Понад 30 років нашої незалежності Україна фокусувалася переважно на європейських сусідах, не приділяючи належної уваги країнам за межами своїх традиційних інтересів. Як наслідок, ми як країна маємо обмежене розуміння потенціалу співпраці з країнами за межами свого регіону, а як суспільство – обмежене розуміння інших народів та інших культур.
За результатами двотижневої поїздки на Близький Схід – в Катар, Оман та ОАЕ – разом з колегами з Оксфордського університету – зібрала враження і відкриття.
Права жінок
Наш Катар почався з того, що на зв’язок перед приземленням вийшов пілот Катарських авіаліній. Точніше, пілотеса. Дані Центру авіації – глобального центру дослідження авіації та подорожей – говорять про те, що у світі пілотес десь 4-6 %. Ба більше, неочікувано було почути пілотесу в одній з арабських країн, щодо яких існує стереотип про утиски прав жінок.
На зустрічі у Дипломатичній академії Катару приблизно 45-50 % студентів були дівчата. У ОАЕ нам повідомили, що станом на 2024 рік 12,5 % послів – це жінки, і ця цифра послідовно зростає останні роки. А це, для прикладу, рівно стільки ж, скільки в Бельгії у 2022 році і майже в 10 разів більше, ніж в Росії у тому ж 2022-му.
Загалом, в усіх трьох країнах тема прав жінок згадується серед пріоритетів державної політики. Навіть якщо припустити, що ця тема піднімається більше для проформи, сам факт її наявності у публічному дискурсі – вже дуже позитивний. Ми зустріли багато неймовірних професіоналок, керівниць урядових структур і бізнесів, які говорять про гендерну рівність з тим самим запалом, що і їхні колежанки у Лондоні чи Берліні. Тож, не віднімаючи наявних викликів, є підстави припускати, що все ж таки до цієї теми ставляться більш серйозно, ніж може здаватися.
Зелений перехід та диверсифікація економіки
Досить неочікуваним відкриттям про країни Затоки стало те, що попри те, що вони є нафтогазовими важковаговиками, вони вимушені сприймати питання зміни клімату серйозно. По-перше, з середньою денною температурою близько 45 градусів у тіні влітку складно не думати про підвищення глобальної температури, а з тим, що насипні острови Дубаю за повідомленнями тонуть зі швидкістю 5 мм на рік – і тим паче. В цих країнах є абсолютно обґрунтоване побоювання, що за кілька десятків років їхнє населення може бути змушене стати кліматичними біженцями, відтак – треба вживати заходів вже зараз. Водночас, поки що, видобуток вуглеводневих багатств є однією з небагатьох речей, які тримають ці країни на плаву. Таким чином, вони одночасно змушені докладатися до глобального потепління та працювати над протидією йому.
По-друге, попри своє гідрокарбонове багатство, країни Затоки чудово розуміють, що і нафта, і газ – кінечні, а залежність від них – просто згубна. Відтак, їм довелося відмовитися від ідеї держав добробуту «від колиски до могили» та запровадити принаймні деякі податки, щоб компенсувати зменшення доходів і диверсифікувати надходження. Вони не хочуть бути країнами-бензоколонками, тож прагнуть диверсифікувати економіку і вкладатися у розвиток людського капіталу, у нові технології, напівпровідники та у власне виробництво. Це також цікаво з тої точки зору, що Росія у своїй стратегії економічної безпеки абсолютно відверто визначає розвиток енергоефективних та зелених технологій як загрозу своїй економічній безпеці та національним інтересам. Але у країн Затоки ставлення зовсім інше. Принаймні, публічно. По суті, підхід полягає у тому, щоби прийняти зміни, а не боротися з ними, з надією отримати вигоду від того, щоб бути першими, хто їх успішно запровадить.
Безпека і медіація
Дуже цікавим є підхід країн Перської (або як вони її називають – Арабської) Затоки до безпеки. Вони відкидають західну ідею альянсів і натомість надають перевагу тому, щоб підтримувати хоча б видимість дружби між країнами у регіоні і максимально не дратувати сусідів. При цьому найбільш послідовним у реальному впровадженні цієї політики є Оман. Катар дуже покладається на захист США, таким чином відступаючи від ідеї не мати союзників. У свою чергу, ОАЕ намагаються просувати свої інтереси в регіоні та за його межами набагато активніше, ніж можна було б очікувати від країни такого розміру, часто втручаючись у справи африканських і арабських країн. Також цей підхід часто виливається у тактику хеджування ризиків, що особливо характерно для Катару: підтримувати зв’язки з різними акторами і балансувати за рахунок відмінностей між ними. Їхня стратегія посередництва полягає в тому, щоб мати політику відкритих дверей і мати можливість спілкуватися з усіма.
Медіація, у свою чергу, стає одним з головних «факторів продажу» для майже всіх країн регіону. Їхні рівні відносини з усіма дають можливість слугувати посередниками, і таким чином вони збільшують свій вплив у світі.
Цікаво також те, що вони покладаються на свою надійність як партнерів у відносинах зі світом. Так, наприклад, Катар продовжував виконувати кожен зі своїх контрактів навіть під час блокади сусідами у 2017 році, наполягаючи, що вони виконують контрактні зобов’язання за будь-яких безпекових умов.
