бути певні, — це те, чого ми бажаємо. Єдині речі, що справді очевидні для нас, — це наші власні бажання».
(Річард Рорті «Гайдеґґер, випадковість і прагматизм», 1991)
В останніх своїх працях Рорті виступав як постмодерністський буржуазний ліберал, дратуючи в такий спосіб як лібералів, так і постмодерністів. Щодо постмодернізму, то Рорті заперечував свою належність до нього. Відносини Рорті з постмодерністами не будувалися на виправданні чи вихвалянні останніх. Рорті приймав не все в їхній філософії. Він залишався екуменістом у сфері чистої філософії та їхнім противником на політичному полі.
Коли він почав викладати континентальну філософію у Вірджинському університеті, то виступав проти так званих академічних лівих, які через заклики, побудовані на кшталт різноманітних лозунгів у стилі Дерріди й Фуко, боролися за людську свободу. Він вважав, що є інші речі, які можна зробити з Фуко та Деррідою, так само як є й інші речі, які можна зробити з Ніцше, ніж ті, що зробили з ним нацисти.
З кінця 1980-х до 1990-х років Рорті зосереджувався на континентальній філософській традиції, вивчаючи праці Ніцше, Гайдеґґера, Фуко, Ліотара та Дерріди. До його робіт цього періоду належать: «Випадковість, іронія і солідарність» (Contingency, Irony, and Solidarity, 1989), «Нариси про Гайдеґґера та інших: філософські праці II» (Essays on Heidegger and Others: Philosophical Papers II, 1991) і «Правда й прогрес: філософські праці III» (Truth and Progress: Philosophical Papers III, 1998). Останні дві роботи намагаються подолати дихотомію між аналітичною та континентальною філософією, стверджуючи, що дві традиції доповнюють, а не намагаються протистояти одна одній. У цих публікаціях відбувся зсув у більш загальні теми: як міркувати про мораль, ліберальну демократію та особистість у світі без об’єктивної істини. Про це він більше напише в книжці «Випадковість, іронія і солідарність».
Рорті завжди ділив філософів на три типи: філософ як учений, філософ як поет, філософ як соціальний реформатор. Він віддавав перевагу анормальним мислителям, образ думки яких суперечив цінностям ліберального суспільства. Для нього справжніми героями ліберального суспільства є не вчені чи філософи-аналітики, а саме філософи-поети (представники континентальної традиції, за прикладом Гайдеґґера).
У «Філософії і соціальній надії», яка була частиною того, що Рорті робив у сфері відродження публічної філософії, він показує, що нарешті настав час полишити безплідну риторику про істинну природу світу. Це допоможе в майбутньому досягнути безкласового, безкастового та егалітарного суспільства. Насадження антилогоцентризму серед сучасної молоді — найкращий внесок у посилення демократичного суспільства. Тут Рорті намагається охопити реальність і справедливість в одному цілому світосприйнятті. Плюралізм його погляду полягав у тому, що єдиною мірою оцінки будь-чого є корисність погляду чи предмета для спільної справи. Рорті був релятивістом не відносно наукових істин, як Кун, Лакатос чи Феєрбаден, він став релятивістом відносно самого поняття Істини (та об’єктивності), відмовляючись від таких термінів, як «реальний», «об’єктивний». У цій роботі він пише про: «істину без відповідної реальності», «світ без субстанцій або сутностей», «етику без принципів». Складається враження, що своїм релятивізмом він зневажав будь-які цивілізаційні цінності столітньої філософської традиції та наче казав, що в застосуванні до природничих наук вчені не мають спеціального доступу до Реальності чи Істини. Інакше кажучи, аналітична філософія не може конкурувати з континентальною традицією як адекватна рефлексія історії людського духу.