Тиждень публікує текстову версію промови директорки Атлантичної ради Північної Європи, голови Інституту безпеки та політики розвитку, генеральної секретарки Шведської оборонної асоціації Анни Вісландер, яку записали під час медіаконференції за демократію та свободу преси M100 Sanssouci Colloquium.
Якщо бути відвертою, основною причиною, чому я прийняла запрошення виступити, окрім великої честі, була можливість висловити деякі мої занепокоєння щодо нагальності та масштабу російської загрози, того, що вона означає для Європи й що ми повинні з нею робити.
Ще 2022 року НАТО у своїй стратегічній концепції визначило Росію як найбільш пряму й значну загрозу миру та стабільності в євроатлантичному регіоні. Того ж року Європейський Союз заявив, що агресивні дії Росії серйозно та безпосередньо загрожують не лише європейському безпековому порядку, а й безпеці європейських громадян. Від медіа ми часто дізнаємося про жорстокі військові напади Росії, убивства цивільних осіб і неодноразові воєнні злочини в Україні. Ви також можете подумати: а як щодо Китаю, Ірану чи терористів? Є також інші загрози європейській демократії, які можуть бути не менш серйозними. Але з усім тим я хочу зосередитися на Росії. Ви можете назвати це геополітикою, якщо хочете, але, хоч як Європа намагалася б, вона ніколи не зможе уникнути того факту, що ми сусіди з Росією і нам доведеться так чи інакше мати справу з нею.
Я стурбована кількома переконаннями, які є досить поширеними, але не відображають належно суті російського виклику. Вони не приведуть нас до правильних рішень, не принесуть миру й процвітання. Навпаки, можуть бути руйнівними для європейської безпеки.
Перше таке переконання — це погляд на війну Росії проти України як на локальну проблему й віра, що після її розв’язання все може повернутися на круги своя. Друге — це те, що бездіяльність і вичікування, як війна розвиватиметься, не завдасть шкоди миру та процвітанню. Я почну з розгляду цих переконань та їхньої помилковості, а також запропоную альтернативні шляхи мислення й деякі рекомендації, як Європі варто поводитися з Росією.
Читайте також: «Чи прокинеться Європа»: що означають результати виборів до Європарламенту для України?
Перше, що мене турбує, — це досить поширена думка, ніби війна Росії в Україні є локальною проблемою, і, якщо розв’язати її правдою або за допомогою мирного врегулювання, вона дасть змогу Європі повернутися до того, як усе було більш-менш у період після падіння Берлінської стіни. Однак це неможливо, оскільки Росія не є локальною проблемою. Ця держава сьогодні є радше загрозою для міжнародної системи, тим, що ми, дослідники міжнародних відносин, називаємо systemic threat (системною загрозою. — Ред.). Тут я спираюся на роботу політолога Дена Рейтера, який розрізняє пряму загрозу, військову загрозу країні, а також системну.
Системна загроза — це держава, яка становить загальну загрозу для інших і має потенціал змінювати й впливати на міжнародну систему як таку. Як системна загроза, Росія має широкі амбіції щодо політичної влади й території. Така загроза стосується всіх держав Європи, навіть якщо вони не мають суперечок з Росією, хоч вони є частиною Альянсу, хоч ні, тому що всі ризикують бути втягнутими в майбутню загальносистемну війну. Уже 2014 року, після незаконної окупації Криму й війни на Донбасі, Захід помилився щодо Росії.
США розвернулися до Азії, і президент Барак Обама помилково назвав Росію регіональною державою, для якої характерна слабкість. За його словами, він був більше стурбований перспективою вибуху ядерної зброї на Мангеттені, ніж Росією. І президент дозволив регіональним європейським гравцям, Франції та Німеччині, узяти на себе ініціативу щодо вирішення конфлікту в межах Нормандського формату, водночас і далі скорочуючи американські оборонні витрати. Вісім років по тому Росія посилила свою агресію, розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну.
Отже, які докази я маю, щоб стверджувати, що Росія є системною загрозою, а не лише прямою воєнною загрозою для України? Тут ми можемо розглянути три аспекти: наміри Росії, її можливості й поведінку.
