У Кам’янець-Подільський? Мандри в час війни?
Хоч якось «перемкнутися». Та повітряна тривога діймає скрізь.
Шалена спека, але в подорожах віднаходяться ресурси. У полі, при дорозі чи під фортецею зламати гілочку полину і ледь розімнувши цвіт між пальців, підбадьорити себе пахощами. І згадати легенду про євшан-зілля.
Звідси «Щедрик» полинув у світ
У Кам’янці була не раз. Востаннє – до війни, на прохання канадського вченого Анатолія Романюка, що народився на Хотинщині. Людина дивовижної долі. Одержавши європейську освіту, став відомим демографом, професором Оттавського та Монреальського університетів. Написав спогади «Хроніка одного життя». Він і попросив мене відвідати рідні йому місця, куди не раз наїздив, поки не бракувало сил. Активно, дієво дбав-переживав за Україну. На 94 році відійшов, залишивши по собі добрі справи й наукові праці.
Цього разу в Кам’янці мала настанову: не поспішати. Це розкіш – не гасати від «об’єкта до об’єкта» в екскурсійному тлумі, а бути на самоті з пам’яткою чи краєвидом.
Спершу ковід, потім війна украли цю розкіш – подорожі Україною. Називаю їх «саломандрами»: «український наркотик» знадобиться в дорозі! Люблю – самотиною: так більше бачиш, рефлексуєш, поринаючи в спогади, відчуття, пахощі, асоціації. Вдячна батьку-вчителеві, котрий щоліта влаштовував для педколективу поїздки Україною і Молдовою. Намети – про всяк випадок, ночували ж переважно у спортзалах шкіл: ніхто не відмовляв. Любов до рідної землі – не абстрактна, а цілком конкретна: досі зринають у пам’яті картини міст і містечок, посадок уздовж доріг, виноградників і смак води з криниць.
Молода мама йде із сином-школярем до Вітряної брами. Зачіпаю реплікою: мовляв, син років через 20 пригадає побачене як дивовижний сон. Принаймні, так зі мною – це відчуття рідного, питомого, що крапля за краплею, як живодайна волога, назбирувалося в душі. «Люби і знай свій рідний край» – гасло актуальне, хоч прямолінійне, як усі гасла.
Цього разу спонтанно виринула домінанта поїздки: Микола Леонтович, «Щедрик», столиця УНР у Кам’янці. Та навіть мимохіть і мимохідь виникає скільки «побічних» сюжетів, імен, історій – голова обертом! У цивілізованому світі Кам’янець був би дивовижним туристичним центром, до якого не міліли б потоки туристів. Але…
Справжня зірка Кам’янця – український композитор і хоровий диригент Леонтович зі своїм славетним «Щедриком». Уперше «Щедрик» виконав хор Київського університету 1916 року, та саме з Кам’янця пісня-візитівка помандрувала з хором Олександра Кошиця світами, доводячи: Україна – самостійна держава зі своєю історією й самобутньою культурою.
Після гастролей хору Кошиця 1919 року країнами Європи та США (1922-го) «Щедрик» став знаним не тільки в Україні, але й у всьому світі. Після того, як 1936 року американський композитор українського походження Петро Вільговський написав низку англійських текстів до композиції «Щедрик», його англомовна версія, відома як «Колядка дзвонів» (Carol of the Bells), стала однією з найпопулярніших різдвяних пісень світу.
Всю цю історію з подробицями нині найбільше знає Тіна Пересунько – журналістка, культурна менеджерка, дослідниця й популяризаторка історії поширення «Щедрика» та світових гастролей капели Олександра Кошиця (1919-1924) – як проєкту культурної дипломатії Симона Петлюри часів УНР. Для активного просування цієї ідеї Тіна Пересунько заснувала ГО – «Інститут Леонтовича». Впродовж 2024 року дослідниця експонувала у 10 університетах України авторську мандрівну виставку «Прийшли, заспівали, перемогли».
