Російсько-канадська режисерка Анастасія Трофімова не побачила жодних воєнних злочинів за сім місяців, проведених із російським батальйоном на сході України. Пощастило їй, чого не скажеш про українців. До вбивств, зґвалтувань, кастрацій, побиття й інших жахіть Трофімова додала ще й кривду, кинувши сентиментальний погляд для повсякдення російських солдатів у своєму документальному фільмі, прем’єра якого відбулася на Венеційському кінофестивалі.
Далі гірше. Нібито незалежний фільм отримав субсидію в сумі $250 тисяч на гроші канадських платників податків. Після Венеції фільм поїде в Торонто, де його презентуватимуть як «неймовірну історію про жертви і втрату ілюзій, в якій солдати показані пішаками в мерзенній грі» (Врешті показ фільму Трофімової на фестивалі у Торонто скасували — Ред.).
Для українців і їхніх друзів це небезпідставно стане свідченням незмінної гегемонії Росії над світовою культурою. Другорядним є питання про те, чи «хранителі» субсидій і відбіркової комісії на кінофестиваль просто необізнані, чи потерпають від фальшивого почуття справедливості, що урівнює кривдників і жертв. Історію Росії розповідають тому, що це велика і вагома країна. А як же Україна? Минулого місяця ми це вже проходили. Може, наступного року…
Єдиний вихід – протестувати. Можновладцям слід очікувати шквалу критики щодо їхніх помилок. Законодавці мусять ставити запитання. Так само й спонсори. Відвідувачі фестивалів можуть скаржитися. Якщо пощастить, пропагандистський фільм Трофімової зрештою послужить іншим наукою, поставивши хрест на кар’єрі всіх тих, хто безсоромно долучився до створення і просування цього фільму.
Утім боротьба проти сучасних (або історичних) російських фільмів, книжок і картин із прихованим або відвертим імперіалістичним змістом – це лише часткова відповідь. Не менш важливо просувати альтернативи. Показуючи історію і культуру України, а також інших нинішніх або колишніх поневолених націй, ми забезпечуємо позитивну противагу.
Цього тижня до мене в поштову скриньку потрапив ілюстративний приклад такого підходу: примірник дебютного роману «Країна не для любові» (No Country for Love) близького тезки Трофімової – відомого журналіста Wall Street Journal Ярослава Трофімова. Він народився в радянській Україні й написав три книжки нон-фікшн, зокрема високо оцінену історію початку повномасштабного вторгнення Росії «Зникнуть наші вороги» (Our Enemies Will Vanish).
У романі травми України ХХ-го століття показані очима головної героїні Дебори (пізніше Дар’ї), яка наївно перейнялася українським комунізмом наприкінці 1920-х років, та зрештою опинилася серед жахіть голоду, сталінських чисток, війни, нацистського і радянського антисемітизму, русифікації, примусового колабораціонізму, депортації й інших страшних подій тих лихих десятиліть. Попри страшне історичне тло, Трофімов вплітає в сюжет важливі факти. У тих, хто не захоплюється історичними книжками на дозвіллі, не виникне відчуття, наче їм читають лекції.
Автор уникає карикатурних зображень. Персонажі з НКВС вийшли дуже реалістичними: такі людські слабкості, як боягузтво і жадібність, розпалюють у них нелюдську жорстокість. І бездоганно описує повсякденне життя, навіть за пекельних умов. Однією з найбільш показових особливостей Радянського Союзу був запах. І він лине зі сторінок книжки Трофімова.
Підсумовувати книжку не буду, щоб не робити спойлерів. Радше наведу тут один абзац, з якого читачі можуть побачити її глибину й силу.
«Ми – на противагу історії. Історія – дикий, спраглий крові звір. Він знову лютує в цій країні, ламаючи і перекручуючи її. Ніхто не може стати на його шляху, ніхто не може спинити. Лишається сподіватися, що, біснуючись і продираючись, звір омине особисто тебе. Не помітить. Розчавить когось іншого. Лишається намагатися стати невидимим. Щоб вижити».
Ішлося про Україну на початку 1930-х років. Та цілком могло зійти й за оповідь про зруйноване ракетами сучасне місто. Сумніваюся, що Трофімова прочитає Трофімова. Але ви почитайте. І порадьте друзям.