Що стосується намірів, то Путін чітко висловився за багатополярну міжнародну систему, починаючи з його промови на Мюнхенській конференції з питань безпеки 2007 року, де Росія є одним з таких полюсів системи. Полюс — це велика держава, яка має сукупні військові й економічні ресурси для досягнення своєї мети на світовій арені. Однак економічної потужності Росії недостатньо, щоб мати позицію лідера, — ВВП країни є меншим, ніж в Італії чи Канаді. Замість цього Росія використовує свою військову міць, модернізацію та розвиток військового потенціалу в поєднанні з масованою гібридною війною і ядерними хакерськими атаками, щоб компенсувати свою економічну слабкість. Вона також вибудовує відносини з Китаєм, щоб зміцнити свою позицію в системі.
Про амбіції Росії свідчить не лише війна в Грузії 2008-го, чи військова агресія проти України з 2014 року, чи неодноразові погрози застосувати ядерну зброю — буквально минулого тижня ця країна оголосила про зміну й перегляд своєї доктрини щодо її застосування. Також Росія і далі веде гібридну війну проти Європи, яка щодня загострюється через диверсії, інструменталізацію міграції, дезінформаційні кампанії, кібератаки, напади на критичну інфраструктуру й економічний примус.
Наслідки цієї війни стають дедалі очевиднішими, і я ще повернуся до цього питання. Однак агресивна поведінка Росії виходить далеко за межі Європи. США знову викрили російську кампанію з втручання в майбутні американські вибори, як це було 2018 року. Досьє також показує, як Москва націлилася на німецьких, французьких, італійських і британських гравців у медіа, політиці й бізнесі. Іншим прикладом є дії в Малі 2022 року, де за допомогою групи Вагнера Росія фактично замінила французькі силові операції та захопила контроль над цінними ресурсами, такими як золоті копальні. Стратегія полягає в тому, щоб послабити Європейський Союз, особливо Францію, яка, звичайно, підтримує її позиції в Африці, і розширити геополітичний вплив Росії.
На Близькому Сході російські офіцери консультують хуситів, яких підтримує Іран в Ємені щодо нападів на комерційні судна в Червоному морі й, можливо, постачають їм сучасні протикорабельні ракети. Цю частину ширших зусиль спрямували на те, щоб кинути виклик інтересам США та їхніх союзників у регіоні. Північна Корея стала ключовим гравцем у воєнній стратегії Росії. Нещодавній пакт про взаємну оборону між Москвою і Пхеньяном передбачає, що з вересня 2023 року з Північної Кореї до Росії відправили понад 11 000 контейнерів з боєприпасами, що посилює її військові зусилля в Україні.
Ба більше, відносини Росії з Китаєм стають дедалі міцнішими, оскільки обидві країни прагнуть перекроїти міжнародний кордон на свою користь. Нещодавно НАТО назвало Китай вирішальним чинником, що сприяє російській війні в Україні, оскільки ця країна надає критично важливі технології та компоненти для посилення обороноздатності Росії. Російсько-китайська співпраця поширюється й на військові операції. Ми стали свідками нещодавнього стратегічного патрулювання першої зони в міжнародному повітряному просторі Аляски.
Читайте також: Франко-російська ядерна співпраця: чому не подіяли санкції
Це лише кілька прикладів, які демонструють системні амбіції та їхні масштаби з боку Росії. Вона порівнює себе не з такими регіональними гравцями, як Франція чи Німеччина, а зі Сполученими Штатами й Китаєм — іншими потенційними полюсами багатополярної системи, що формується. Інакше кажучи, навіть якщо війна Росії проти України закінчиться, це не буде кінцем російських амбіцій. Також вона не припинить відігравати роль руйнівника міжнародного миру й порядку, адже саме така роль потрібна Росії, щоб перевершити свою економічну вагу на міжнародній арені. Тому Європі треба адаптуватися до цієї держави як до системної загрози, маючи довгострокову стратегію, що виходить за межі нинішньої ситуації. Європа мусить усвідомити, що Росія географічно завжди буде на її кордоні, але не є неминучою частиною Європи або ж обов’язково включеною в наш безпековий порядок.
Замість цього Європа мусить балансувати проти Росії. Цей зсув глибоко впливає на те, як Європа може будувати мир і процвітання в майбутньому. Нам потрібен новий рецепт, і я ще повернуся до того, які конкретні кроки має зробити Європа. Але перед цим хочу звернутися до мого другого занепокоєння, яке полягає в ризику бездіяльності. Це переконання, що вичікувальна позиція щодо Росії може бути корисною для мирного просування вперед.