Який же благодатний матеріал – всесвітня історія «Щедрика»! Уявімо сучасний мультимедійний музей, де…
Воєнного літа 2022-го року я спеціально поїхала в Тульчин, у музей-квартиру Миколи Леонтовича. Він дуже атмосферний, гостинний, сказати б, навіть інтимний. І ось тепер я в Кам’янці. Зустріч із композитором розпочалася з будівлі колишньої Подільської духовної семінарії, де він навчався з 1892-го по 1899 рік. Нині тут – один із корпусів Подільського державного університету. При вході – пам’ятний знак Леонтовичу, який у цій семінарії вивчав теорію музики і хоровий спів, опановував скрипку, фортепіано, духові інструменти, почав опрацьовувати народні мелодії, керував студентським хором. Тобто саме тут відбулося становлення майбутнього маестро, що переступив поріг семінарії п’ятнадцятирічним. Триповерхова будівля семінарії стала першою великою будівлею у так званому «Новому плані» Кам’янця. Урочисте відкриття семінарії відбулось 26 вересня 1865-го.
Ця будівля справді символічна для нашої історії. В часи української революції тут містилася чи не найбільша установа УНР – Експедиція заготовок державних паперів. Вона забезпечувала друк українських грошей.
Народжені, причетні, знищені, зганьблені
Кам’янець притягував людей особливих – або тут вони ставали особливими. Погляньте бодай на список тих, хто навчався (триваліше чи недовго) в згаданій духовній семінарії в різні часи: Павло Вільчинський – ректор Полтавської духовної семінарії, місіонер в Удмуртії та Чувашії, Юхим Сіцинський – історик Поділля, Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, Анатоль Свидницький, Володимир Свідзінський – класики нашої літератури. Зрештою, тут навчався й батько Федора Достоєвського.
І це далеко не всі імена, варті уваги з історичної ретроспективи. Щоб оцінити ці постаті, треба таки добре знати про них. Зрештою, як цей заклад ортодоксального, саме російського, православ’я в ті начебто дрімучі, як здається, часи не затруїв душі тих, хто стали дослідниками історії України чи співцями її. Парадокс?
Парадокс чи ні, та зокрема чимало художників, пов’язаних із Кам’янцем, не були етнічними українцями, однак тонко відчули і проявили дух нашої землі, зокрема Поділля, як-от Олександр Грен (1898–1983).
Найвідоміший твір Грена – створена 1981 року картина «Старе місто на Поділлі». Його полотна модерністськи (кубофутуризм?) обігрують колорит регіону, його типажі, особливо жіночі, доносять глибину знань про культуру та історію краю. Впевнена, що саме творчість Олександра Грена вплинула на художницький світогляд і стилістику Юрія Химича (1928 – 2003), що родом із Кам’янця. Юрій Химич – видатний майстер архітектурного пейзажу, класик українського візуального мистецтва ХХ століття, графік і педагог. Його архітектурні мотиви наскільки самобутні, що, побачивши бодай раз його твори, вирізнятимеш із-поміж інших.
Чи ось ім’я Володимира Гагенмейстера (1887 – 1938) – художника-педагога, мистецтвознавця, кераміста, графіка, етнографа. З відкритих джерел: народився як Карл-Ріхард Гагенместер у дворянській родині військового Едуарда-Яна Гагенмейстера. Родина належала до гербу Гаген. У 1916-1933 років Володимир Гагенмейстер (із перервами) завідував Кам’янець-Подільською художньо-промисловою школою (з 1931 року – склофарфоровий технікум). Із 1933-го усунений із директорства, його художня школа розгромлена – «за надмірну популяризацію українського мистецтва». 12 грудня 1937-го заарештований, 20 січня 1938 року розстріляний у підвалах Жовтневого палацу. Відомий і як автор портрета дружини Нестора Махна.
Читаю про старий цвинтар на Польських фільварках: «На видному місці поховано лікаря й історика Юзефа Антонія Ролле (помер 1894 року). Із найвідоміших кам’янчан тут також поховані фотограф і колекціонер Михайло Грейм, його син – художник Ян Грейм».
