Як зупиняли наступ окупантів на Півдні, а потім проривали їхню лінію оборони, чи мав шанс торішній український контрнаступ стати успішним, у чому цінність добровольців, яких набирають з тюрем до ЗСУ й чим ми повинні найбільше дорожити, «Тижню» розповів кавалер Золотого хреста, ротний 7 окремого штурмового батальйону «Арей» Української добровольчої армії 129 бригади Збройних Сил України Радік Асатрян
— Ходять легенди, що ви найбільш ефективний боєць батальйону «Арей» і на вашому рахунку найбільше вбитих москалів.
— Убивали їх дуже багато. Вибору в нас не було. Вони йшли, ми їх убивали. Це було після Старомайорського. Коли ми його взяли, нас звідти вивели й кинули на посадки на ворожі позиції. Сказали: штурманіть їх, візьміть ВОПи, ми заведемо туди людей і поміняємо вас. Ми штурманули, взяли чотири чи п’ять їхніх ВОПів… І так тривало дев’ять днів. Бувало на день по сім штурмів. Хотіли повернути свої позиції. Там у них дуже багато БК було, дуже багато одноразки: РПГ-30, РПГ-7… Ну і ми їхніми ж боєприпасами їх стримували.
— Скільки вас було?
— Загалом семеро. Але відстрілювалися тільки двоє. Решта лише встигали заряджати. Дев’ять днів трималися там.
— Як це фізично можливо? Що ви їли весь цей час?
— Що могли, хлопці заносили. У нас є такий Шкода, він встигав за добу води піднести, якісь сухпайки. Хоч це було дуже тяжко, бо там кілометрів п’ять, напевно, треба було пішки під обстрілами йти. Посадки ж вибиті, їх немає. Вночі якось приходив, заносив. І БК підносив 5,45. Хоча ми їхнє взяли, але все одно заносили своє, щоб було із запасом. Бо це таке: сьогодні він прийшов, а завтра може в обстріл не прийти. Там усе змінюється щосекунди. І отак дев’ять днів ми там у посадці трималися. Вдержали її повністю. Потім нас поміняли… Мене поранили, хлопців також, але всі живі зі мною вийшли.
— У вас був якийсь бойовий досвід до цієї війни?
— Так, я служив у Карабаху два роки срочку. Хоча срочкою це важко назвати. Там, у Карабаху, постійно йшли бойові дії. Була лінія розмежування, ми стояли в окопах і цілодобово несли чергування. Їхні диверсійні групи заходили туди по десять-п’ятнадцять людей, іноді по тридцять. Були бої, при мені були там і поранені хлопці, і один двохсотий. Коли я ще в учебці був, то розказували, що це найгірший, як його називали, підарський пост. Там було трохи лісу і можна було підійти непомітно. Вони завжди туди заходили. Мене туди молодим зразу з учебки відправили. Там бліндажі були добре зроблені. Ну і служив два роки саме в бойових. І отримав хороший досвід.
І ще я їх добре знаю. Вірменія з Росією були союзники і, виходить, армія та сама. Тому розуміємо, як вони думають, як усе організовують, повністю все знаємо. І нам це, звичайно, дуже сильно допомагає.
Наприклад, як нас вчили, як відбувається штурм: є один етап, другий, третій, четвертий, щоб заморити, БК закінчується тощо. От кинули вони одну групу на штурм, то точно буде і другий, і третій, і четвертий. І я готувався до цього. Завжди був готовий. Після штурму хлопці посідали: фу, все, відбились. Та ні, кажу, чекаємо через годину. Зараз перегрупуються, поповнять запаси БК й підуть знов. Так і було. І щоразу різні йшли. Ми їх клали там. Тобто десять-п’ятнадцять прийшло — один, два, три назад тікають. Пташка зверху дивиться, ми на рації, вони нам кажуть: з десяти втекли, двоє чи троє, двоє поранені, ледве тікають. Їх хлопці гранатами вже добивають з мавіків.
— Що тримає людину в таких умовах?
— Мотивація. Треба говорити з хлопцями, учити їх. Ось у мене зараз тренується рота. Я їх збираю, балакаю з ними, пояснюю, розказую. Буквально два тижні з ними працюють інструктори, і вчора був навчальний штурм. Досвідчені інструктори забарикадувались у будинку, а хлопці їх штурманули. Вони були вражені. Зняли їхні розтяжки, поцілили в них навчальними автоматами (фактично вбили) і ще й принесли їм їхні ж розтяжки, які познімали. Учити треба, мотивувати, розказувати, що все не так страшно. Нам не повинно бути страшно. Чому нам має бути страшно, якщо ми в себе вдома, на нашій землі? Це вони до нас прийшли. Якщо боятися, то й називатися нацією не можемо. Ну давай все залишимо й утечемо. І що? Треба гнати їх просто, звільняти країну, щоб діти наші не воювали. Треба, щоб ми цю війну закінчили, а не наші діти.
— Так цікаво це чути від вас, від вірменина.
— У мене сестра народилася в Україні. Я, коли вперше приїхав, мав чотири роки. У садок і в школу ходив тут, в Україні. Це моя батьківщина. У мене четверо синів народилися в Україні. Коли війна почалася, я хотів жінку й дітей за кордон відправити. Старший син, йому на той час чотирнадцять було, став і каже: я нікуди не збираюся їхати. Хочеш — відправляй маму, а я не поїду. І не поїхав. І всі менші в один голос: я також не поїду. Ми живемо в Миколаївській області, і я їх вивіз буквально, коли орки підійшли до села. За кілометр стояли. От я їх на двадцять днів у Карпати вивіз, та й усе. Далі вони вже давай дзвонити: забирай, ми їдемо додому, ми тут не залишаємося. І я їх забрав. І вони досі вдома. Син уже школу, одинадцятий клас, закінчив, ЗНО склав, вступає на юриста.
