У місті живе близько 18 тисяч людей, повідомила місцева влада. Але місто виглядає геть не придатне для життя. Кожен другий будинок – з руйнуваннями, кожен перший – посічений уламками й з вибитими шибками. З руїн міської адміністрації, які аж просвічуються наскрізь, здіймається дим після чергового прильоту.
Руїни… Не хочеться їх описувати. Та й який сенс. Вся країна в руїнах. Майже в кожному місті є наочний приклад.
Людей на вулицях дуже мало, поодинокі літні чоловіки й жінки, хлопець вигулює собачку на повідку, жіночка середнього віку проїхала на велосипеді, ще одна йде хідником з дівчинкою років десяти. Кільканадцять хвилин тому впав черговий КАБ. Правильно було б написати «впала», але так ніхто не говорить.
Дівчинка каже жінці, що їй не страшно. Чи то мені чується.
«Загинула 77-річна жінка, шестеро людей зазнали поранень. Росія скинула на місто три бомби «КАБ-250». Дві влучили у багатоповерхівки, одна – в заклад освіти. Пошкоджені понад 400 квартир».
Знову вибухає, прямо перед нами здіймається до неба білий гриб. У сусідньому селищі в цей час, точніше хвилин за п’ятнадцять, діти бавляться на гойдалці у дворі. Жінки сидять на лавочці біля під’їзду.
Місто обстрілюють щодня. Планомірно і монотонно. Ніби готуючи до знищення. Як знищили вже не одне таке – Бахмут, Авдіївка, Торець, Вугледар…
Чомусь пригадалося «руйнування не гідне солдата» Ернста Юнгера. Якось так. Але це вже виглядає зараз як думка Дон Кіхота.
Затишок в інших оселях країни щодня обходиться величезною ціною. Як українців, так і легіонерів. Зокрема й наших – 2 Інтернаціонального легіону. Бо тут, у зруйнованих чи напівзруйнованих містах, його створити непросто. Ось, наприклад, одна така спроба – дірку в стіні прикрашає пластиліновий танк зі жовто-блакитною баштою. Можливо, його залишили діти, які тут ховалися. Можливо, військові. Під час якогось свята.