Цими днями знову нагадав про своє існування Анатолій Тимощук. Одіозний футболіст, який зіграв найбільше матчів за національну команду України, виставив на аукціон для підтримки російських окупантів футболку, у якій грав у матчі на честь роковин блокади Ленінграда. Тимощук укотре нагадав, що запроданці бувають гіршими за власне ворога. Хоча міг би залишатися легендою на Батьківщині. Для цього він мав усе: титули, послужний список, статус єдиного українськомовного гравця національної команди в ті часи, коли українською з наших футболістів не розмовляв майже ніхто, врешті-решт. Але обрав інший шлях. Шлях зрадника. І цим десь нагадав одного зі своїх футбольних попередників, який, за іронією долі, виступив на підтримку самого Тимощука на початку повномасштабної війни. Мова про Анатолія Бишовця — яскравого в минулому нападника київського «Динамо», про якого співав Висоцький, якому після мундіалю-1970 поставили пам’ятник поруч зі стадіоном «Ацтека» в Мехіко і який перший та досі єдиний з українських футболістів знімався в художньому фільмі.
«…людину визначають, чи може вона вимовити слово паляниця? Що це за критерій? Я та моя дружина народилися у Києві, ми — українці і нічого не змінилося від того, що переїхали. Я не розумію провини Тимощука. Він що повинен залишити улюблену роботу, розірвати контракт?» — прокоментував Бишовець реакцію українських уболівальників на працю Тимощука в пітерському «Зеніті».
Зрештою в цьому матеріалі згадаємо про самого Бишовця. Він не розкрився сповна як футболіст, бо рано завершив кар’єру через травму, а потім мало не власноруч закрив собі дорогу туди, де народився й виріс.
Гучно диктор крикнув, мов у лісі,
Київ виграє у Кутаїсі,
Наш Медвідь жене м’яча по краю,
Бишовець з Хмельницьким нападають.
Всюди гарно виграють кияни,
Не страшні їм форварди-тарани,
Сабо і Мунтяна, Бібу й Поркуяна,
Ждуть медалі, ждуть.
Ця популярна серед київських уболівальників пісня на мотив «Черемшини» присвячена непереможному «Динамо» 1960-х років. Команді, яка виграла три чемпіонати СРСР поспіль і дивом не виграла четвертого. Усі гравці того «Динамо» в купі з тренером Віктором Масловим були легендами, постатями, популярнішими за космонавтів і кіноакторів. «Динамо» для тих гравців теж, у принципі, було важливішим, навіть ніж збірна СРСР. З одного боку, московські тренери кликали туди киян не дуже охоче. З іншого — динамівці самі не дуже в ту збірну й рвалися. Особливо закарпатці з угорськими коренями Йожеф Сабо і Ференц Медвідь, які здійняли в совєцькому суспільстві справжній скандал, не забажавши грати в матчі Євро-1968 проти угорців. Сабо, батько якого воював проти совєтів у лавах угорської армії під час Другої світової, хоч і викликався в збірну СРСР найрегулярніше й допоміг їм досягти найбільшого за історію успіху — дійти до півфіналу мундіалю-1966, але був під постійним пресингом. У Москві його називали «фашистом».
20-річного Бишовця на чемпіонат світу в Англії банально не взяв московський тренер Ніколай Морозов. Хоча гравця обдарованішого на той час у «совку» просто не було. Анатолій — справжній діамант, можливо, перша суперзірка українського футболу. «Мільйон за Бишовця» від італійської «Фіорентини» з пісні Висоцького — зовсім не вигадка. У тому футболі нинішні захмарні суми із шістьма нулями були великою рідкістю. Такі гроші платили лише за найунікальніші таланти. Звісно, вирватися із совкової залізної завіси в найсильніший чемпіонат світу Бишовець тоді не зміг. Але він прекрасно почувався й удома.
«Одного разу він (Анатолій — Ред.) під’їхав прямо до майданчика на новенькій “Волзі”, — згадував журналіст Віталій Галинський. — Ми всією юрбою оточили його, а він, відкривши багажник, заходився частувати нас шампанським, ніби доводячи всім, що він з нами “однієї крові”».
Знятий 1973-го на кіностудії імені Довженка режисером Леонідом Осикою фільм «Дід лівого крайнього» можна було б назвати для Бишовця автобіографічним. Футболіст зіграв у стрічці, сценарій до якої Осика писав у співавторстві з Іваном Драчем, популярного футболіста Віталія Бесараба. Такого гравця насправді не було, але за кінопсевдонімом явно приховали самого Бишовця, який на той час уже майже закінчив кар’єру через наслідки численних травм.
