На Львівському BookForum 2024 Тиждень поспілкувався з письменницями Анютою Гальперіною і Теа Саніною про проблеми минулого й виклики сьогодення, про війну та родину. Авторки розповіли, чи важко писати на складні теми та як історичні події впливають на життя простих людей.
— У вас обох готуються до друку книжки. Розкажіть, про що вони?
Анюта Гальперіна (А): Моя книжка має назву «Марія. Дерева тримаються корінням за землю». Це перша частина дилогії про лікарку з міста Ізюм. Чому звідти? Я сама з Ізюмщини. Це мої рідні місця, там усе моє коріння.
Однак книжка, яка в друці, це не перший варіант рукопису. Оригінал я завершила ще 2018 року, і мова в ньому йшла про Оскільське водосховище. Росіяни зруйнували дамбу цього водосховища 2022 року, сьогодні його фактично не існує.
У мене великий і дружний рід, ми добре знаємо історію своїх пращурів. Завдяки старшому поколінню ця історія передається й доповнюється наступними.
У 2022 році я втратила зв’язок з родиною, оскільки частина її опинилася в окупації, тоді як інша — перебувала там з 2014-го.
Це був складний період для мене: кровні зв’язки рвалися на шматки. У якийсь момент я озирнулася довкола й побачила, скільки людей за цей час мене підтримувало, зі скількома вибудували нові стосунки. Так, вони не кровні, але дуже близькі. І раптом усвідомила, що написала про це в оригінальному рукописі — про те, як можуть об’єднуватися люди, які переживають спільний біль, якими рідними можуть стати.
Оригінальний рукопис містив 302 сторінки, з яких лише 38 — флешбек на Другу світову війну на теренах Ізюмщини. Тоді я ще не уявляла, що доведеться пережити людям із цих місць 2022 року. Після деокупації Ізюмщини єдине, що я могла, — писати про Ізюм, спираючись на історію свого роду й на події 1941–1943 років. Тоді 38 сторінок стали рукописом, де в художній формі висвітлила події Другої світової, переосмислила свідчення людей та використала архівні дані. Це роман про сильних і слабких людей, про взаємну підтримку, постійні пошуки рішень та вибір, який іноді може вартувати найдорожчого.
Теа Саніна (Т): Сьогодні з нетерпінням чекаю на вихід мого роману «Мурашині кола» — історії про болючі травми дитинства та їхній вплив на дорослих і дітей наступних поколінь. Я консультую сім’ї, які розлучилися й досі не можуть завершити стосунки через образи та претензії, а також ті пари, які намагаються уникнути розриву й працюють над відновленням порозуміння. Працюючи з ними, я щодня стикаюсь із розповідями про події дитинства, які формують психологічні захисти й заважають чути й відкриватись одне одному, отже, повноцінно жити. Я написала цей роман, щоб привернути увагу до того, як поранена прив’язаність та неопрацьовані дитячі травми й далі деформують нас, утягуючи в конфлікти з найближчими, і як вони відлунюють у наших дітях.
У героях роману читачі можуть упізнати друзів, близьких чи навіть себе. Дехто з героїв, як Лора, відмовляється створювати сім’ю та народжувати дітей, боячись передати їм свої болі й розчарування, винесені з дитинства. Дехто, як Орест та Ольга, навпаки, створюючи родину, намагаються полагодити себе й стати кращими, ніж їхні батьки, але їм не вдається та від їхнього конфлікту, на жаль, страждають діти. Нескінченні судові засідання, залякування колишньої дружини, шантаж, звинувачення й навіть викрадення — на що може піти зневірений батько, аби повернути право бачитися з донькою? Чи допоможуть матері відновити повагу сина-підлітка наклепи на батька, уникання й погрози позбавити колишнього чоловіка батьківських прав? А можливо, читачі упізнають себе в шістнадцятирічному Валіку, який розгублено спостерігає за тим, як колись люблячі батьки нищать одне одного, не зважаючи на його почуття.
