Як дружини загиблих військовиків шукають сили жити далі? Про проєкт «Почни» у Львові, що допомагає жінкам упоратися з труднощами після смерті чоловіка.
Оксана Чабан утратила чоловіка в жовтні 2022 року. Жінка самостійно виховує двох дітей, працює та намагається інтегрувати своє горе в повсякденне життя. Ми познайомилися з нею на Марсовому полі поховань у Львові. Оксана стояла біля могили чоловіка, засадженої квітами.
«Мої сльози нескінченні. 9 жовтня — день народження мого чоловіка, а 10-го він загинув. Напередодні смерті дзвонив, а я не почула. Почала передзвонювати, та зв’язку вже не було.
Як із цим жити? Що він хотів сказати? Доводиться це все приймати. Як і те, що разом зі смертю приходить чітке розуміння — твої проблеми ніхто замість тебе вирішувати не буде. Плач не плач, щось робити треба».
Оксана розповіла, що перший час після смерті видався для неї найважчим. Далі вона вирішила шукати допомогу. Звернулася до психолога, а ще доєдналась до проєкту «Почни».
Проєкт «Почни» стартував у листопаді 2023-го у Львові й протривав до початку квітня 2024 року. У ньому взяли участь понад 25 дружин загиблих воїнів. Зустрічі відбувалися щотижня. Ми побували на одній з них.
Перед жінками виступала тренерка з лекцією про мрії. Вона дала завдання кожній написати десять найсміливіших своїх мрій. Дівчата дивилися в пусті аркуші перед собою і, очевидно, не знали із чого починати. Тишу в залі порушив плач однієї з учасниць. Замість мрій на папір котилися сльози. «Сльози за втраченим майбутнім, за втраченим життям», — коментує ситуацію її подруга, теж удова.
Ініціаторка проєкту «Почни», волонтерка й правозахисниця Ірина Поліщак спершу пробує втішити жінку. А тоді додає: «Це нормальні звичні речі в нас — сльози. Тригером може стати будь-що: спогад, запитання, фото, яке несподівано вискочило на екран телефона. Тут головне — дати час і не втручатися, дозволити людям виплакатися».
Ірина Поліщак поділилася, що саме підштовхнуло її до створення такого проєкту: «До мене звернулася по юридичну допомогу жінка, яка втратила чоловіка на війні й отримала виплату. Вона інвестувала свої кошти в банк, який збанкрутував через два тижні. Їй повідомили, що з 2 мільйонів гривень зможуть виплатити лише 200 тисяч.
Ще одна дружина загиблого звернулася із ще глобальнішою проблемою. Вона інвестувала кошти в житло, а виявилося, що у квартирі, яку вона придбала, було старе дерев’яне перекриття, що з’їли терміти. Уявіть собі, $50 тисяч, які вона вклала, перетворилися на $100 тисяч. Бо треба було замінити те старе перекриття.
І в цілому я помічала, що дівчата, які потребували якоїсь юридичної допомоги від мене просто втрачали сенс життя. Так і зародилась ідея проєкту допомоги жінкам».
Ірина Поліщак зауважує, що найбільшу увагу в проєкті надавали стабілізації психологічного стану учасниць. Організували арттерапію, групові й індивідуальні зустрічі з психологами та духовними особами, тілесно-орієнтовану терапію.
«На заняттях з тілесно-орієнтованої терапії дівчатам було найважче. Треба було лежати на кариматах, торкатися свого тіла й працювати з блоками, що виникли внаслідок емоційних потрясінь. Тренерка попросила згадати й назвати місце, де вони почуваються безпечно. І на наш подив кожна назвала своїм безпечним місцем Марсове поле поховань».
Утрата близької людини — один з найтравматичніших досвідів. Психологи стверджують, що немає правильного чи неправильного способу проживання горя. Проте суспільство, саме того не усвідомлюючи, часто диктує свої вимоги до тих, хто й так опинився в скрутному становищі: скільки плакати, як сумувати, заради чого жити, як бути з трауром.
Оксана Чабан пригадує, як часом не хотілося виходити з дому тільки через те, що колеги по роботі дратували її нетактовними порадами й запитаннями: «скільки можна плакати?», «мусиш жити заради дітей», «маєш бути сильною». Від цього жінці ставало ще гірше.
