Якби шанувальника підліткового фентезі спитали, де авторові розмістити перехід між світами, той не вагався б: «На залізничному вокзалі!». Навіть винахідник Нарнії, подумавши трішки, відмовився від магічної шафи й телепортував малят у чарівну країну просто з платформи підземки, де ті переховувалися від авіабомб. Цикл про Нарнію згадала, звісно, не випадково: він є передтекстом сюжету, де діти втікають від війни в інший вимір, щоб там знайти собі нову війну, але вже в тій новій є шанс перемогти, хоч і не завжди вижити. Авторки «Дітей вогненного часу» (Харків : Ранок, 2024. 640 с.) — Мія Марченко й Катерина Пекур — тримають це жанрове лекало в зоні пильної уваги, їхні герої так само здійснюють перехід від однієї війни до іншої та називають його порятунком (запитання: для кого саме той порятунок?).
Але почала я про вокзал, то не відволікаюся (у книжці понад шістсот сторінок, чи не кожна з них притягує увагу, і не розпорошитися буде складно, перепрошую наперед).
Вокзал — точка переходу, непростір, що належить всім і тобі окремо, зупинка на шляху, початок і кінець дороги. І все це за раз. Дорога в принципі є зоною переходу: на початку подорожі ти не такий, яким будеш у кінці, залізниця лише підкреслила ці магічні властивості дороги. По-перше, зробила трансформації швидшими, а отже, послабила над ними контроль. По-друге, світова залізниця просто таки не лише змінила уявлення про час і простір (за вісімдесят днів навколо світу, понімаєте), а й поставила під сумнів автономність держав, народів та окремої людини — до всього можна дотягнутися, не сховатися нікому від прогресу. Транснаціональний обмін товарами й ідеями — так вони це називають. По-третє, залізниця унаочнює зв’язок між пунктами призначення й контроль над тими, хто подорожує: потяг їде строго за графіком руху. Нарешті надлишок контролю, так само як і його брак, призводить до катастрофи: вигадали залізницю — тут же вигадали масштабну залізничну аварію.
Роман Мії Марченко й Катерини Пікур з непримітною насправді назвою «Діти вогненного часу» вражає. Здається, що залізницю вигадали саме для того, щоб упредметнити розважання авторок на тему філософії перехідного моменту. І гадки не маю (але таки спробую припустити), у чому буде задоволення від роману дуже юного читача, але старший не може не помітити, як бережно авторки осмислюють стани перехідності в культурі, блага й ціну того факту, що люди здатні мінятися. На місці вокзалу в цьому романі — химера, буквально вокзал існує в Химерному світі. Але я запросто можу цю химеру назвати сьогодні війною і не помилюся. Бо війна тут — так само «вокзал», зупинка в процесі, початок і кінець шляху, непростір, нечас, точка, у якій запускається трансформація системи (та й у кількасот українських читачів роману початок війни, а час події припадає на кінець лютого 2022 року, таки матиме стійку асоціацію з вокзалом і дорогою).
Насправді глибока щодо сенсів книжка.
Сюжет теж не підкачав, правда.
На Південний вокзал прилітає російська ракета. Під час евакуації Катя губиться на Центральному залізничному вокзалі в Києві, куди вона дісталася з бабусею з Гостомеля. Батьки виїхали автом розвідати дорогу й не повернулися, бабуся в новинах бачила розстріляний в лісі бусик сина. Тепер старенька Києвом розшукує Катю, а от-от оголосять довгу комендантську годину. Волонтерка в залі очікування бачила дивне: до Каті підійшов хлопчик — її одноліток, років дванадцять на вигляд, русявий розпатланий і в старій курточці з абревіатурою АРА (це одяг з гуманітарної допомоги часів Першої світової, розкішна деталь) — та обхопив дівчинку руками й затягнув у стіну. Волонтерка очам віри не йме й думає, що то якийсь безхатько почав кіднепити від гострого стресу.