Таке переконання ґрунтується на таких міркуваннях, як: чи справді існує небезпека сподіватися на краще, сигналізувати про бажання діалогу та розрядки, незважаючи на поведінку Росії? Чи не є це просто відповідальним лідерством, спробою уникнути ескалації конфлікту, відкритися для комунікації та взаєморозуміння і приглушити військові аспекти? На жаль, ні. Насправді бездіяльність і нерішучість можуть прискорити агресивну поведінку і боку Росії. Також у цьому аспекті відповідь на запитання лежить у площині визнання Росії як системної загрози. Хибне сприйняття або неправильна оцінка можуть мати грандіозні наслідки, як нас навчила Мюнхенська угода 1938 року. Пам’ятайте, що системна загроза — це велика держава із широкими амбіціями на більшу політичну владу й територію.
Як зазначає Роберт Джервіс у своїй новаторській праці про режими безпеки, така держава не зацікавлена в самообмеженнях своєї поведінки, оскільки вона прагне змінити статус-кво на свою користь і хоче мати простір для експансії. Натомість загрозливу велику державу треба врівноважити іншими країнами для відновлення миру, а ключ до такого врівноваження, яке здійснюватимуть країни ззовні, створюючи альянси для протидії проєкції сили загрозливих держав, — це стримування.
Вступ Швеції та Фінляндії до НАТО є гарною ілюстрацією зовнішньої балансувальної поведінки, яка зміцнює НАТО в цілому. Балансування також відбувається завдяки внутрішнім діям держав, таким як інвестиції у військовий потенціал, спрямований на протидію конкретній загрозі. Попри зусилля зі збільшення оборонних витрат, де 23 з 32 членів Альянсу цього року досягли 2 % ВВП, очевидно, Європа ще не зробила достатньо, щоб протистояти Росії.
Читайте також: Росія посилює диверсії та гібридні операції по усій Європі
Європа не стримує Росію. Її десятирічна гібридна війна проти нас яскраво це ілюструє. Лише цього року було доведено, що високопоставлені політики, такі як помічник у Бундестазі й член парламенту Латвії, є російськими агентами. Німецькі слідчі виявили широке використання ботів, які щодня публікують сотні тисяч постів у соціальних мережах, щоб маніпулювати громадською думкою. Французькі розслідування також виявили розгалужену мережу російських дезінформаційних сайтів, націлених на Німеччину, Польщу й Францію.
Ба більше, кібератаки, пов’язані з російськими хакерськими групами, завдали удару в саме серце цифрової інфраструктури, зокрема й Microsoft, ще раз продемонструвавши масштаб загроз, перед якими ми постаємо. Коли прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск на Великдень попередив, що Європа в передвоєнній епосі, він не був першим. Глава британської армії Сандерс зробив те ж саме в січні, а міністр оборони Німеччини Пісторіус визначив, що Росія може розпочати велику війну з Європою протягом п’яти-восьми років. Пані та панове, немає часу чекати й спостерігати.
Що ж має робити Європа? Відповідь очевидна. Їй потрібен новий підхід, реалістичний рецепт стримування, стійкості й оборони. Поряд із часто обговорюваними складниками сталого розвитку, конкурентної переваги, зелених ініціатив і використання нових технологій, Європа повинна інвестувати в оборону й стійкість, солідні, довгострокові інвестиції, які відповідають масштабу виклику, що стоїть перед нами.
З огляду на це дозвольте мені запропонувати наступні рекомендації. По-перше, Європа мусить визнати, що мир і процвітання мають будуватися на міцному фундаменті обороноздатності. Інакше кажучи, наявність стримування, стійкості й оборони є передумовою майбутнього процвітання. Це не необов’язковий шлях, яким можна знехтувати через інші нагальні потреби в державному бюджеті. Європа не зможе підтримувати процвітання без сильної оборони. Її перша лінія оборони сьогодні в Україні. Тому країни — члени ЄС та союзники по НАТО повинні взяти на себе зобов’язання щорічно витрачати 0,25 % свого ВВП на військову підтримку України. Бо саме Україна веде нашу боротьбу. Таке зобов’язання сигналізує Росії, що ми не відмовляємося від підтримки. Такі країни, як Естонія, Латвія і Швеція, уже подали приклад, а інші повинні наслідувати його.