У романі є і ті, хто з огляду на професію допомагає домовитися тим людям, які потрапили в непрості обставини. Варвара й Дмитро — сімейні медіатори, які, мов пара детективів, розслідують родинні хитросплетіння, щоб знайти ту особливу подію, з якої почався витончений танець відчуження, а потім і ненависті.
— Чому ви обрали саме ці теми?
А: Мені здається, що це не ми вибираємо теми, на які писатимемо, а теми — нас із якихось причин. Ідеї приходять через людей, події, ситуації, сни, підслухане, пережите… А ти вже вирішуєш: писатимеш чи ні.
Наприклад, оригінальний рукопис «Марії…» я побачила уві сні. Ніби дивилася кіно в 3D, такими реалістичними були кадри. Підхопилася й узялася писати.
Після 22 лютого я цілих пів року не писала. Жодних ідей, жодних слів, які просилися б бути сказаними через твір.
Деокупація Ізюмщини стала поштовхом: раптом слів стало занадто багато, вони переповнювали мене й заважали фокусуватися на чомусь іншому. Мені хотілося розповісти про свою рідну землю, щоб привернути до неї якомога більше уваги, бо поки говорять, доти й пам’ятають. За останні десять років багато сіл і міст опинилися на межі існування, а якісь з багатою історією зникли взагалі. Тому нині важливо говорити не тільки про міста-мільйонники, а й про маленькі, оскільки часто вони відіграють в історії країни важливу роль.
Т: Коли я вчилася працювати із сімейними конфліктами, знала, що буде важко ще й тому, що я зростала в родині, де гучні конфлікти були нормою. Що треба буде проходити регулярні супервізії та інтервізії, а також особисту терапію, щоб не реагувати на сварки, які можуть статися прямо на сесії. Проте, коли я занурилася в роботу, зрозуміла, що потрібні нові способи відновлюватися й залишатися співчутливою до учасників процесу, попри ті історії та звинувачення, які чую. Для мене якраз письмо й стало опорою в роботі зі складними випадками. Звісно, я не можу писати про ті пари, з якими працюю, через конфіденційність. Проте узагальнена письмова рефлексія гострих соціальних тем у прозі допомагає вивантажити особисті переживання, щоб вони не впливали на мою роботу.
Саме так народжуються мої історії: у спробах звільнитися від суджень та очікувань до тих, з ким працюю. А ще я сподіваюся, що мої книжки зможуть показати, як важливо вчасно звертатися по допомогу: із конфліктами, травмами, неврозами, депресією тощо. І про професіоналів, що допоможуть виправити ситуацію, якою важкою вона не здавалася б.
— Чи важко вам писалося? Та й загалом, чи складно писати на ці теми, маючи такий бекграунд?
А: Емоційно було складно в ті моменти, коли я знаходила свідчення чи дані, які проводили чіткі паралелі між тим, що було в 1941–1943 роках, і тим, що відбувалося 2022-го на Ізюмщині. Називаючи росіян фашистами, ми дуже близькі до точного визначення. Однак світ постійно змінюється, і люди — теж. Агресія набуває все нових форм, а страждають від неї ті, хто прагнув зовсім іншого: миру, розвитку, любові й добра.
Наприклад, німецькі окупанти насамперед почали відновлювати шляхи постачання своїй армії та країні українського зерна, російські — зробили те саме. Німецькі — стверджували, що звільняють території від більшовицького режиму, згадаймо, що казали росіяни. Було відчуття, що я читаю свідчення про нинішню війну.
Окрім того, на письмо впливало все, що відбувалося довкола вже сьогодні. Тож писати я сідала лише тоді, коли мала слова. Для мене важливо було не витягати їх із себе як рефлексію на те, що переживає моя країна, а писати відсторонено, щоб дати можливість читачам самим відстежити і сюжет, і переживання героїв, зробити свої висновки й, можливо, десь підсвітити те, що ми не завжди помічаємо в житті.
