Думка про те, що нинішнє людство роковане на катастрофу пролунала ще декілька віків тому. Втім, які ж рушії визначали цей триб міркування? Таж оскільки людина віддавна затято силкується звільнитися від усіляких притичин, аби тільки досягнути стану повного домінування над цариною природи та культури, то за відправну точку її новітнього розмислу годилося б узяти намір остаточно позбутися залежності від влади позаземного. Власне, таку версію надламу рефлексії від Геґеля до Ніцше висловлює німецький філософ Карл Льовіт.
На переконання Геґеля, тодішню Європу затисли дві конкуруючі формації, що мали неабияк проявити себе у майбутньому — Америка та Росія. Європу він описує, як вузьку клітку, звідки не вибратися без участі провидіння. Та, судячи з усього, тоді Геґель і гадки не мав, що всередині неї вже потроху зріли найрадикальніші поривання випробувати його теорію, а в разі її непридатності — денонсувати. Деякі геґельянці так і не змогли змиритися з тим, що їхній натхненник узявся зужити християнську модель у мисленні та застосувати до реальності. Справді, його система скидалася на філософію абсолюту й абстрактну тотальність. Адже лишень узагальнювала, виводила визначене з невизначеного, вела до абсолютної тотожності, керуючись однобічністю розмислу. Те, що головний її чинник — Дух — обґрунтовує сам себе, нагадувало Буття без сущого. Не дивно, що новітній зачин у філософії пов’язували з намаганнями порвати з універсальною категорією Духу, від якого тхнуло замкненою на собі теологією, з метою нарешті звернути увагу на неприкриту і знехтувану людину. А проте, що більше вона добачала в собі джерело самовизначення та відкидала духовні запобіжники, то відвертіше вповноважувала себе на сваволю.
Хай там як, а певні тогочасні критичні до геґельянства випади виглядали цілком слушно. Для прикладу, Кʼєркеґора турбував панлогізм. Фоєрбахові йшлося, що в тотальному Бутті годі обійтися без Іншобуття. Штирнерові — що людське Я повсюдно підпорядковується абстрактним уявленням. А Марксові залежало на тім, аби дійсність не видавали за результат інтелектуального споглядання, натомість пов’язували з практикою. З них усіх лише Ніцше відверто називає себе філософом, який закладає підмурівки сучасності, кардинально підриваючи старі. Він пророкував: істота, котра не здійснює самочинного воління до Буття та покладається на цінності, що не мають стосунку до земного, приречена на нігілізм. І раз у раз повторював: уникаючи теологічних формул у мисленні, філософські доктрини так або так обожнюють окремі людські здатності.
На думку Льовіта, Ніцше проникливо заповзявся шукати балансу між самоствердженням і зарозумілістю людини. Виходом із цієї дилеми у нього стає вчення про вічне повернення. В його ґрунті лежала теза: Бог умер. Але першість у проголошенні цього зухвалого положення йому не належала. Ще Геґелю віра в померлого на хресті Божого Сина правила за відправну точку філософування. Смерть Бога символізує падіння в безодню, та з огляду на тотожність абсолютного Буття та Небуття дає змогу здійматися догори. Бо християнського Бога було перевтілено на фігуру філософського мислення — Духа. І хай скільки Фоєрбах критикує спробу відновити релігію в подобі філософської теології, у нього самого суть християнства збігалася з божественною сутністю людини. За ним і Штирнер обоготворяє поодиноку людину, а Маркс уже колективну. Тобто по смерті Бога його тінь і далі нипає світом.
Для Ніцше, така філософія сповнена напівмірами. Він усвідомлює всю відповідальність за вбивство Бога, яка падає буквально на кожного. Тому варто не подейкувати про його смерть, а розуміти невідворотні наслідки цієї події. Адже людина опиняється в цілковитій порожнечі. Щоб остаточно не провалитись у безодню, вона готова воліти бодай і Ніщо, ніж анічого не воліти. Проте слова «Бог умер» означають, що людина спроможна звільнитися від позаземної сили. Та для цього їй необхідно подолати ще й себе, позаяк у людському чимало залишків уявлення про божественне. Той, хто хоче направду здобути себе, має дивитися в майбутнє, як на перспективу надлюдини. Втім, як цього досягти? Власне, долаючи лінійно-часову есхатологію християнства, що спричиняється до апокаліптичних наслідків. Якщо ж людині несила цього позбутися, вона буде приречена на занепад у земному Бутті. Нове начало Ніцше пропонує шукати в ученні про вічне повернення, про яке знали ще античні філософи.
У християнській доктрині Бог творить усе суще з Ніщо, в яке після Судного дня все знову розпадеться. Втім у зв’язку зі смертю Бога невідворотно розгортаються два сценарії. Згідно з першим, у світі надалі скнітиме так звана остання людина, що не наважується на самостійні дії. Їй лячно нічого не воліти, а тому вона готова воскресити Бога (вище трансцендентне Ніщо) у будь-якій іпостасі: світового розуму, загальної причини тощо. Згідно з другим, на передній план виходить надлюдина — ідеал, який покликаний звільнити людину від зваби будь-якого обожнення. В обох сценаріях маємо справу з нігілізмом. Однак у першому безвільно-ослаблене існування триває до повного земного колапсу. В другому — з’являється шанс перейти хворобливий стан за допомогою посилення волі до самотворення. Ще раз: є пасивний нігілізм занепаду, коли людина не хоче воліти Нічого, або, в кращому випадку, воліє Ніщо (для Ніцше: Ніщо = Небуття, потойбіччя); а є активний нігілізм, скерований на воління себе і подолання свого кволого стану. Для Ніцше важливо не воскресити віру в позамежне Ніщо.
В інтелектуальній історії людства ніколи не бракувало нігілістичного занепаду вірування. Скажімо, Декарт запитував чи не виступає Бог авантурником, підриваючи таким робом авторитет церкви. А Кант звів християнські заповіді до імперативу практичного розуму. В Європі ХІХ століття проміжні стани нігілізму пов’язувалися з романтичним песимізмом і науковим позитивізмом. Але воля тут іще достоту не атрофована, хоч і дещо розгублена. Ніцшеве діонісійне вчення про вічне повернення сповіщає про стадію класичного нігілізму: попередні цінності занепали і нечинні. Жити ними — означає воліти Ніщо. Чого ж тоді вимагає рішуча форма цього крайнього нігілізму? Самоперевершення! Воно має стати новим центром тяжіння, перемагаючи волю до Ніщо. Втім, як здійснити самоперевершення? Через постійне воління вічного повернення.
Це той момент кризи нігілізму, коли вирішується питання, чи хоче людина взагалі існувати надалі. Воліти вічного повернення означає приймати долю такою, коли трагедії траплятимуться знову. На таке наважитися непросто. Проте це нові реалії життя. Довго людина звикала, що якась вища сила за неї неодмінно все вирішить і приведе до щасливого кінця, подаруючи остаточне благоденство. Та вічне повернення цього ніколи не гарантує. Нема в межах життя тієї кінцевої мети, коли не треба докладати зусиль і можна заспокоїтися навічно. Необхідно постійно мобілізувати власні сили, щоби ставати самими собою. Змінюватися вдається тільки постійно воліючи себе. А відживлення настає завдяки відповідальному, визначеному прагненню долати свою недосконалість.