Переплетення доль і фатумів. Один список народжених у Кам’янці рясніє екзотикою імен: перша половина ХVI століття – Ісайя Кам’янчанин, культурно-освітній діяч, письменник і перекладач, 1580 – Шимон Окольський, хроніст, мемуарист, геральдик,1670 – Степанос Рошка, філософ, лексикограф, 1752 – Юзеф Зайончек, польський і французький генерал. 1821 – Юстин Третеський, конструктор, який уперше в світовій практиці розробив проект літального апарата з реактивним двигуном,1822 – Микола Гогоцький, історик релігії. Тут з’явилися на світ мати російського поета Бальмонта, батько письменника Вересаєва, дружина Колчака – ще одна, по-своєму екзотична, верства історичної «археології». Згадаймо й Олександра Тулуба – українського правника, історика, діда відомої української письменниці Зінаїди Тулуб, життя якої перемололи Великий терор і Повторні репресії. Неможливо усіх перерахувати. Представники різних народів, артисти, співаки, професійні революціонери, винахідники, знані лікарі, «фізики і лірики», священники, військові різних армій, часто ворогуючих…
Чимало письменників народилося в Кам’янці, зокрема поет Микола Бажан (1904 – 1983) і … Володимир Беляєв (1909 – 1990). Це ім’я давно забуте, а був же свого часу такий популярний його пропагандистський роман-трилогія «Стара фортеця», пов’язаний із Кам’янцем. Ось кілька фактів про нього з Вікіпедії: лауреат премії КДБ СРСР, син царського генерала, узяв прізвище вітчима. Хоча в час визвольних змагань навчався в українській гімназії, та сентименту до українського світу не мав. Опинившись у Львові 1944-го, подружився з Ярославом Галаном (пригадуєте загадкову смерть цього прислужника режиму?) Беляєв усіляко намагався очорнити Степана Бандеру та митрополита Андрея Шептицького, принизити боротьбу УПА. Автор написаних у дусі стереотипів радянської пропаганди памфлетів, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів». Одержав Шевченківську премію як автор сценарію фільму про Галана – «До останньої хвилини». Ну й почесний громадянин Кам’янця-Подільського під № 1 (1967).
А щодо «морального обличчя», як мовилося в часи ґлорифікації беляєвих, то російський письменник Юрій Нагібін (1920-1994) у «Щоденнику» записав таке (цитую з відкритих джерел): «Знайомство з Володимиром Бєляєвим, дитячим письменником, найтемнішою людиною. Нескінченні розповіді про всілякі жорстокості. Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з-за рогу, зґвалтовані, зарубаною сокирою й шашкою – звичайні герої його усних розповідей. …Бєляєв випивав у будинку старого друга, львівського професора-філолога. Горілки, як завжди, не вистачило, і професор побіг за ріг, у ларьок. Бєляєв став домагатися його дружини, жінки похилого віку, щоб вона віддалася йому по-швидкому, поки чоловік не повернувся. Та намагалася його присоромити, але він вийняв пістолет і пригрозив, що застрелить її. Дурна жінка продовжувала впиратися, він вистрілив і потрапив їй у стегно. Вона назавжди залишилася кульгавою, а Бєляєву вкотили „строгача“. Його виправдовує лише одне: на слідстві з’ясувалося, що ця жінка – сестра вбивці Воровського. Все-таки Бєляєв не даремно старався».
…Кам’янець, повторюся, притягував і плекав багатьох, життєві дороги яких сходилися або ніколи не перетиналися ні в часі, ні в просторі. Чого варті імена Яна де Вітте, військового генерала, інженера-фортифікатора, архітектора, коменданта Кам’янця-Подільського (1768–1785) та інтриганки-авантюристки Софії Потоцької! Постаті-романи.
…Запитала себе: а кого з кам’янчан-сучасників знаю? Павло Нечитайло – поет, співак, археолог, Олександр Антонюк – художник, Андрій Бондар –есеїст, перекладач, Анатолій Паладійчук – колекціонер, зібрав чимало матеріалів зокрема про Леонтовича, дослідниця, журналістка, aвторка найстарішого краєзнавчого сайту України «Замки і храми України» Ірина Пустинникова, Володимир Собчук (познайомилася з ним у Кременці, теж «кам’яна» назва) – історик, закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту, доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, вчений секретар Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника. Пригадалися також імена вчених, що досліджували історію Кам’янця: Євгенія та Ольга Пламеницькі, Григорій Логвин.