Абсолютно неочікуваним було також те, що фактично ніде нема прапорів Палестини. Після Західної Європи, де вони висять з кожного третього балкону, в арабських країнах можна було би очікувати побачити палестинську символіку буквально в кожному вікні, як прапори України у Польщі чи Литві. Але ні.
Культура, релігія, медіа
Культурний портрет регіону теж дивує. З одного боку, в ОАЕ – і трохи меншою мірою в Катарі – відчувається бажання наслідувати Захід. Часом це відбувається за рахунок відмови від своїх власних культурних надбань та їх важливості. Швидкий перехід від бедуїнів до надзвичайно багатих монархій не обов’язково сприяв утвердженню культурної ідентичності. Цим новим державам ще належить розвинути почуття ідентичності, балансуючи між традиційними заняттями, такими як соколине полювання, та новими концепціями, принесеними глобалізацією, такими як споживацтво. Оман, натомість, прагне зберегти свою унікальність. У випадку Оману це зробити дещо легше, адже вони досить великі аутсайдери серед країн Затоки: мореплавці, що побудували свою імперію – вони тримаються за свою тисячолітню культуру значно міцніше, ніж їхні сусіди.
Велика увага приділяється арабським цінностям і цінностям Ісламу. Разом з тим, коли запитуєш, що включають у себе ці цінності, отримуєш відповідь про сім’ю, дружбу, вірність. І несподівано приходить думка, що можливо наші різні світи ближчі, ніж здається. Хіба ми у Європі не цінуємо сім’ю, дружбу і вірність? Або хіба громадяни арабських країн не хочуть мати те, що уособлюють собою європейські цінності – свободу, рівність, гідність? Авжеж, відмінності є, але часом вони перебільшені і штучні, і водночас спільностей – дуже багато. Питання в тому, що ми обираємо помічати і підкреслювати. Крім того, шляхи і способи досягнення цих цінностей також можуть відрізнятись.
Цікавим доповненням до портрету країн Затоки є також релігійна толерантність. У певному сенсі це більше пов’язано зі спробами приборкати вплив ісламських терористичних організацій і зміцнити світські уряди. У Абу-Дабі, наприклад, діє так званий Авраамічний дім, на території якого побудовані мечеть, церква та синагога. Люди різних віросповідань приходять молитися до цього місця. І це не єдині церква та синагога в країні. І навіть після подій 7 жовтня і початку операції Ізраїлю в Газі – синагога діє. У Авраамічному домі також проводять спільні воркшопи для дітей кожної з конфесій і намагаються допомагати будувати мости між спільнотами.
Важливим є також медійний вплив Аль-Джазіри – катарської медіа мережі, яка сприймається на Глобальному Півдні як противага традиційним західним медіа і голос всього Глобального Півдня. І хоч сусіди діяльністю Аль-Джазіри не завжди задоволені, її роль у висвітленні конфліктів у регіоні та донесенні думок до незахідного світу визнається і на Заході також.
Російські впливи
На жаль, без російських впливів не обійшлось. У Катарі у одному з музеїв зберігаються комуністичні стяги, очевидно подаровані кимось з Генсеків, у Омані частина експонатів з одного з найбільших музеїв відправлена по обміну у Кремлівські музеї, а в ОАЕ у сувенірному музеї Великої мечеті в Абу-Дабі продаються російські матрьошки. Звичайно, це виходить за рамки очевидних і поверхневих ознак присутності Росії. ОАЕ, наприклад, відомі як притулок для російських грошей. На жаль, це говорить про те, що ми роками не звертали уваги на регіон, у той час, коли росіяни активно тут працювали.
Це відбивається і у світогляді, який часто зводиться до необхідності враховувати російські інтереси, поступитися, не дратувати Росію. На загал, ставлення до України скоріш співчутливе, але і повного розуміння нашої ситуації нема. Є суто людське розуміння несправедливості, але перемішане з російським баченням подій.
А для Арабської затоки, де США розглядаються як проізраїльська сила (незважаючи на те, що вони є головним гарантом безпеки регіону), легше слухати Москву – антиамериканську силу. Україна, яку підтримують США, розглядається крізь відповідну призму і є певною мірою заручницею регіональної конфліктної динаміки. Це замкнене коло, яке ми повинні розірвати. Тож простір для роботи величезний.
Висновок
Ми маємо дуже багато уявлень про арабські країни – часом справедливих, часом спотворених та упереджених. Україна має поглиблювати роботу з цією частиною світу і надавати альтернативну точку зору на події. Адже там, де мовчимо ми – говорить Москва.
Україна робить правильні кроки у цьому напрямку – активно працює наш Спеціальний представник з питань Близького Сходу та Африки, Україна також планує відкриття посольства у Омані. Але треба поглиблювати також і експертизу громадянського суспільства у цьому напрямку – тут доречним буде згадати експертний візит Ради зовнішньої політики «Українська призма» до Катару навесні 2024 року. Тож є сподівання, що наші зв’язки зміцнюватимуться і ми зможемо ефективніше працювати з країнами Затоки і заручатися їхньою підтримкою.