У нещодавній постанові Кабміну від 6 вересня йшлося про чергове перейменування нашого Мінкульту. Чомусь саме це міністерство постійно муляє очі нашим урядовцям, які замість нових пропозицій того, як опікуватися самою українською культурою, постійно переймаються змінами в назві цього відповідального органа влади. Лише погляньте, що з ним відбувалося впродовж років:
- 1995–2005: Міністерство культури і мистецтв України
- 2005–2010: Міністерство культури і туризму України
- 2010–2019: Міністерство культури
- 2019: Міністерство культури, молоді та спорту України
- 2020–2024: Міністерство культури та інформаційної політики України
- 2024 (від 6 вересня): Міністерство культури та стратегічних комунікацій України
А ще 4 вересня в Мінкульті замість, здавалося, вічного виконувача обов’язків Ростислава Карандєєва (нагадаю: заступником він був від 2015 року і знову став тепер) призначили міністра — Миколу Точицького.
Його кандидатуру на цю посаду у своїх соцмережах голова фракції «Слуги народу» Давид Арахамія прокоментував так: «На цьому етапі маємо посилити боротьбу з дезінформацією, для цього завдання потрібен кандидат з міжнародним досвідом». Культура й комунікації? Тоді даєш бій дезінформації! Укотре бездоганна логіка голови фракції. Хоча за цим стоять сумніші реалії: на верхах нікому українська культура не потрібна, а от інформацію треба подавати правильну. Для них культура — лише зайва стаття збитків, міністерство, яке через його економічну непривабливість довгий час навіть ніхто очолювати не хотів.
Ця тема боротьби з дезінформацією, звісно, у контексті війни звучить актуально й потрібно, але ж не Мінкульт мав би над цим працювати. Та, очевидно, думають наші очільники держави, що українська культура й до цього виживала собі без нормального міністерства з довгостроковими планами, тож і тепер якось переживе. Ентузіастів поки що не бракує, книжкових фестивалів ще більше стало, книгарні відкривають, на виставках — черги, українські фільми на «Оскар» відбирають, а що ще треба? Ніби ж нічого тій культурі не заважає, хіба що дезінформація. Однак не заважати українській культурі — це одне, а допомогти їй — інше, що вже казати про те, щоб розробити й впровадити стратегію культурного розвитку держави на кілька років. Кабміну це завжди не на часі. То мир заважає, то війна — постійно є інші невідкладні справи.
Що ж до Миколи Точицького — це насправді знаний дипломат, який був послом України в Бельгії та представником при ЄС. І ще одногрупником Андрія Єрмака в Київському інституті міжнародних відносин — це, звісно, не недолік, а радше чергова вказівка на те, хто справді вибирає наших міністрів.
Читайте також: Міністерство креативу. Як Мінкульт не пройшов випробування на ефективність
Призначення Точицького опосередковано прокоментував і президент Зеленський: «…треба поєднати все, чого Україна досягла у відносинах із партнерами — довіру до України, силу українського духу, відносини з партнерами — і ті завдання, які є перед нашою державою в протидії російській пропаганді, а також у захисті української культурної спадщини. Нам потрібен новий рівень одночасно інформаційної роботи, культурної та дипломатичної. І новий рівень відносин із глобальною українською спільнотою». Як на мене, надважке завдання для одного міністра — одночасно вести інформаційну, культурну й дипломатичну діяльності. Там, де треба трьох різних спеціалістів, беруть одного, якому ставлять нереальні плани, утім, коли він їх не досягне, усе можна списати на війну, бо вона все виправдає.
Цікаво, що, хоч багато діячів культури зі скепсисом поставилися до новопризначеного міністра, Юрій Андрухович в інтерв’ю під час XV Міжнародних поетичних читаннях Meridian Czernowitz висловився стримано оптимістично про це призначення: «Це перспективно, це може щось вирішити. Бо це дипломат із непоганим досвідом роботи в Європі. Настав такий момент, що все так занедбано, що хтось із професійних діячів культури ніколи нічого не виправить, цим мав би займатися хтось інший, із паралельного світу. Це якби іноземець нарешті очолив нашу збірну з футболу». Погодьтеся, дещо відчайдушно брати в таку складну структуру, як наша культура, людину, яка хоч і організовувала разом із дружиною різні заходи в Бельгії, однак мало знається на справжньому стані української культурної сфери.
Зрозуміло, час покаже, чи стане Микола Точицький рятівником української культури, чи стратегічні комунікації в назві міністерства не залишать йому часу на роздуми про складне становище людей мистецтва, музейників та інших. Хотілося б від нього щонайменше програми розвитку української культури якщо не довгострокової, то хоч адекватної часу й можливостям. Тож почекаймо його перших заяв і виступів, щоб упевнитися, чи в нового міністерства й проблеми будуть нові. Бо ж хоч як їх назви — бити по лобу вони не припинять.