15 жовтня народилися два філософи, яким у ХІХ та ХХ столітті випало діагностувати умови існування людини, котра чомусь і надалі продовжує себе занапащати. Німець і француз — Фридрих Ніцше і Мішель Фуко. У першого цьогоріч ювілей — 180 років, а другому вже за два роки виповнюється 100. Обидвоє прожили майже однакову кількість літ, відповідно — 56 і 58. І, як відомо, їх обох зарано здолали хвороби. Тож і не дивно, що у своєму філософуванні вони переймалися тим, аби навчитися не легковажити життям. Але, згадуючи цих мислителів, варто пам’ятати ще й про їхнє ідейне споріднення.
Серед багатьох аналітичних розвідок, які присвячені зіставленню їхньої філософської спадщини, увагу привертає збірка «Ніцше та Фуко. Критичне зіткнення» (2018), що видана під редакцією Алена Розенберґа та Джозефа Вестфола. З неї можна дізнатися, що в одному з інтерв’ю Фуко прямо називає себе ніцшеанцем. Одначе вважати себе чиїмось послідовником абсолютно недостатньо для самодостатнього буття. Не дурно ж у «Так казав Заратустра» від імені головного героя Ніцше каже: справжній учень має перевершити вчителя, ба навіть утратити його, щоби передовсім стати собою. Тому буквально відтворювати погляди наставника — справа геть невдячна. Та Фуко годі запідозрити в епігонстві. Запозичені ним у Ніцше концепти він розвиває настільки, що вони стали поворотними пунктами його власного вчення.
Ми навряд помилимось, якщо за точку відліку фукольдіанської думки візьмемо вікопомну Ніцшеву фразу: «Бог умер». Її речник у своїх опусах раз у раз наголошує, що до вбивства Бога безпосередньо причетна сама людини. Тому спекатися відповідальності не вийде. Хай як дивно, проте ця подія неодмінно спричиняє, як уважає Фуко, також і смерть людини. Позаяк остання неспроможна замістити Бога та нездатна витримати того, що світ летить шкереберть у Ніщо. Ніцше силкувався все виправити, запропонувавши вчення про надлюдину. Це означає, що перевершуючи себе, кожен мав би взяти на себе тягар існування в стражданні. Та, на жаль, у ХХ столітті надлюдину здебільшого сприймали за покликане замістити Бога творіння. Так і настає час останньої людини, а їй несила наважитися на самоперевершення, натомість залишається хіба що проголосити себе зухвалою володаркою світу.
Зрештою, Ніцшеве передбачення справдилося: звістка про смерть Бога, чи кінець метафізики, для останньої людини виявилася нестерпною. Надалі розпочалася та триває найтемніша фаза доби нігілізму. Прагнучи подолати мораль, яка робила з людини натуру слабку, непридатну для земного життя, чи то пак обернула її на носія пасивного нігілізму, він одночасно покладався на нігілізм активний, убачаючи в ньому можливості здолати заперечливі форми буття. А позаяк і Фуко пристає на те, що суб’єкт удає силу, а не направду володіє нею, то разом із Ніцше вони ділять між собою закиди щодо створення вкрай антигуманістичної доктрини, нової нігілістичної програми.
У 1964 році Фуко взяв участь у присвяченому проблемі ніцшеанства семінарі в містечку Руайомон, що біля Парижа, де виголошує доповідь «Ніцше, Маркс, Фройд». У той час він розробляє концепцію «археології знання», вивчаючи різні знакові системи. Три згадані мислителі, стверджує дослідник, створили герменевтику підозри, що пов’язана з інтерпретацію знаків. Ніцше розвінчав уявлення про могутні впливи мови, позаяк її засоби вираження неточні та викривлені. Для прикладу, коли подейкують про філософську глибину, то насправді мають справу з метафорою, такою собі грою інтерпретації. Гадаючи, що залізли в самісінькі нетрі речей, завжди лишаються на поверхні. Ба більше, ніколи не випадає мати справу з первісним елементом інтерпретації. Нарешті, остання ніколи не вичерпується, позаяк одні знаки відсилають до інших. Тоді як нав’язування інтерпретацій породжує насильство.
Справді, діагнози Ніцше та Фуко не надто приємні: якщо західне людство, либонь, уявляє свою всемогутність, а не докладає для цього жодного зусилля, воно й надалі заганяє себе в пастку. Ось чому найперше необхідно зрозуміти, якими переконаннями керуються люди в житті. Тому спільним знаряддям у діагностиці для обох мислителів є генеалогія. У творі «До генеалогії моралі» Ніцше не мав на меті створити спеціальної філософської методології з виловлювання передсудів, а намагався показати, що принципи моралі не встановлені раз і назавжди. Вони історично зумовлені силкуваннями будь-якого слабкодухого винахідника-нігіліста, байдуже платоніка чи християнина, втілити власну жагу домінувати шляхом утвердження цінностей, які лежать у потойбічному світі, заперечуючи земний.