Совкові «колективісти» постійно цькували Анатолія за його «надмірний індивідуалізм», за те, що надто часто брав гру на себе, фінтив і прагнув зіграти ефектно, але не завжди ефективно. А ще тодішніх аналітиків бісило, що Бишовець міг не носитися по полю, мов скажений, а економити сили, щоб потрібної миті зірватися й забити. Російський тренер Міхаіл Якушин навіть говорив, що часті травми Бишовця якраз були наслідком його стилю гри. Мовляв, Анатолій постійно тримає м’яч у ногах і тому по них постійно дістає.
Найцікавіше, що «Дід лівого крайнього» — це друга назва фільму, який спочатку автори назвали «Пензель старого майстра». І дійсно, головним героєм фільму був Трохим Бесараб, старий маляр, якого зіграв популярний актор Микола Яковченко. Мудрий дідо з гострим язиком, який унаслідок віку багато бурчить. У Трохима було четверо дітей — троє синів і донька. Телеведучого Костянтина зіграв Костянтин Степанков, Івана — Борислав Брондуков. Найстарший із синів Максим (його грав Василь Симчич) виховав онука — знаменитого футболіста. Попри пенсійний вік і самотність, Трохим футболу не любив. Він ніколи не бував на внукових матчах, хоча й, коли із сумом за прожитими роками бродив вулицями Києва, постійно натикався на розмови про футбол. Про гру, улюблену команду й нападника Бесараба говорили як колишні колеги — малярі на риштовці, так і науковці. Опинившись після одного з матчів Віталія в складі збірної СРСР у сина Максима, директора Науково-дослідного інституту, на роботі, Трохим чув одні й ті ж запитання: «Як здоров’я Віталія?». Ту гру футболіст не закінчив через травму. «Зв’язки», — трохи роздратовано відповідав черговому вболівальнику вже сам дід. «Ось так, ти можеш бути директором інституту, але назавжди залишся просто батьком лівого крайнього», — із сумом констатував Максим.
Врешті та травма виявилася для Віталія Бесараба фатальною. У 27 років йому довелося закінчувати кар’єру. Як і сам Бишовець. У фіналі фільму, коли велика родина Трохима Бесараба зібралася в батьківському домі й співала гуртом «Старий київський романс» (чи «Прилетіла канарейка»), дідо вирішив порозмовляти з внуком на балконі. Той запросив його на свій останній матч. «Ти ж не був на моїх матчах? Прийдеш?» — «Прийду».
Вінцем фільму є сімейна ідилія: поряд з дітьми й внуком пару знайшов собі, зійшовшись із подругою юності — акторкою лялькового театру Юлією, навіть Трохим.
«Дід лівого крайнього» — добра стрічка про життя тогочасної київської інтелігенції. Стрічка, яка тоді, у 1973-му, так і не вийшла в прокат, бо була «зарубана» цензурою. Чому? Що в ній було не так? Навряд чи справа лише в тому, що фільм українськомовний. Хоча Володимир Щербицький, який обійняв посаду першого секретаря Компартії УРСР 1972-го, активно намагався русифікувати Україну після українізаторського напряму попередника — Петра Шелеста.
Очевидно, питання у внутрішньому наповненні фільму. У тому, що він надто правдивий. По-перше, стрічка червоною ниткою пронизана незручною тоді (та й сьогодні іноді також) темою відчуття непотрібності, яке мають літні люди, опинившись на пенсії. По-друге, фільм позбавлений найменшого ідеологічного наповнення — навіть пащек Лєніна, Карла Маркса й Енґельса на вулицях Києва не видно. Родина Бесарабів теж ніби відірвана від реалій побідоносного совкового буття й розмовляє на побутові теми чи про футбол. Ба більше, старий Трохим під час подорожі на пароплаві взяв у незнайомих пасажирів гітару й заспівав: «Тиха вода бережечки зносить, молодий козак полковничка просить», трохи адаптовану під тодішні реалії народну військову пісню «Тихий Дунай», де отаман замінений «полковничком».
І, звісно, тема футболу. У совковому суспільстві видавалося неприпустимим, щоб директор НДІ був просто «батьком лівого крайнього», тобто щоб спортовець був популярнішим за вченого. Лицемірство, хоча й так насправді було.