Небагато знаю. Та ось мандри в Кам’янець подарували знайомство з дивовижною Боженою Філатовою, яка заснувала салон-майстерню народної вишивки «Божена». Філологічна освіта й підприємницьке завзяття дали їй змогу професійно поєднувати «красиве і корисне». Пересвідчилася в цьому, поспілкувавшись із нею, розглянувши дивовижні вишиванки. Як зазвичай, я йшла, куди ноги несуть і натрапила на салон-майстерню із сучасним обладнанням – у колишньому штампувальному цеху, де виготовляли алюмінієві ложки-виделки «для народу». Якщо є геній місця, то має бути і богиня місця…
Місто-скарбниця, місто-сюрприз
Отже, домінанта моїх мандрів, її знаки-символи. Ось університет імені Івана Огієнка, заснований за часів гетьмана Скоропадського. Подумаймо: такий непевний час, імперський дракон не дрімає, та постає новий, саме український, університет!
Ось – міський будинок культури, де наступного дня після відкриття університету відбувся святковий концерт, на якому співав хор під керівництвом Кошиця. І звучав той самий символічний «Щедрик». Навпроти Троїцького греко-католицького храму (найдавніша кам’янецька споруда, не раз руйнована, та знову постала в камені) – колишній готелю «Бель-в’ю», де жили співаки Української республіканської капели. Нині тут бібліотека. Принаймні, зовні споруда не втратила своєї імпозантності з такою впізнаваною аркою.
Арки, що ведуть у внутрішні подвір’я, мов портали в інший плин часу. Їх теж немало в Кам’янці – втягують у четвертий вимір. Ходила не поспішаючи, зазираючи в ті арки та брами, перечіпаючись об стару базальтову бруківку.
Бруківка – окрема сага про Кам’янець: відшліфована до блиску поколіннями, вона, здається, має свій запах: архаїки й плинності. Бруківка – як пазли: вони припасовуються в уяві, якщо вона підживлюється конкретикою.
Ступаю бруківкою Вірменського ринку й потрапляю до картинної галереї. Ця будівля теж зі своїм драматичним сюжетом. Певні пазли її історії химерно складаються: тут зберігається (нині через війну приховані деінде) чимало ікон різних мистецьких шкіл, часів і релігійних конфесій. Саме тут, пригадую, бачила полотна згаданих художників Поділля ХVІІ-ХХ століть. Були б достатні експозиційні площі – таку неймовірну красу можна розгорнути! Я вже, скажу по секрету, придивилася місце поряд: будівлю колишнього окружного суду. Саме тут улітку 1919-го розміщувалося Міністерство військових справ УНР. Нині – швейна фабрика. Потрібна, звісно, та…
Поряд – Музей старожитностей. Він розташований у будівлі колишнього Вірменського торгового дому (відомого і як будинок єпископа). Мандруємо в часі: з раннього палеоліту, через печеру неандертальця до епохи мезоліту (12 – 8 тисяч років до н.е.), коли людина приручила першу тварину. А в затінку вежі вірменського костелу святого Миколая ХV-ХVІІІ століття (пам’ятка зруйнована агресивними атеїстами 1936-го) – жертовники і кам’яні ідоли Поділля та Придністров’я дивляться мовчки на тебе – воєнного літа ХХІ століття.
Пазли складаються. Та багато порожнин: не вистачає допасованок…
Стіна Музею старожитностей руйнується, – нарікають науковці й показують із внутрішнього двору унікальну будову, що вочевидь потребує негайного ремонту. Та Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник полишений сам на себе: навряд чи дочекається належного фінансування, якого гостро бракувало й до війни. А це ж – перлина всієї України!
Кам’янець, дивовижне місто магдебурзького права, центр історичного регіону Поділля. Королівське місто в складі Речі Посполитої, історично головна адміністративно-територіальна одиниця Західного Поділля, з 22 березня 1919 по листопад 1920 року – столиця УНР, колишній обласний центр Кам’янець-Подільської області (1937–1954). З перервами місто було центром: князівства, воєводства, намісництва, губернії, землі, округу, області, району.