На думку Ніцше, після появи Сократа в європейській культурі занепали традиційні форми грецького життя, що спиралися на трагедійне бачення світу. Бо батько західного раціоналізму започатковує нову візію: життя набуватиме бодай якогось усвідомленого сенсу лише тоді, коли всяк являтиме собою істоту, що пізнає. Відтоді знання перетворюється на орієнтир існування. Тож і бути собою означає — володіти знанням. Оцю покладену в основу західної самосвідомості тенденцію Ніцше називатиме «волею до істини». Та йому йшлося про те, що заклик стародавнього мудреця «пізнай себе» лише тоді чогось вартий, коли кожен утілюватиме свої ризиковані прагнення бути неповторною особистістю, випробовуватиме себе, а не відтворюватиме теоретичне знання про людське.
Фуко теж переймається практикою, знаною ще давньогрецької доби — «турботою про себе». Йдеться про зміни в історичному континуумі людських уявлень про себе. Спочатку свій підхід він іменує «археологією». Це означає, що ідеї, котрі визначають життя, розвивалися не через причинно-наслідкові зв’язки, а завдяки розривам. Одначе стаття «Ніцше, генеалогія, історія» (1971) розвертає цей проєкт у ніцшеанське річище. Генеалогія, сиріч інтерпретація, не замикається на ідеалах або доцільності чи на виявленні взаємозв’язків, як наказує науковий метод, але вистежує низку «непомітних істин». Раніше вони здавалися випадковими, незначущими, проте виявилися такими, що вплинули на формування багашарової спадковості — траєкторії плину подій, які не завжди видають себе за те, чим є направду, бо складаються з хиб і забобонів.
Отже, місце розриву в генеалогії Фуко посідає поява кожного моменту історичного дійства, що відбувається ніби в обширі порожнечі: «Всяка з’ява виводить сили на сцену; це їхній прорив і вискакування на театральний поміст із-за лаштунків із енергійною моложавістю… Це спорожнілі розлоги поміж ними, що відокремлюють їх, пустка [le vide], завдяки якій вони обмінюються своїми погрозами та словами». Так, історія здатна завдавати несподіваних ударів, адже приховує випадкову гру сил, які націлені не лише на домінування над іншим, але й проти себе. Тому всі маски треба скинути. Хоча труднощі на цьому поприщі пов’язані з тим, що за кожною наступною машкарою виринає безліч інших. Отож істина, кажучи словами Ніцше, нагадує різновид хиби.
От і людину завжди хотіли бачити первісно досконалою. В знанні про її довершеність убачали взірець істини, якому варто слідувати. Та генеалогічна розвідка стосовно неї могла б оприявнити дещо невтішне: не від образу та подоби Бога вона походить, а значно примітивнішого створіння, бо шлях до надлюдини пролягає від звіра. На думку Фуко, воля до істини подібна на об’єктивний інструмент у конструюванні суб’єкта. Звільна це знаряддя перебрали на себе гуманітарні науки. Взоруючись на об’єктивну істину, вони формують ідею суб’єктивності. Знання подає наукову та суспільну норму, від якої годі відхилитися: той, хто пізнає, має всякчас їй відповідати. В цьому полягає неабиякий аспект влади, що засобами знання підкорює тіло.
Ніцше справедливо вважається фундатором теорії волі до влади. Та тільки слово «влада» [Macht] у нього радше відповідає могутності, а не політичній владі, яка є лиш окремим випадком першої. Могутність не може зупинитися на досягнутому, позаяк перестане бути такою. Фуко теж убачає у владі [pouvoir] динамічні ознаки, хоча значно більше вони увиразнюються в соціально-політичних взаєминах. Отже, виміряти всяку владу вдається завдяки взаємодії: вона не існує сама собою. Подібно до того, як Ніцше покладався на давньогрецький агон, або змагання, так і Фуко виводить усяку владу з протистояння чи трансгресії.
Не забуваймо, людина має скеровувати владу на себе, бо змагання відбуваються й усередині неї, ба навіть і серед її найближчого оточення. Проте в цьому й проявляється найбільша турбота про себе. Тоді як суб’єкт влади-знання наслідує задану істину, розчиняється в ній, а не реалізує її в житті. Головною несподіванкою філософії Ніцше-Фуко стає теза, що знання потрібне не для відтворення того, що вже відоме, а для когнітивного вибуху, коли шляхи могутності підноситимуть нас до завчасного незнаного рівня та розуміння того, що ж означає бути собою.