Одного ранку відчиняєш шафу, щоб узяти сукню, а на тебе випадає скелет.
Майже щодня, відколи навчилася ходити, я проминаю одну стару цегляну хату під залізним дахом. «Це батьківська хата баби Тані», — казали мені змалечку.
Коли щось довго присутнє на тлі, перестаєш його помічати. А потім доростаєш, щоб поставити запитання й записати відповіді. Добре, коли респонденти ще живі.
Прабабу Таню — Тетяну Кузьмівну — я не пам’ятаю, вона померла, коли я була ще зовсім мала. Її син, мій дід, також.
Одного дня я усвідомила, що живу на землі, на якій жили ще батьки моєї прабаби. Ось тут, недалечко. І прапрабаба, і прабаба, і баба, і мама, і я, і моя донька також.
Але могил моїх прапра- нема на нашому старому Михайлівському кладовищі.
«Їх розкуркулили, — каже мама і підтверджує її двоюрідний брат. — Хату забрали. Мабуть, їх кудись виселили, тому нема могил».
«А баба Таня чому тут лишилася жити?» — питаю.
«Бо в неї вже своя сім’я була в той час, вона окремо жила, в хаті чоловіка».
Але щось не сходилося й муляло. На кладовищі є могила молодшої сестри баби Тані, Галі. Мама каже, біля неї родичі завжди збиралися на гробки, доки баба Таня була жива. Галя, Галина Кузьмівна, померла незаміжньою, на хресті роки життя 1915–1938. Чому помирають у 23? Голодомор? Хвороба?
Лише нещодавно я зіставила ці два факти. У 1938-му вже не розкуркулювали, на Борщагівці давно діяв колгосп «Комуніст». Чому Галя не розділила долю своїх батьків, якщо їх таки вислали?
Днями, копирсаючись на сайті Державного архіву Київської області в пошуках мап старої Борщагівки, я натрапила на оцифровані записи актів цивільного стану з 1920-х. Ввела дані своїх. У ці роки ніхто з них не одружився й не помер, але трапилися дані про народження Тетяни, доньки 40-літнього Кузьми Прокоповича з Михайлівської Борщагівки і його дружини, 24-літньої Пріськи (так і записано на бланку Народнього комісаріяту внутрішніх справ, ще українізованого в 1928-му).
За віком це не могла бути моя прабабуся. Але могла бути її наймолодша сестра, від батькового другого шлюбу. Тепер я мала його рік народження й по батькові.
Ще трохи пошуку. Ця доведена до автоматизму звичка багатьох українців підсвідомо шукати прізвища своїх — на могильних плитах групових поховань, у книгах пам’яті загиблих від Голодомору й Великого терору, в оцифрованих базах даних… У цій частині Європи ніколи не буває повного комплекту родичів у родинному архіві: хтось неодмінно загинув на війні, хтось зник безвісти в «мирний» час — протягом перманентної війни радянської влади проти своїх громадян.
Мені вдалося знайти прапрадіда. Мені пощастило. Його справа відклалася в архіві, як кажуть фаховою мовою. От тільки не серед виселених, а серед розстріляних і похованих у Биківні.
«Це не він, мабуть…» — засумнівалася мама.
Я їхала в архів із думкою: хоч би не було повітряної тривоги, хоч би встигнути… Минулого разу, навесні, коли я працювала тут із документами Ольжича, прилетіло зовсім неподалік, на Печерську, майже одночасно з оголошенням тривоги.
Я везла із собою свій сумнів, страх, біль і рішучість.
Мені видали дві тоненькі течки. Я торкнулася казенної палітурки, ще не знаючи, чи це тепло живої історії і могильний холод знівеченої долі належать моїй родині. Лише остання сторінка другої течки спростувала всі сумніви: там була адреса «батьківської хати баби Тані».
Кузьма Прокопович і справді був розкуркулений у 1930-му. Названий кулаком, вигнаний з родиною зі своєї цегляної хати під залізним дахом, позбавлений худоби, майна, засобів до існування. І засуджений на два роки «за крадіжку колгоспного майна» — бо, як пишуть у протоколі, заліз уночі через вікно своєї колишньої домівки по свої колишні речі. Тієї самої домівки, повз яку я ходжу з дитинства.