Тим часом Катю один із Існуючих викрадає у Химерний світ, набувши подоби колійника Августина. Та й не одну Катю, разом з нею є ще дитина років чотирьох. Викрадач промовляє заклинання (він загалом спілкується скоромовками й прислів’ями-приказками, це так само розкішний сюжетний хід — то один з доказів у розслідуванні, яке вестиме Катя). Обіцяє оживити своїх братів-сестер, жертвуючи їм невинне життя, забираючи в людської дитини ім’я і нарікаючи її іменем сестри чи брата. Ямка, Вергинка, Клов… Катю нарікають Горіхуваткою. Але дівчина втікає від викрадача під час ритуалу й тепер блукає темними переходами, де десь на рівні її очей пролягають, наприклад, рейки десятої колії.
Читайте також: «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної: золота осінь тут ненадовго
В одному з таких коридорів вона натикається на Августа. Малого колійника щойно звинуватили у викраденні цінного артефакту, звинувачення хибне, але він вважає за потрібне сховатися, а не виправдовуватися. У його королеви важка й гаряча вдача.
І все, пригоди почалися, ласкаво просимо в Химерний світ.
(Уже на цьому етапі вимальовується й залишається з нами до кінця книжки одна прикметна штука, яку навряд можна полагодити. Юні читачі з Києва викриють основний твіст сюжету десь на сімдесятій сторінці, на самому початку пригод, бо брати-сестри злодія мають імена приток Либеді. Так само очевидним сюжетним ходом буде загадка походження Августина: його звуть Серпень і він з’явився на Завокзаллі трішки більше як вісімдесят років тому, тобто серпень 1941-го й руйнація вокзалу під час бомбардувань, тут сюрпризу теж не буде принаймні для читачів-киян. Пригодницько-детективна частина «Дітей» для тих, хто бодай щось знає з історії Києва, буде значно менш цікавою, ніж для тих, хто цією темою не переймався. Натомість юні краєзнавці дістають насолоду, не відому іншим, — можуть упізнавати в Завокзаллі свої рідні та добре знайомі місцини, а то й побачити свій дім у Химерному вимірі, та й візуалізувати цей світ їм буде таки легше. Обмін чесний? Як нам мене, то так.)
Завокзалля, де править Маарг-шляхівниця (вона ромка, споконвіку киянка, не те що селюки із Жулян), розташоване на обох берегах річки Либідь. Поруч землі Євбазу, з іншого боку править повітруль Жулян з братами, далі — землі Святої Софії, ще далі — землі Михайлівського, обитель Святого Михаїла; за перетин меж між землями й зонами впливу різних правителів Існуючі приносять дари та платять данину. В теорії Маарг підвладні всі шляхи, навіть первісні, такі як водні, наприклад, хоча вони й давніші за неї. Скажімо, Дубогай, або Кадетський Гай, — водний дух, один з останніх зі своєї породи, він служить Маарг. Так само їй підкорюється Безименний — дух пари й вітру, хоча авіа-Жулян уже має своїх підданих. Ба більше, третій радник Маарг — Стась, він опікується книжками й книжним знанням, себто Маарг має владу й над такими символічними дорогами, як шлях пізнання. Завокзалля, як інші дільниці химерного Києва, у давні часи уклало договір між землею, на якій ті живуть, Існуючими й людьми про співпрацю та співдружність. Такі договори втілюються в якомусь предметі, у Маарг для цього є кістяне намисто, яке днями викрали й знищили.
Природа чарівного світу в «Дітях вогненного часу» продумана, приваблива й знайома. Катя нам назве джерело, яким надихалися Марченко й Пекур: «Сен та Чіхіро в полоні у духів». А Міядзакі поганого не порадить.