Т: Пишучи трилогію про медіаторів, що й самі мають скелети в шафі, я проживала болючі моменти разом з ними та героями, яким вони допомагали розкопати тригери й утихомирити внутрішніх критиків. З одного боку, я знаю, що ці історії — вигадка. З іншого — щоб передати їх реалістично, мені треба відчувати біль, розчарування, зневіру, безсилля й самотність моїх героїв. І все це на додаток до щоденних новин із фронту, обстрілів, тривог щодо майбутнього й власних сімейних непорозумінь, бо без них ніяк.
Бували дні, коли я не могла написати нічого — просто не мала сил торкнутися навіть уявного болю, що може переживати п’ятилітня дівчинка, яка розривається між батьками. Були дні, коли писала багато й щедро, не відриваючись. Але потім, виснажена пережитим, думала: а чи варто так глибоко занурюватися в історію? Чи не витрачаю я на письмо той цінний ресурс, який могла б дати своїй сім’ї чи клієнтам, які цього потребують? Мої творчі сумніви й гойдалки, схожі на сумніви та гойдалки моїх героїв. Часом здається, що, пишучи про емоційні викривлення героїв, я сама інспірую їхню появу в себе ж або роз’ятрюю вже загоєні у власній терапії рани. Та тяга до письма перемагає, і я знову сідаю сплітати історії різних героїв в одну, яку й покажу читачам.
— На вашу думку, чи варто сьогодні, у часи нестабільності й дистресу, зачіпати складні теми? Чи безпечно це для читачів?
Т: Я підтримую Анюту: писати варто саме про те, що болить і по-справжньому відгукується з пережитого. Бо лише тоді написане має шанс достукатися до читачів і, можливо, змінити їхнє бачення себе чи своїх вчинків. Інше запитання: як писати на теми, які можуть тригерити в людях складні переживання, додаючи болю в непрості часи? Я вважаю, що письменники несуть відповідальність за те, як вони подають обрані теми. Чи готують вони читача до того, перед чим ті постануть на сторінках роману? Чи дають можливість перепочити на узбіччі, розмірковуючи про прочитане? Чи дарують надію поміж зневіри й реалістичності життєвої драми? Закінчивши рукопис, я часто повертаюся до тексту, щоб перевірити, чи не передала я куті меду, чи достатня кількість підбадьорливих епізодів упродовж розповіді, щоб читач не покинув її на пів дороги й дочитав до місця, де не все вже так і погано завершується.
А: Згодна! Сьогодні всі ми такі чутливі, що тригером може стати будь-що, і здебільшого ми й не уявляємо, що саме. Однак там, де тригер для однієї людини, може бути терапія для іншої або хоча б спосіб поглянути на все з іншого ракурсу. Щоб читачам зрозуміти бодай приблизно, як може спрацювати текст, варто скористатися можливістю ознайомлення з фрагментом твору. Нашій літературі потрібні різні теми й різні тексти, тому залишається лише зважувати кожне слово та перевіряти насамперед на собі: ранить воно чи спонукає замислитися.
— І наостанок хочу запитати, чи читаєте ви сьогодні літературу, що висвітлює болючі соціальні теми?
Т: Сьогодні мені особливо до вподоби соціальні чи психологічні романи, особливо ті, що охоплюють тривалий часовий проміжок і декілька поколінь. Ісабель Альєнде, Елена Ферранте, Ханья Янаґігара, Кадзуо Ішіґуро, Марґарет Етвуд, Елізабет Страут — усі вони пишуть на болючі й складні теми та водночас про звичайних утомлених людей, у яких немає сил на героїчні вчинки. Жінок і чоловіків одночасно унікальних у своїх життєвих виборах та рішеннях, та все ж схожих на будь-кого з нас.
