Жити своїм життям, або Як містечко на Сумщині переживає воєнне лихоліття

Від Конотопа до кордону з Росією якихось сім десятків кілометрів. Відколи почалася війна 2014 року, місто стало заручником такого сусідства. І хоч бойових дій тут за ці роки майже не було, але загроза над Конотопом висить постійна. А радше пролітає чи не щоночі у вигляді то ракет, то шахедів. Містяни навіть звикли до такого екстриму й донедавна особливо не звертали на нього уваги.

На початку повномасштабної війни Конотоп потрапив у зону окупації, але окупованим не був. Залишався в облозі півтора місяці. Магазини були пусті, не вистачало харчових продуктів, їх довозили якимись об’їзними дорогами. «Нам допомогло те, що в нас була комунікація з іншими громадами, — розповідає заступниця міського голови Конотопа Світлана Самсоненко, — зокрема з Івано-Франківськом, Тернополем, Хмельницьким. Навіть з Одеси нам привозили гуманітарну допомогу. Якби не цей зв’язок між громадами, то я не знаю, що ми робили б».

Кацапи намагалися зайти в місто, проте на підступах до Конотопу їм дали по зубах і вони відступили. Через кілька днів приїхали на бетеері й уазику на перемовини якісь клоуни. Старший представився підполковником Гризловим і вимагав у мера Артема Семеніхіна здати місто, бо тепер він тут буде начальником. Тепер, мовляв, «ми тут нова влада, а мене призначили комендантом Слобожанщини». Мер йому повідомив, що нічого здавати не буде, у місті повно зброї, і воно буде захищатися. Говорив українською, переходити на «общепанятний» відмовився, і кацапів це дуже розізлило. Кажуть, виходили з мерії з гранатами в руках зі знятими запобіжниками.

Як виявилося згодом, «комендант Слобожанщини» Гризлов насправді мав прізвище Петрунін, воював у Чечні й Сирії, але безславний кінець знайшов таки під Конотопом. 29 березня, буквально через кілька тижнів, українські воїни знищили Петруніна разом з його уазиком — залишилася купа обгорілого непотребу. Узагалі Конотоп для кацапів дуже нефартове місто. Вони щонайменше двічі брали його в облогу, двічі їм не вдавалося його захопити, і двічі це закінчувалося для них поразкою.

Перший руйнівний приліт по Конотопу стався в березні 2023-го біля СТО на виїзді з міста. Тоді було пошкоджено дуже багато будинків: повилітали вікна. Але СТО скоро відновили, вікна повставляли, і якось забулося. А 3 вересня 2024 прилетіла ракета х-59. Летіла в лікарню, проте зачепилася об верхівку дерева та здетонувала над яром. В результаті – у сусідньому будинку. знесло дах, повибивало всі двері, вікна, перегородки, люди досі не можуть повернутися в домівки, бо жити там неможливо. Попри значний масштаб руйнувань постраждалих на місці трагедії не було взагалі, і містяни жартують, що тут явно не обійшлося без чийогось втручання, мовляв, конотопські відьми своїх рятують.

Як виявилось згодом, це була розминка. Уже в ніч з 11 на 12 вересня Конотоп зазнав масованої атаки ворожих безпілотників. Шість шахедів атакували місто. Били навмисне по цивільній інфраструктурі й по будинках мирних мешканців. «Можливо, хотіли налякати, можливо, психологічно вплинути на людей, — каже Світлана Самсоненко, — але тут, у центрі, стратегічних об’єктів немає взагалі».

Загиблих тоді не було. З півтора десятка постраждалих, до лікарні потрапили троє, один з них у дуже важкому стані. Під час обстрілів 42-річний Денис Горох кинувся рятувати своїх земляків, сів в автівку, щоб їхати на місце першого вибуху, але один із шахедів розірвався поряд з авто чоловіка й смертельно його поранив. Три доби лікарі боролися за життя Дениса, та марно.

А до баби Раї (84 роки) шахед тієї ночі влетів прямо у вітальню. Розніс балкон, вирвав три вікна, пошкодив меблі у квартирі, і те, що Раїса Павлівна залишилась живою, — дійсно чудо. У момент атаки жінка сиділа на дивані з котом на руках, дивилася телевізор. Каже, якраз звірів показували, і кіт зацікавлено залип в екран. Раптом тварина зіскочила на підлогу, забігала по кімнаті, кричить, нявчить. «Кажу, Маркіз, чи ти здурів, — згадує жінка, — ну що тобі треба? Кіт побіг на балкон, потім знову в хату, нявчав, нявчав… Як бахнуло перший раз, він до мене на руки тільки стриб, притисся, вчепився й держиться. І знову як бахне, звідти вогонь летить, — показує на балкон, — чи я того кота впустила, чи, що, добігаю до дверей, а дверей нема. Стала, а полум’я біжить за мною…»

Жінка вискочила на сходовий майданчик, та через задимлення не змогла вибігти з будинку. Двоє чоловіків витягли її на вулицю, та бабуся згадала про кота й про телефон і почала рватися назад. Її не пустили. У квартиру потрапила вже на світанку: усе було чорне, на підлозі гори сміття, стеля вигоріла, батарея посеред кімнати, решітки з балкона вирвані, стіни немає. Виїздити кудись із котом, який, до слова, теж відбувся лише переляком, Раїса Павлівна не хоче, хоч має куди — каже, що вдома краще. Сподівається, що добрі люди допоможуть ще до холодів поставити вікна й балконні двері, а далі якось буде.