По-друге, країни — члени ЄС і члени НАТО мусять збільшити свої витрати на оборону до 3% ВВП не пізніше 2030 року. Члени Альянсу вже погодилися, що 2 % — це нижня межа, але на наступному саміті НАТО Нсоюзники повинні взяти на себе зобов’язання досягти 3% ВВП не пізніше 2030 року. Лідери ЄС повинні зробити паралельне зобов’язання на тому ж рівні амбіцій.
По-третє, Європа мусить збільшити свій внесок у НАТО. До 2030 року європейські й канадські союзники повинні забезпечувати щонайменше 50% визначених сил і засобів НАТО. Сьогодні приблизно 70 %, або до 90 %, забезпечують США. Така зміна не лише посилить обороноздатність Європи, а й змінить динаміку лідерства в НАТО, сигналізуючи про готовність Європи взяти на себе свою частку тягаря, підкреслюючи її роль, що зростає, у цій новій реальності.
Я вже достатньо говорила про гібридну війну Росії, і важливо, щоб гібридні загрози не розглядалися ізольовано від воєнних загроз або на противагу їм. Гібридні й воєнні загрози — це засоби з одного інструментарію, їх можна комбінувати та розробляти так, щоб вони посилювали одна одну. Відповідно, для успішної протидії гібридній війні ми повинні розробити цілісний і всеосяжний підхід до безпеки. І мені не подобається словосполучення «гібридні дії». Це гібридна війна, яка вимагає добре скоординованого поєднання цивільного й військового планування. НАТО зробило один крок на Вашингтонському саміті, коли Альянс погодився з потребою інтегрувати цивільне планування в оборонні стратегії. Це важливий перший крок.
Іншими сферами, де ми повинні думати набагато більш інтегровано, є оперативна взаємодія і мобільність, які мають вирішальне значення для захисту Європи. Потреба в передовому тиловому забезпеченні, захищених ланцюгах підтримки і посиленому пересуванні збройних сил по Європі стає все більш очевидною на тлі нещодавніх інцидентів, таких як підпали на французькій і німецькій залізничних системах. ЄС може зробити подальші кроки, щоб стати справжнім фактором стримування гібридної війни.
Читайте також: США розширюють санкції: кого стосуються й чому
Наразі наша відповідь є занадто слабкою, занадто ситуативною. Як зазначається в новому звіті EUISS, зростає взаємозв’язок між дезінформаційними кампаніями, кібератаками, економічним шпигунством, політичною підривною діяльністю й зловживанням усе більш досконалими технологіями штучного інтелекту.
Тож які закономірності цих інцидентів, їхніх наслідків? Для визначення контргібридної війни нам треба не лише побачити, як використовують ці різні суспільні сфери та як вони взаємопов’язані, а й розробити тактику реагування на атаки в усіх сферах. ЄС може підтримати це за допомогою спільних оцінок загроз, і він може робити це паралельно з НАТО, якщо хоче обмінюватися розвідданими, регуляторними заходами й гармонізувати політику. Збільшення інвестицій в інформування громадськості й підвищення стійкості також має важливе значення.
Публічне висвітлення випадків іноземного втручання підвищує вартість втручання для ворожих суб’єктів. І провідні медіа відіграють тут важливу роль. Підтримка навчання журналістів-розслідувачів, методологія фактчекінгу — це лише кілька прикладів. Нарешті ми не маємо випускати з поля зору інші регіони, включно з Молдовою, Грузією та Західними Балканами, які є дуже вразливими до російського впливу в критичні політичні моменти.
Пані та панове, перед обличчям комплексної загрози, пов’язаної з агресивними маневрами Росії, яка посилює свій вплив, потреба в більш рішучих діях і єдності Європи й НАТО ніколи не була такою гострою, як сьогодні. Ми мусимо визнати Росію системною загрозою, яка вимагає рішучої відповіді й нового рецепта миру та процвітання, де оборона є платформою, а не доповненням, не варіантом політики серед багатьох політичних сфер. Тож нумо діяти з рішучістю і єдністю, потрібними для протистояння цим викликам, із чітким розумінням ставок та твердим зобов’язанням захищати наше спільне майбутнє.