В умовах окупації українські вчителі зазнають переслідувань і насильства.
Спочатку вони приходили по військовиків, працівників і працівниць поліції та інших структур. Потім наставала черга осіб на державній службі, громадських лідерів і лідерок, активістів та активісток, які висловлювали проукраїнські погляди. Цих людей затримували, викрадали, катували, ув’язнювали. Були й випадки позасудових страт, щоб залякати інших, щоб забезпечити лояльність і покору.
Потім наставала черга вчителів — українських вчителів, які особливо цікавили окупаційну російську владу. На всіх тимчасово окупованих територіях стратегія була однаковою: наново відкрити школи, повернувши в їхні стіни колишній педагогічний склад. Та почати навчання вже за російською програмою, спрямованою на індоктринацію дітей, знищення української ідентичності.
Окупанти шукали й спалювали українські державні символи, мапи, книжки й підручники — як у школах, так і в учителів удома. І, головне, окупанти шукали вчителів.
Останні нерідко відчували потребу приховати фахову ідентичність. «Я дуже боялася, що вони (російські солдати. — Ред.) дізнаються, що я вчителька. Я пояснила своїм дітям, що вони мають казати будь-кому, хто питатиме, що я була прибиральницею в школі», — розповідає Amnesty International Світлана, викладачка з Миколаївщини. Додає: вона особисто боялася великою мірою через те, що «вчителі української та вчителі історії були їхніми головними ворогами».
«Якщо ви хотіли уникнути роботи на окупантів у наново відкритій школі, вам треба було зникнути», — окреслює ситуацію Тетяна, учителька історії з Херсона. Директорка школи, у якій працювала Тетяна до окупації, погодилася на співпрацю та «тиснула згодитися працювати в російській школі». Тетяна змогла покинути місто. Її чоловік лишився, але змушений був переїхати до батьків, тому що до квартири подружжя постійно навідувалися чиновники й чиновниці окупаційної адміністрації та російські військовики, розшукуючи Тетяну.
Олександр, директор і вчитель географії з маленького містечка в Запорізькій області, не хотів скликати у своїй школі збори, які окупанти вимагали провести. Він відмовився, пославшись на проблеми зі здоров’ям. Після цього до нього почав регулярно навідуватися голова окупаційної адміністрації, вимагаючи передати росіянами особові справи вчительського колективу школи. Він сказав, що особові справи спалив. «Я боявся кожного звуку машини, що рухалася моєю вулицею», — каже директор.
І боявся він недарма. Невдовзі до його будинку прийшли четверо озброєних чоловіків: «Двоє потягли мене до моєї машини. Вони били мене гвинтівками. Інші двоє чоловіків залишилися з моєю дружиною. Мене відвезли на подвір’я школи й знову побили. Вони називали мене фашистом і нацистом. Вимагали, щоб я прийшов на захід у школі й так “схвалив” функціонування школи, попозувавши для світлин з російськими державними символами. Вони хотіли використати ці фотографії пізніше як доказ мого колабораціонізму й підтримки окупації. Вони погрожували, що тих фото буде достатньо для української влади, щоб довести мою підтримку окупації та ув’язнити мене».
На ранок у день заходу вчителю «нагадали» про потребу прийти, і йому довелося взяти участь у тому, що він описує як «чисту пропаганду». Зрештою Олександр зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Тепер у його будинку живуть російські солдати.
Здається, ці історії — дрібненькі, болючі й гострі, але вже такі звичні скельця в нескінченному калейдоскопі горя й страждань, які принесла на нашу землю Росія. Здається, усе це сказано й проговорено вже сто тисяч разів і немає сенсу повторювати знову. Говорити про це знову.
Але все, про що ми говоримо, усе, що ми записуємо, усе, що констатуємо, — свідчення злочинів РФ, які рано чи пізно мають бути розслідувані. Це чергові свідчення того, що Росія поширює в школах пропаганду. Що порушує права людей і застосовує насильницькі практики. Що вчительські колективи примушують до роботи проти їхньої волі, а це цілком підпадає під визначення примусової праці, і це дуже важливо називати саме так.
Що погрози, залякування, цькування, безпідставні допити й обшуки житла, протиправне позбавлення волі, тортури, примусові виселення — не про нашу травму й бажання її проговорити вкотре, а про їхню відповідальність і бажання її побачити вперше за роки ведення Росією війн.
Amnesty International закликає владу України й міжнародну спільноту вжити всіх належних заходів для документування порушень прав людини на окупованих територіях і забезпечення відповідальності за них, а також зробити дієві упереджувальні кроки для захисту постраждалих і свідків у будь-яких майбутніх розслідуваннях. Усі відомі випадки порушень прав людини мають бути розслідувані ефективно й незалежно, як відповідними національними органами влади, так і — коли це доречно — за участі міжнародних механізмів. Постраждалим від порушень має бути надано право на ефективний доступ до механізмів правового захисту й належні відшкодування.
Так, це звучить оптимістично, можливо. Навіть фантастично наразі. Але ми в це віримо. Кажуть, те, у що віриш, може стати реальністю, якщо над цим працювати.