Жанрова проза — як свідчать практики інших національних літератур — ідеальний спосіб продуктивно рефлексувати безпосередньо пережиту війну насамперед і здебільшого для юного читача. Не заспокоїти, не самооздоровитися, а власне осмислити свій безпосередній чуттєвий досвід в історичній перспективі. Сучукрліт за десять років здійснював уже кілька таких спроб, з яких більш-менш вдалими були хіба «Дім солі» Світлани Тараторіни та «Душниця» Володимира Арєнєва. Такі твори не потребують ускладненого міфотворення, у їхній основі війна мусить стати системоутворювальним елементом, навіть не лейтмотивом роману, а саме наріжним каменем всесвіту. Потрібний елемент. І цього насправді досить, міф — то приємний бонус. І це потрібне є в «Дітях вогненного часу».
Ненароджені на Завокзаллі прийшли сюди добровільно й тут залишилися. То можуть бути колишні люди. Неспокійні духи виконують якусь узяту на себе функцію і поволі, у цій важкій роботі, стають Існуючими. То можуть бути чарівні істоти, які змінили свою дислокацію через те, що прив’язані до інших істот чи до якихось предметів-речовин. На вокзалі не живуть, а існують природно.
Читайте також: Не пиши «війна», напиши: («Тут були ми» Артура Дроня)
Фрідріх, скажімо, кобольд, він німець, сюди прибув разом з німецькими колоністами, які в середині ХІХ століття були помітною громадою в Києві й переважали серед них інженери та ремісники. Фрідріх — колійник, себто заговорює метал, і склодув. А от Ївга — колишня дружина Фрідріха — полуденниця родом зі Сходу України, яка на Завокзалля повертається, коли вже не може жити в степах. Вона біженка, утікає від війни, шукаючи підтримки в коханої людини. Про Августа, який поселився на вокзалі в серпні 1941 року, і його курточку з абревіатурою часів Першої світової я вже розказала. Рейка — головний колійник — учить паровоз-пам’ятник на постаменті співати «Наш паравоз впєрєд лєтіт» — пісню, написану червоними залізничниками (на крадену німецьку мелодію), якою відзначали річницю більшовицької окупації Києва. Рейка пов’язаний із цією війною. Зрештою, лише Фрідріх приходить на вокзал за мирних часів (але через насилля в родині), усі інші мають на собі знак пережитої війни.
Три історії Існуючих тут провідні, існують у «Дітях вогненного часу» на правах таких собі вставних новел і, як на мене, навіть важливіші за головний сюжет. Бо саме вони показують війну як чинник, що утворює систему й спроможний реорганізувати її за потреби.
Радник Стась — поляк, мишевертень. Стась на вокзалі живе від 1970-х, до того був домовиком у бібліотеці, яку підпалили за наказом КДБ. Стась сюди — у Київ — прийшов за книжками, які викрали, руйнуючи й розорюючи Волинський ліцей у Кременці. Станіслав не зміг урятувати книжки й тепер на вокзалі спокутує цю провину. Йому ніхто не дорікає, це його вибір — показати себе та неспроможність захистити тих, хто йому довірився.
Горнило. Він на Завокзаллі, ремонтуючи щодня колії, спокутує свою зневіру. Горнило — козак з Батурина, де й загинув під час облоги міста московитами, зрадивши, як йому здається, присягу гетьманові, бо не зміг Батурин захистити. Чотири століття спокутує.
І, нарешті, Авіхай. Він з Євбази, големник, іудей. Його та його родину розстріляли в Бабиному Яру. Тепер Авіхай і примарні діти не можуть розчинитися й піти, бо він вважає себе винним у їхній смерті: сам повів родину, повіривши в оголошення про евакуацію, не чинив спротив, коли зрозумів обман.