Можна поглянути на це місто часів Литовської доби, коли русько-литовські князі Коріатовичі – небожі великого литовського князя Ольґерда, онуки литовського князя Ґедиміна – брати Юрій, Олександр, Костянтин, Борис і Федір прийшли на Поділля. Ще «живі» муровані свідки Кам’янецького ейялету (1672-1699) – провінції Османської імперії.
А можна «катапультуватися» відразу в доісторичну еру. Кам’янчани придумали пізнавальну розвагу – палеонтологічні експедиції. Каньйон Смотрича та його береги відкриють таємниці мешканців моря, які жили тут мільйони років тому. Саме на цій території було дуже багато коралових рифів та інших прадавніх істот. І під ногами виявиться цілий не знаний раніше світ, який допоможе розгледіти фахівець. Я шкодувала, що пізно довідалася про таку експедицію.
А Кам’янецькі повітряні кулі… Начебто ще 1784 року перші повітряні кулі літали над Кам’янцем. І востаннє на цю пору 2019-го реконструктори відтворили перший на теренах України політ монгольф’єра. Тоді ж у місті пройшла повітроплавальна фієста “Золота омега” і міжнародний військово-історичний фестиваль Schola Militaria (правонаступниця Terra Heroica): з лучними турнірами, шабельними боями, муштрою пікінерів, смолоскипною ходою. Повномасштабна агресія загнала багатьох учасників реконструкторських боїв у реальну війну, що триває…
Я наситилася своєю мандрівкою. Звісно, не оминула ні фортеці, ні вцілілі вежі, ні блукання улюбленою вулицею Довгою, ні Турецьких бастіонів, ні підмурків Іоано- Предтеченської церкви, теж знищеної режимом, ні катедри з мінаретом, ні дерев’яної церкви на Карвасарах, ані каменя-обіцянки про зведення пам’ятника «Кам’янець-Подільський – столиця УНР 1919», ні дендропарку, ні ботанічного саду, ні… І дивно, коли люди мого віку досі не побували тут. Пригадую, як ще давніше натрапляла на муровані склепіння підвалів на Площі Ринок, на майже-руїну Миколаївського костелу домініканців, де нині тривають консерваційно-реконструкторські роботи. І чудово: біля багатьох католицьких пам’яток – інфощити з позначкою Camino Podolico, шляху святого Якова. Поряд на вулиці П’ятницькій – чимало пам’ятних дощок діячам польської та української культур, пов’язаних із Кам’янцем.
Маю цілу купу блокнотів, де записувала майже покроково враження від мандрів. Нині ж у смартфоні про Кам’янець нагадуватимуть короткі нотатки: Кілікійські канелюри порталу музею старожитностей. Біля фортеці: сухий вівсюг, пахучий полин, козячі горішки, «прикра стежка» – слова зустрічного. Над Смотричем розлягаються голоси – наче в грецькому амфітеатрі. На Зарванській – мурал: задуманий отаман Симон Петлюра спочиває на лавиці серед квітів. Одвірки, тесані з каменя, скрипучі старовинні брами. Вітри століть.
Не записала там про недобудовані готелі, які псують силует міста, вищерблені до живої землі хідники. Спливають на думку слова краєзнавця Романа Маленкова у фейсбуці (2021): «Пригадую Берат і Гірокастру, у Албанії – одній із найбідніших країн Європи. Там усе значно краще, ніж у нашому Кам’янці. Чому так? Можливо, хтось дасть відповідь?»
Війна. І – наша байдужість до своєї землі?
Ще одна відповідь – на туристичній карті 1984 року, що виявила в себе. Увесь історичний центр Кам’янця – суцільні неукраїнські назви вулиць: від Дзержинського до Уральської…
Нині – зовсім інший відлік часу і цінностей. Вдячна, що побувала у Кам’янці. Дякую за гостинність Кам’янець-Подільському коледжу індустрії, бізнесу та інформаційних технологій в особі директора Сергія Зіновійовича Никифорчина.
Мандри – складання пазлів із різних епох. Очуднення власного життя.
Я просто шукаю і віднаходжу себе на рідній землі. Це – щастя.