Сам Бишовець пізніше теж назвав «Діда лівого крайнього» «бездарним». Та він і в принципі якось наполегливо відмовлявся від української ідентичності. Цікаво, що у фільмі теж з уст Віталія Бесараба лунає голос не самого Бишовця, а актора, який його озвучує за кадром. Кажуть, що Бишовець разом з родиною перебрався з Києва до Москви через те, що вибухнула Чорнобильська атомна. Важко сказати, бо сам він цього ніколи не підтверджував. Правдивішою видається версія, що Бишовець покинув Батьківщину, бо мав великі тренерські амбіції, але не міг їх реалізувати, залишаючись у тіні іншого лівого крайнього — не такого великого футболіста, але видатного тренера Валерія Лобановського. Власне, та програна з усіх сторін конкуренція, очевидно, і змусила єство Бишовця відмовитися від усього українського зовсім.
1988 був роком найбільшого тріумфу як для Лобановського, так і для Бишовця. З різницею в місяць перший привів збірну СРСР з десятьма динамівцями Києва в полі й Дасаєвим у воротах до фіналу Євро, а другий, очолюючи олімпійську збірну Союзу, досяг золота Сеула-1988. Водночас тренери, які начебто мали б допомагати один одному, не приховували антипатії та не цуралися вставляти палиці в колеса. Лобановський не бажав віддавати Бишовцю на Олімпіаду тих футболістів, які цікавили його з погляду виступів на чемпіонаті Європи, натякаючи, що Олімпіада у футболі — змагання другорядне. У підсумку розділили тренери лише найобдарованішого з футболістів — Олексія Михайличенка. Та й то лише тому, що Олексій робив у футболі перші кроки якраз під керівництвом Бишовця й не міг йому відмовити. Натомість оборонець Іван Вишневський чи півоборонець Віктор Пасулько не виступали на Іграх, хоч перший на Євро, потрапивши в заявку, не грав зовсім, а другий з’являвся лише епізодично. Бишовець натомість зміг не віддати Лобановському трьох українських футболістів — Ігоря Добровольського, Євгена Яровенка й Володимира Лютого.
У вересні 1998-го Бишовець приїздив до Києва як тренер збірної РФ, яка мала зіграти з національною командою України відбірний матч Євро-2000. Українців тоді очолював Йожеф Сабо, партнер Анатолія Федоровича по «Динамо» шістдесятих. Лобановський виконував роль тренера-консультанта нашої команди. А Віктор Банніков, воротар «Динамо», за яке разом грали Бишовець і Сабо, був першим президентом Федерації футболу України. На той час уже колишнім. Він розповідав, що Бишовець за два роки до того мав перемовини з Валерієм Пустовойтенком щодо роботи зі збірною України. І не прийняв пропозиції, бо був невдоволений фінансовою стороною. Бишовець сказав, що Баннікова на цій зустрічі не було й це неправда. «Питання ціни для мене не існує. Я нині з Росією працюю на громадських началах», — очевидно, злукавив Анатолій Федорович.
Росія Бишовця тоді програла збірній України 2:3, і невдовзі після того матчу тренер пішов у відставку. Ще перебуваючи в Києві, він зізнавався, що, прогулюючись вулицями рідного міста, його парками, відчував ностальгію. «Цього не можна витравити з душі. Ходив по місту, був на стадіоні й бачив уболівальників, які щось вигукували нашим гравцям. На мою адресу чомусь ні».
Так, не вигукували, бо Київ завжди цінував своїх легенд. Навіть якщо вони відкрито не бажають ідентифікувати себе українцями. Хоч самі вболівальники в цьому аспекті завжди залишалися принциповими. Навіть та «Черемшина» із шістдесятих закінчується словами:
Ось як хлопці-динамівці грають,
В кубок вони золото складають
Ще прийдуть часи коли богиню
Заховають в Українську скриню.
Богиня Ніка — це трофей, яким у ті часи нагороджували чемпіонів світу. І який вручався лише національним збірним.
…Через 24 роки після того Бишовець підтримав російську агресію проти України. Тобто з розумінням поставився до ракетних ударів по рідному Києву. Той випадок, коли доречно згадати слова діда Трохима внукові Віталію, який ризикував закінчити кар’єру через травму: «Головою працюй. Більше працюй головою».