«У мене в кишені була ікона, це Бог мене врятував, — каже жінка й дістає невеличку чорну дощечку, на якій під шаром кіптяви ледь проглядається лик Ісуса, — їй, може, років триста. Вона висіла в церкві, а тоді то війна, то революція, і її, як пожежа була, люди забрали». До баби Раї Ісус потрапив від тітки. «Коли оце почалася бомбьожка, — каже жінка, — я її весь час у кишені ношу».

Того вечора рознесло не одну бабину квартиру. У її будинку постраждав цілий під’їзд. Три помешкання вигоріли повністю, одне — частково. У сусіда знизу навіть упала міжкімнатна перегородка. Господар Сергій каже, що був у момент влучання надворі й лише тому не постраждав. Вийшов, як почув перший вибух. А другий, за кілька хвилин, уже розніс його житло.

«Зараз уже не такий страшний все має вигляд, як було одразу після обстрілу, — каже Світлана Самсоненко, проводячи мені екскурсію Конотопом, — підприємці — молодці, уже з першого дня почали все вигрібати, відновлювати. Є в нас один магазин, де власники вже й ремонт усередині зробили. ЖЕКи відразу включилися в роботу: розгрібають, прибирають. І люди теж. Ще бахкає десь там, а вони вже з мітлами й совочками прибирають. Деякі мешканці навіть кажуть: не треба нам від держави нічого, ми за власні кошти все відновимо».

«Ось у цьому місці було влучання в трамвайні колії, — показує Світлана свіжозасипану яму, — були розбиті рейси, але транспортне управління уже власними силами відремонтувало. А тут якраз стояв бус, у якому був Денис Горох, що помер від опіків у лікарні. А оцей будинок найбільше пошкоджений. З місцевого бюджету виділено 250 тисяч на експертизу…»

Загалом же статистика пошкоджень під час обстрілу в ніч з 11 на 12  вересня, яку озвучує заступниця мера Конотопа, вражає. «Пошкоджено 32 багатоповерхових будинки. У більшості вибиті вікна, але є три, де знесло дах. У двох будинках — частково, в одному — повністю. Пошкоджені шість закладів освіти: три ліцеї, два садочки й один позашкільний заклад — центр дитячо-юнацької творчості. Також пошкоджено 10 будівель лікарні, у двох із них — терапевтичному відділенні й поліклініці — повністю повилітали вікна. Пошкоджені Управління соціального захисту й Територіальний центр соціального обслуговування вразливих верств населення».

За цими сухими цифрами ховаються мільйони збитків, які немає можливості покрити з бюджету міста. Бо тільки в лікарні треба замінити 270 вікон, у ліцеї — близько 80, а в садочку, де працюють із дітками з інвалідністю, 25 вікон. Плюс двері, перестінки, зовнішні та внутрішні пошкодження стін, паркани тощо.

Плюс місцева влада не може дозволити собі залишатися осторонь потреб простих містян. Зазвичай запити на допомогу з відновлення пошкодженого житла люди подають через сервіс «Дія» і через якийсь час отримують на рахунки відповідні кошти. Але буває так, що це не працює. Або не вступили в спадщину, або не є власниками, а власники поза зоною досяжності. Тоді місто намагається допомогти через благодійні організації, куди направляють відповідні заявки. Щоправда, переважно йдеться лише про встановлення вікон, але й це вже багато.

Після розвалу совка всі великі підприємства Конотопа, завдяки яким місто жило, почили в бозі. Тепер тут лише дрібний бізнес і торгівля. Великі інвестори бояться заходити в Конотоп через близькість до Росії. Відповідно скорочується кількість населення, люди виїжджають. Раніше це було стотисячне місто, поступово кількість мешканців зменшилася до 80 тисяч, а з початком війни відтік ще посилився. Натомість, щоправда, приїхало десь 3000 переселенців зі східних районів Сумщини, які ворог нещадно обстрілює. У Конотопі таки спокійніше, проте постає питання, куди їх селити.

«Після того як забрали ПДФО (податок на доходи фізичних осіб) із силових структур, у нас надходження до міського бюджету взагалі мінімальні, — каже Світлана Самсоненко, — зараз маємо незабезпеченість із заробітної плати на комунальних підприємствах». Коли ПДФО ще був, місто мало можливість не лише закривати багато своїх нагальних питань, а й допомагати військовикам. Світлана особисто ганяла машини з Європи, які потім передавали на військові частини з гарантованим подальшим обслуговуванням і ремонтом. Нині ж із цим складно.