До справи додана довідка сільради: до розкуркулення тримав кількох найманих працівників, відбув два роки тюрми за опір радянській владі, з висилки втік і повернувся в село, після повернення в 1933 році займався спекуляцією на київському базарі, агітував проти колгоспного ладу, «терорізірував громаду про повернення йому хати». Тієї самої, під залізним дахом.
Я захоплююся вашою сміливістю, Кузьмо Прокоповичу.
У протоколі допиту лишився непохитним.
«Слідчому відомо, що ви були куркулем, мали велике куркульське господарство. Чи підтверджуєте це?»
«Ні, не підтверджую. Господарство моє складалося з 2 корів і 1 коня, мав 3 десятини землі. Я ніколи не вважався куркулем, але був розкуркулений за те, що мав 2–3 людей батраків, але найманих працівників я не експлуатував».
«Слідство має дані, що ви активно проводили контрреволюційну пропаганду проти Рад. Влади? Чи визнаєте себе винним у цьому?»
«Ні, не визнаю, бо контрреволюцією я не займався».
«Що ви можете засвідчити про себе як антирадянськи налаштовану людину?»
«Засвідчити нічого не можу».
Я пишаюся вами, Кузьмо Прокоповичу.
Незрозуміло, що стало приводом для цього арешту в 1937-му. Матеріали допиту трьох свідків — завгоспа МТС Жулян, завгоспа школи й рахівника колгоспу — містять дослівно повторені закиди: 25 гектарів землі, участь у вільнокозацькому загоні на станції Бахмач 1918 року, контакт зі значними куркулями, агітація проти хлібозаготівель, співчуття розстріляним Пятакову, Якіру, Тухачевському, прославляння «фашистської Німеччини як культурної і заможної країни, де селяни працюють на себе без примусу йти в колгосп»… Один зі свідків додає, що донька Галина підтримувала настрої батька й відмовилася підписатися на «займ оборони країни» й підбурювала інших. Що врятувало її від репресій?
Справу Кузьми Прокоповича з 32 аркушів сфабрикували швидко. 12 листопада 1937-го — арешт. 13 листопада — вирок трійки за статтею 54-10 «антирадянська пропаганда і агітація»: розстріляти. 28 листопада о 24 годині вирок був виконаний.
Наступний документ після виписки з акту про розстріл — довідка прокуратури Київської області від 29 травня 1989 року про реабілітацію. Розлого переказано абсурдні обвинувачення, а наприкінці бланку стандартна продрукована формула: «підпадає під дію ст. 1 Указу Президіуму Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. “Про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, які відбулися в період 30-40-х і початку 50-х років”». В іншому місці документа це «відновлення справедливості» соромливо пропустили.
Наприкінці додано клопотання наймолодшої доньки Кузьми Прокоповича, Тетяни, від 27 листопада 1991 року. Вона вказує лише приблизні роки його життя й хибне місце народження. Вона приречена не знати про батькову долю нічого. Їм було сім чи вісім, коли вона бачила його востаннє. Вона отримує від держави свої реліквії: свідоцтво про батькову смерть з точною датою, заключення про його реабілітацію. І висновок ГУВС Києва про те, що відшкодування вилученого майна, неможливе:
«Кузьма Прокопович мав цегляний будинок під залізним дахом, клуні, хлів для тварин, дві корови, двох коней, свиню. В будинку були 2 залізні ліжка, шафа, комод, 2 столи, стільці, особистий одяг та посуд… Все перелічене майно вилучили, а сім’ю з будинку виселили, після чого вони жили у брата батька… На даний час у будинку проживать дві сім’ї».
Я знову йду повз цегляний будинок під залізним дахом, де жила моя родина. І повторюю подумки «Рядок з автобіографії» Оксани Забужко у виконанні сестер Тельнюк:
Мої предки були не вбогі
На пісні та свячені ножі —
З моїх предків, хвалити Бога,
Заволокам ніхто не служив!
Дарували від батька до сина
Честь у спадок — як білу кість!
Мої предки були красиві —
Ворогам на подив і злість.
Хай не славою (Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!
І цупким, наче нить основи
Крізь віки однієї сім’ї,
Невразливим — пронесли слово
І внизали в легені мої…
Ох і моцна була порода —
Соловки, Магадан, Колима…
Мої предки були народом —
Тим народом,
якого нема.