Кружляючи «Колами Сільваші» на виставці в Українському домі, розглядала насичену синь зблизька і здалека, пригадувала різні конотації блакиті й синяви в українській поетичній думці. Тож спробувала перекодувати художні шукання сучасних митців мовою українських поетів-модерністів.
Ins Blau
На зорі ХХ століття, після сірості «волів» і чорної безнадії, душі українських митців запрагнули блакиті. «Нам потрібно письменників живих, а не Мирних», — писала Леся Українка своєму дядькові Драгоманову. А 29-річний Микола Вороний 1901 року на сторінках «Літературно-наукового вісника» оприлюднив «Одкритого листа» з пропозицією видати альманах — сучасний, урбаністичний, з новими віяннями, не про село, страждання та сіру сірячину.
«…бажалося б творів, де було б хоч трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглибною таємничістю…» — писав Вороний, пориваючи «ins Blau» своїх сучасників — від Нечуя-Левицького до майбутніх молодомузівців. Зрозуміли не всі: провідний тогочасний літературний критик Сергій Єфремов написав статтю «У пошуках нової краси», вміщену в часописі «Киевская старина» 1902 року. Він назвав відкритий лист молодого поета «маніфестом українського модернізму» — з радше негативними конотаціями:
«Залишаючи поза увагою цілком зрозуміле бажання п. Вороного отримати твори “хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною, свобідною ідеєю”, бо який же редактор того не бажає, — ми наголошуємо на прагнення долучитися “до новішіх течій та напрямів”, уникнути “творів і грубо-натуралістічніх”, яких, до речі, у нас власне і не було майже, — це тяжіння до естетики, присмачене фразами щодо “блакитного” неба, філософії і т.п. Все це, звичайно, неясно і туманно, але разом із тим, притаманне шукачам нової краси, так що, навряд чи, ми помиляємося на рахунок того, що, власне, бажається п. Вороному. Як випливає з фактів, що потрапили в пресу (“Киевская старина”; 1902, №7), збірка п. Вороного готова до друку і під кучерявою назвою “З-над хмар и з долин” подана до цензури. Із великим нетерпінням чекаємо “трошки філософії” від збірки, сподіваючись, що видання покаже “хоч клаптик далекого блакитного неба”», — іронізував Єфремов.
Іван Франко також відбивався від звинувачень у декадентстві, задушуючи в собі прояви модернізму, котрі все одно проривалися в поезіях «Зів’ялого листя» й інших збірок. Однак він відгукнувся на заклик Вороного віршем «Лісова ідилія»:
Миколо, мій друзяко давній,
Ідеалісте непоправний!
Навіяв ти на душу чару
З далекого Катернодару…
Мов згук трембіти в полонині
Тому, що блудить по долині,
Пустив ти слово різко, сміло,
Що в серці дивно защеміло…
Ні, друже мій, не та година!
Сучасна пісня — не перина,
Не гошпітальнеє лежання –
Вона вся пристрасть і бажання,
І вся огонь, і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога,
Шукання, дослід і погоні
До мет, що мчать по небосклоні…
Франко закликав не спокушатися тихими заводями внутрішніх переживань, доки довкола вирує бурхливе море світу, а громадська справа потребує рук.
Проте порив у блакить вже годі було спинити.
Небесний і золотий
1907 року юний (16-літній) Павло Тичина пише:
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!
Від привітання життя наступний крок — до самоусвідомлення. «Добридень тобі, Україно моя!», — завершує молодий поет.
У Тичини чимало пейзажів у барвах національного прапора — несвідомих, імпліцитних, таких природних:
Щось мріє гай —
над річкою.
Ген неба край —
як золото.
Мов золото — поколото,
горить-тремтить ріка,
як музика.
Це відчуття сягає апофеозу революційного 1917-го, на хвилі небувалого національного піднесення:
Над Києвом — золотий гомін,
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…
Десь в небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють.
За кілька років неокласик Микола Зеров і собі задивляється на цю кольорову гаму у вірші «Київ з Лівого берега». Українська революція зазнала поразки, однак не ідея державності. Поет пише про вічне місто, яке перетривало не одне лихоліття, переживе й криваво-червоне більшовицьке. Про це нагадують блакитні бані барокових церков, поцятковані золоченими зірками, і візантійська блакить неба зі шляхетним золотом:
Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах… Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва…
Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Синя далечінь
Не всім вдавалося зберігати історіософську дистанцію й дивитися з погляду вічності. Зеров і сам писав скрушно: «Блажен, хто рокові часи не відчував на власній шкурі…»
Микола Хвильовий чи не найбільше втілив відчай від розчарування. І використав для цього чи не всі відтінки синього.