І все ж місто якось викручується. Переважно коштом благодійників і донорів. Вони не тільки вікна вставляють, а й допомагають парк відновити в центрі й усілякі інші проєкти підтримують. Трамваї, які курсують Конотопом, — з Варшави та Острави, автобуси — з Острави. Навантажувачі, грейдери, екскаватори в комунальних службах теж десь із Європи приїхали. Не нові, вживані, але й того раніше не було. Чимало доклався до цього мер Артем Семеніхін, і про це варто сказати. Постійно кудись їздить, про щось домовляється. Як результат, у міста з’явилося досить багато партнерів, які допомагають виживати в ці непрості часи. Під час мого приїзду до Конотопа мер також був у відрядженні. Уже давно, кажуть, збирався, але трагедія 12 вересня змусила підкоригувати плани.

Подзвонив своїй заступниці якраз під час нашої з нею розмови. Спитав, як справи в місті, і розказав, що перебуває в Австрії на підприємстві, де роблять щепу. Хоче вивчити тамтешній досвід виробництва електроенергії. «Нам потрібна когенераційна установка, — пояснює, — хочемо поставити, щоб вона виробляла хоча б 450–500 кіловатів. Щоб принаймні закрити потреби в електроенергії однієї тягової підстанції. У нас їх три. Тоді ми зможемо ввечері дати електрику на трамвай, на лікарню й на вуличне освітлення. Це буде дуже вигідно. І собівартість її складатиме 2–3 гривні за кіловат, як порівняти з понад 10 гривнями за те, що в мережі. Тим паче мережі зараз нестабільні, постійні стрибки через удари кацапів по нашій системі енергетики, і людям дуже складно».

Взагалі до питань виживання в Конотопі, схоже, підходять серйозно. Розжилися модульними котельнями, які, у разі чого, використовуватимуть як альтернативу міським котельням. Установлюють сонячні панелі на центральній районній лікарні, працюють над її термомодернізацією. Запаслися генераторами й паливом до них щонайменше на три доби. А ще закупили рації, щоб мати можливість спілкуватися між комунальними підприємствами, якщо раптом упаде звичайний зв’язок. «На початку війни ми стикнулися з такою ситуацією, що взагалі зв’язок ліг, не було, — каже заступниця мера Конотопа, — їздили, гінця посилали туди-сюди, шукали одне одного, і тоді голова вирішив, що треба мати рації».

А втім, місто попри все продовжує жити своїм життям. Буквально наступного дня після обстрілу мами вже гуляли з дітьми на вулиці, усе працювало, навіть садочок, який потрапив під обстріл. Бо як інакше? Батьки приводять дітей і кажуть, що немає куди подіти, треба йти на роботу. «У нас 70 % батьків — працівники лікарні, — пояснює завідувачка садочка Валентина Товкач, — самі розумієте, що таке лікар, дитину із собою на прийом до хворих не візьме».

Садочок «Орлятко» займає перший поверх житлового будинку. Територія перед ним — великий дитячий майданчик, прикрашений всілякими цікавинками. «Хто зробив таку красу?» — питаю в завідувачки. «Це все наші працівники роблять, — каже, — з матеріалу, який нікому не потрібний, який викидають. Дитячий садок повинен бути яскравим. Хотілося б, звичайно, щоб тут ремонти були сучасні, але як є. Підтримуємо те, що маємо, стараємося щось десь підклеїти, зробити, намалювати. Така наша робота. Нам би модульне укриття здалося, ми б отут побудували його, і було б класно. Напишіть про це».

З укриттям у садочку й справді проблема. Воно начебто є, але найпростіше й усього на 25 осіб. Плюс є ще укладений договір із центральною районною лікарнею: частина діток може ховатися там. Недалеко й нормам відповідає, але реалії такі, що іноді треба ховатися дуже швидко: ракета з Росії підлітає до міста менш як за хвилину, тож своє нормальне укриття дітлахам просто життєво необхідне.

З тієї ж причини, через нестачу укриттів, усі учні міста змушені навчатись онлайн. «Наші діти хочуть вчитися, але постійні повітряні тривоги, і ми не можемо їх випустити навіть на змішану форму навчання, — пояснює Світлана Самсоненко,  — оскільки на рівні Сумської обласної державної адміністрації Рада оборони ухвалила рішення, що діти можуть навчатися на очній формі, лише коли є протирадіаційне укриття. У нас у школах є лише два такі. Раніше були вимоги, щоб узагалі укриття було. Ми залучали донорів, будували ці укриття, і тут таке рішення. Якщо діти починаючи з другого чи з третього класу ще якось можуть навчатися онлайн, то з першими класами проблеми. Мами постійно звертаються, що дітям-першачкам це важко».