Я захоплююсь авторами й авторками, яким удається в романі сплітати особисте, міжособистісне й історичне. Коли, читаючи про епохальні зміни, можна зануритись у внутрішні переживання героїв, що проливаються в стосунки між ними й зрештою в глобальні соціальні зсуви. На мене такі романи впливають як заспокійливе, бо дають змогу відволіктися від щоденних тривог і піднятися на висоту, з якої легше приймати непевність і неясність, що пропонує сьогодення з обстрілами, геополітичними гойдалками й власним здоров’ям, яке шле сигнали тривоги. Проживаючи з героями непрості часи, здобуваю надію на те, що й обставини, у яких живу я, урешті-решт принесуть не лише неприємні наслідки, а й радості, як і героям прочитаних історій. До того ж, читаючи, я вчусь майстерності визнаних авторів працювати з простотою складних персонажів через обставини й дії.
А: Я в захопленні від творів Ісабель Альєнде, найкраща її книга для мене — «The House of the spirits». Це історія кількох поколінь чилійської родини, яка переживає різні часи аж до перевороту Піночета. Цього року перечитала «Сто років самотності» й спіймала себе на думці, що кожному творові — свій час, оскільки перше читання цього роману не викликало емоцій, які я запам’ятала б, а сьогодні зовсім інше сприйняття. Моя дилогія про Марію, до речі, теж розповідає про кілька поколінь.
Загалом саги — це та література, яка є для мене джерелом натхнення, підживлює, а також навчає працювати одночасно з безліччю героїв, характерів, цілими поколіннями, змінами епох, звичок, традицій. І найголовніше — тут завжди є історичне тло, завжди індивідуальне проростає крізь колективне, проговорюються травми всього народу чи певної спільноти, хоча на цьому автор чи авторка можуть і не акцентувати.
Пишучи рукопис, я старанно уникала читати літературу про Другу світову війну, хоча стосик з книжок усе збільшувався. Водночас не могла не перечитати щоденники про окупацію Довженка й ще кількох киянок. У роботі помічними стали записи німецького піхотинця, якими зацікавилася через згадку Ізюму. Уже після завершення рукопису читала все, що зібрала: «Хрещатий Яр» Докії Гуменної, «Амадоку» Софії Андрухович, «Щоденник Анни Франк», «Соловій» Крістін Генни, «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» Тетяни Пахомової тощо. Попри те що тема війни у творах дійсно може певним чином травмувати чи ретравмувати, особисто я не хочу уникати говорити чи писати про неї, бо це моє життя, історія моєї сім’ї, історія моєї країни. Дуже ретельно вибираю книжки, де йдеться про російсько-українську війну. Деякі придбала, але читатиму, коли матиму ресурс і буду впевнена, що готова до цього емоційно.
Мені здається, що сьогодні люди в різних країнах переживають схоже: вони намагаються переосмислити багато речей, які раніше були поза увагою з певних причин. Тому соціальні теми в літературі здебільшого й болючі. Про них варто говорити та писати, і не лише для того, щоб урізноманітнити літературу, а й насамперед учитися розуміти людей, які є нашим оточенням, навіть якщо вони живуть за тисячі кілометрів.
Анюта Гальперіна
Народилася на Ізюмщині. Закохана в ліси й поля. Любить, коли всередині й зовні тиша.
Перший твір написала у 8 років.
У 2000 році її есей увійшов до збірки «Діти Землі», 2021-го надрукували перший роман «Сплетіння». Твір «Окраєць життя» відзначили премією в польському конкурсі «Ми після 24 лютого 2022-го».
Працює з генеалогією, грає в шахи, малює, виховує двох доньок, навчаючи їх найбільшого дару на землі — любові.
Теа (Тетяна) Саніна
Народилася в Києві 1980 року. Закінчила магістеріум та аспірантуру Києво-Могилянської академії за спеціальністю «Соціологія». Нині тренерка, авторка науково-популярних статей, дослідниця практик дитинства, старша викладачка кафедри соціології НаУКМА, сімейна медіаторка й консультантка для пар. Робота зі складними соціальними випадками у волонтерському проєкті призвела до професійного вигоряння. Щоб подолати виснаження й переосмислити професійні виклики, Теа почала писати.
Дебютний роман «Танець дикобразів» вийшов у світ 2021 року. Продовження «Коли відлітають серпокрильці» — 2023-го.