Не лише в Завокзалля Існуючих приводить війна. Більшість хранителів Києва — підданих Святого Михаїла чи підданих Змія (за нормальних умов то є різні спільноти) — колись були людьми. Воїни, які полягли, захищаючи свою землю, обрали не розчинятися після смерті, а залишитися в Химерному світі, набуваючи із часом статусу Існуючих. Дві такі історії відбуваються просто в сюжеті роману, вони пов’язані з рекрутингом людей у захисники Києва за-межею-смерті. Сивий пілот, який уже став легендою Києва — Привидом. Юний чоловік, відданий захисник Протасового Яру (не знаю, не певна, наскільки я готова бачити реальних людей, полеглих захисників, персонажами підліткового фентезі, але розумію задум авторок і доста бережну реалізацію того задуму). Але тільки в Завокзаллі війна не лише спротив і боротьба, а й утрата, провина (зокрема й провина вцілілого, який формально-то не вцілів), туга та спокута.
Винагорода у фіналі для всіх одна — відлетіти у Вирій, перестати існувати за власним вибором. А от шлях до неї в мешканців Завокзалля й решти земель різний.
Переконана: саме тому, що тут вокзал та залізниця, шлях до вивільнення в тутешніх живих і неживих є специфічним. Тому що на вокзалі таки є колії, так просто із цього шляху не звернути. Або по рейках — або гаплик. Головний антагоніст «Дітей» не дарма обурюється, що люди взялися контролювати річки, позакривали їх у колектори й труби, замінили береги та дно бетонними гробами. Його вбиває те, що забезпечує сенс існування підданим Шляховички, тобто визначеність та обмеження. Це ж лише потяг, який може йти куди треба, коли треба й дуже швидко, але лише там, де прокладено колію, для води — то не варіант. Річки виливаються за береги й існують далі. Потяги сходять з рейок і гинуть.
Читайте також: «Анфілада» Олени Демір: Гаплик тобі, Марушо, захиснице знедолених
Найвідоміша задача з етики «Проблема вагонетки» (інколи трамвая, але рейки тут на місці) має абсолютно невипадкову назву. Ти керуєш вагонеткою, яка несеться до розвилки: повернеш направо — уб’єш одну людину, наліво — двадцять, і що ти робитимеш? Насправді на Завокзаллі Марченко й Пекур Існуючі якраз і розв’язують — кожен персонаж без винятку — проблему вагонетки, вони вирішують ту саму етичну дилему на власному біографічному досвіді.
Катя розказує тим часом, що і Існуючі, і Боги, і люди можуть співіснувати, на ній тут лежить відповідальність за екологічну тему роману («екологія» в сенсі «співжиття»). Але коли річ вимагає повернути собі природний стан, коли цегла хоче стати глиною на дні річки, а ткацький верстат — вербою на березі, то хтось залишиться без дому й без одягу. Люди в цій книжці видаються наївними, як дванадцятирічні дівчата. Добре, що вони тут і є лишень дванадцятирічними дівчатами. От Катя опиняється одна на «запасній колії», а дев’ятнадцять викрадених дітей — приток Либеді — на іншій, прийшов час дорослішати й робити моральний вибір. Наприкінці 2010-х американський педагог відтворив проблему вагонетки в «живій природі»: посадив учасників за пульт нібито управляти таким транспортом, на головній колії поставив п’ятьох людей, на другорядній — одну; троє із чотирьох учасників навіть не пробували зрушити важіль, вони просто не робили нічого. Люди видаються наївними не лише в цій книжці, еге ж? І нас давно не дванадцять. Тому книжці Марченко та Пекур й віриш на всі сто.
Усе почалося з того, що в Каті забрали в Завокзаллі її ім’я. До речі, її справді ніхто з Існуючих на ім’я не називає протягом книжки. Прізвище Каті ми дізнаємося мало не на останній сторінці — Гардова, захисниця, донька захисників. По батькові вона Дмитрівна, та, що належить Деметрі, віддана служителька своєї землі себто. Ну й Катерина значить «вічно чиста». Що тут скажеш? Хороші книжки дають людям шанс бодай у добре вигаданих світах.