У нього є і «Синій листопад», і «Сині етюди». «Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії», — пише Хвильовий у вступній новелі до збірки. І продовжує в новелі «Життя»: «Коли за лісом зав’яне молодик, — там десь, на степах над озиминою цвіт стелеться, а він зав’яне — в оселях сутеніє, розливаються цебра синяви — тихої, блідої, і вмирають каганці».
Цієї напруги й розпачу просто неможливо витримати, коли все, що принесено в жертву, намарне. Хвильовий нагромаджує мотиви смерті, як у вірші «Та невже ніколи не забуду…»:
Ми прийшли до тебе із оселі,
Де весною присмерк, мов мара,
Де за клунею в синяві невеселій
Молодик химерний умирав.
А в «Повісті про санаторійну зону» Хвильовий пише про прірву між ідеалами й реальною дійсністю. Неоромантик відчував би це особливо гостро й без революційних катаклізмів, а з ними й поготів:
«Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.
На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний дурень».
І тут уже пригадується «Блакитна троянда» Лесі Українки — її перший драматичний твір, перша психологічна драма в українській драматургії й, імовірно, перша неупереджена розмова про божевілля, суспільну каральну психіатрію, а ще — про недосяжність ідеалу. Блакитну троянду, за середньовічними переказами, міг побачити лише лицар, котрий закоханий у свою даму серця. Заради неї він йшов на турнір, проливав кров і вчиняв подвиг, а в нагороду жадав отримати від обраниці бодай усмішку, бо її кохання, як і блакитна троянда, було недосяжним і розвіялося б, як мара, запрагни він більшого.
Цей мотив — мрії, що, певно, мусить лишатись утопією, інакше втратить чар, — підхоплює в еміграції й Олекса Стефанович. 1928 року в Празі, в колі колишніх інтернованих вояків армії УНР, що зазнали поразки, і дітей найвидатніших українських діячів, змушених залишити Батьківщину назавжди, він пише:
Коли гай на обрію квітне,
То здається очам,
Що розкішне царство блакитне
Розгортається там.
А наближ його володіння —
Десь подінеться синь…
Далечінь тому лише синя,
Що вона — далечінь.
Сто тіней в полі синьому, як льон
Тим часом в Україні загоювалися старі національні рани й виростали молоді поети, що вміли так само палко й самовіддано служити своїм ідеалам, писати та любити, звертаючись до коханої й до країни — водночас чи почергово.
У доробку Миколи Вінграновського є безліч таких прикладів. Від блакитного кольору меланхолії до впевнено-синьої барви надії. Про це — його поезія «Блакитно на душі…», в якій «де не повернешся — кругом у світі ти…».
Так завершується і його вірш «У синьому небі я висіяв ліс»:
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Натомість Василь Стус пише про ситуацію перманентної екзистенційної боротьби. «Людьми не народжуються. Тільки декому вдається стати Людиною», — писав він синові в одному з листів. Його синява — метафізична й цілком конкретна водночас, позачасова й національно закорінена, залежно від прочитання:
…А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, наче дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині…
Вісімдесятники почали власний відлік шукань, намагаючись підхопити обірвану в 20-х нитку. Надто багато було позаду втрат, нещирості. Єдине, що лишалося, — «поставити вірш — як свічу незабутому предку».
Із синіх сутінок до них виходить тяжке минуле, з яким вони мусять вести діалог.
Зрештою «стерлось життя о блакить…», — пише Василь Герасим’юк у вірші «Гори, де був я молодим, я називав тоді білими».
А Ігор Римарук додає й собі:
Відблиски юності сині на гіллі сосновім.
Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом, —
лиш течія. Лиш любові й віків течія.
Отже, для українських поетів-модерністів синій колір став символом надій і втрат, боротьби з темрявою і в’язкої блакиті меланхолії. Цей не вичерпний, але показовий розгляд синього спектра в ментальній українській колористиці засвідчує, що містична синь — ніколи не похопна, але завжди на обрії. Відтінок залежить від того, чи озираємося назад, чи силкуємося зазирнути вперед.
За Ігорем Римаруком:
Дай, доле, нам високої води —
Щоб не кортіло тихий брід шукати,
Щоб не впіймати золотої рибки
На черв’яка, що часом душу точить.
У синю прірву, доле, нас веди…