«У мене були моменти на роботі, що я просто приходила й ридала. І ніхто не розумів, що зі мною відбувається. А як тут не плакати? Багато було мрій, планів. А тепер нічого. Не можу ні вчитись, ні працювати. Ні бажання, ні натхнення. Нічого. Життя набуває нового формату, де людини, яку ти любиш, більше нема».
Під час проживання горя важливо отримувати підтримку від оточення. І самим уміти дбати про себе. Фахова психологиня львівського центру «Коло сім’ї» Олеся Криськів ділиться кількома дієвими порадами проживання смерті близької людини:
- Немає жодних правил — робіть те, чого потребуєте. Спіть, скільки вам заманеться, робіть, що завгодно, відчувайте, що завгодно. Ніхто не може вказувати вам, як поводитися.
- Не поспішайте.
- Допустіть біль. Увійдіть прямісінько в епіцентр; підійдіть до болю втрати, заздрості й туги із широко розплющеними очима.
- Очікуйте раптових нападів горя.
- Заново відновіть рутину. Через поступове відновлення рутини ми повертаємо відчуття контролю у своєму житті, оскільки втрата дуже сильно «вибиває ґрунт з-під ніг» і викликає відчуття безсилля.
Окрім важкої психологічно-емоційної ситуації, спричиненої війною та смертю, дружини загиблих опиняються й перед новими викликами: отримання державних виплат, правильне розподілення коштів, залагодження юридичних моментів, соціальна адаптація в новому статусі вдови.
Розібравшись із психологічними проблемами, емоціями жінок, Ірина та її команда вирішили змістити акцент проєкту на місійність. Вони запитували учасниць про їхню ціль і місію в житті. Направили фокус на самореалізацію та кар’єрний розвиток. Жінки почали роботу з бізнес-коучем. Як згадує Ірина, було багато сліз, невдач, але вони мотивували учасниць почати рухатися вперед.
«На тих зустрічах ми малювали колесо балансу в житті. З малюнків стало зрозуміло, що частина дівчат шукала покликання, хотіла створити щось своє, придумати. Багато хто був у пошуку духовності.
Також хотіли показати їм багатоваріантність їхнього шляху надалі. За ними залишалося хіба право обрати стати на нього чи ні».
Проєкт передбачав лекції з бізнес-менеджменту, фінансової грамотності, коучингу, розробку бізнес-планів і навігацію, як отримати гранти. Ірина Поліщак зізнається: мріє, щоб таку програму допомоги жінкам прийняли хоча б на місцевому рівні, якщо не на державному.
Фото: facebook | Громадська організація «Почни»
«Нашому суспільству треба перестати заплющувати очі й нарешті визнати, що вдови є. І самі вони не винесуть усього, тому руку допомоги треба простягнути. Ветеранські середовища визнають. Пора визнавати й удів».
Членкиня проєкту Роксолана Токарська розповідає також і про те, як можна полегшити момент соціальної адаптації для жінок після втрати: «Було б добре, якби на місцях праці роботодавці знали, як обходитися із жінками, що втратили. Насамперед сприймали їх персоналізовано, а не через крізь призму вдівства, додаючи цим жалю. Розуміли всі стадії проживання горя й цим полегшували людині прийняти те, що сталося. Утрата їхній чоловіків — це наше спільне для всіх горе».
Оксана Чабан радить не соромитися просити допомогу, не соромитися говорити з керівництвом про свій біль і крізь сльози жити далі. Сама жінка після всіх зусиль планує піти вчитися, розвиватися в кулінарії, бо дуже любить випікати.
«Якось мені наснився сон, ніби я іду зі своїм чоловіком. І він каже, що в тебе все буде добре, але далі ти підеш сама. Я розуміла уві сні, що його вже нема, але це так було гарно побути біля нього, що захотілось обійняти. І в цей момент зрозуміла, що крізь сон обіймаю порожнечу.
Але є те, що мені допомагає в такі складні моменти. Це слова, які мій чоловік сказав напередодні загибелі, “Оксано, живи кожен день так, наче він останній. Живи”».