— Як ви в «Арей» потрапили?
— Ми його створили. Нас дуже мало на початку було, людей п’ятнадцять. Спочатку тридцять, але хлопці трохи розсіялися, відсіялись, побоялись, коли ми орків біля Вознесенська зустріли, а вони на танках. З Македонцем (комбат «Арею» Олександр Грищук) і Степаном (начальник служби безпеки «Арею» Степан Ковальчик) ми дуже давно знайомі, з 2015–2016 років, ще в Мар’їнку їздили. І з провідником Дмитром Ярошем завжди на зв’язку були. Коли орки вже зайшли в Херсон, ми зібралися з хлопцями у Вознесенську, почали озброюватися. Там створювали територіальну оборону, ми прийшли туди, нам дали автомати, по два ріжки й по дві пачки патронів. Кажу: ви що, жартуєте? Колона танків їде. Я служив і знаю, що таке танк, що таке артилерія.
— Яким був той перший бій?
— Дмитро Ярош повідомив, що, за інформацією розвідки, окупанти тримають курс на Южноукраїнськ і йтимуть через Вознесенськ. Там же поля, болото, річка є. І вони так і пішли, як він сказав. Ми там їх чекали, підготувались, замінували мости, десь замінували береги. Була там також 80-ка, хлопці зі Львова. Половина з них якраз тільки з навчань з-за кордону приїхали. Там із Javelin стріляли, NLAW і на ходу нам показували. Ну ми рускіх там тоді перебили. Домовилися, що пропускаємо пару танчиків, щоб заїхали, а тоді зриваємо міст, щоб затрофеїти танки й полонених взяти. Але щось пішло не так. Хлопці, напевно, побоялись чи що. Танк тільки заїжджає на міст, і той міст — бабах. Тоді полонених взяли пару людей. Є десь фотографії та відео.
Там їх розмотали добре. Вони тоді розсипалися по полях, через Нову Одесу, через оці степи вони тоді на Миколаїв пішли. А там наші хлопці із 79-ки їхніх пару БТРів підбили. Словом, цю колону ми розбили, і вона повернулася назад в сторону Баштанки, де вони в Кашперо-Миколаївці базувались. Ми там також їх почали бити, і вони відійшли до Херсона. Але інша їхня колона продовжувала рухатись на Кривий Ріг. І ми степами через Казанку почали виходити їм назустріч. Вони там уже хотіли закопуватися. Ми брали місцевих, які стежки знають, і кошмарили їх ночами. Під’їжджали пікапами, обстрілювали їх, і вони почали відтягуватися назад. І ми оце за ними, за ними в Херсонську область і вперлись у Велику Олександрівку, де вони вже побудували собі лінію оборони хорошу. Регулярні війська були там, техніка, десантники й перша танкова.
— За скільки часу вони цю лінію зробили?
— Десь півтора-два місяці, поки кидали групи по Україні. А в цей час тут вони закопувалися: Давидів брід, Мала Олександрівка, Велика Олександрівка. Оце так по річці вздовж вони там добре вкопалися.
І я вирішив: що ближче до них, то краще. Ми провели дорозвідку, зрозуміли, що їх на цій стороні Інгульця нема, вони вже відтягнулися на іншу сторону, і ми всією групою вийшли на Білокриницю й заселились у село Кар’єрне поруч. Але вони його розбирали повністю, били з С-300, і тому ми вночі потихеньку висунулись у сусіднє Білоусове. Воно прямо над Інгульцем, у яру й попереду ліс. Там нереально бити прямим наведенням. Так щоб вигнати танк і прямо розстріляти. В одному місці вони так робили, але наші танками їх били.
У Білоусовому засіли, почали окопуватися, зайняли оборону. Нас ставало дедалі більше, хлопці підтягувались потихеньку. І в один момент я вже розумію, що нас у цьому селі людей сімдесят-вісімдесят. За цей час бої, ми в них і міномет 120-й віджали. Без бусолі, без нічого, просто так наводили й гатили. Мавік підіймали, корегували собі — вліво, вправо, вверх, вниз, — виходило. З мавіком вдається стріляти. Почали хлопців потихеньку відправляти в навчальний центр УДА. Вони назад уже поверталися з досвідом, з планшетами, уже професійні мінометники. Тоді нам і міномет уже офіційно видали. І тут же почали оформляти. Сказали: ви не можете воювати як добровольці, бо вас дуже багато. Тоді ж і назву придумали: «Арей» — бог війни.
Васильович, наш замкомбата, тоді евакуював людей з-за річки. Вони ще випускали наших, і людей виходило дуже багато. Хто мав свої човни, хто хотів в Україну — виїжджали, випливали, хоч по них і стріляли. Тоді, пам’ятаю, трактором Джон Дір стільки ходок зробили, тисячі людей звідти евакуювали, вивели.
Також ішли колони. Кілометрові черги були. Вони оце їх запустять, колони заходять, і вони починають обстрілювати. Навіть кацапа якось виявили там з російським паспортом, у колоні їхав. Тоді дуже багато хлопців приєдналося до нас з окупації. Але це було трохи стрьомно.
— Чому на півдні вибрали тактику витискання ворога, а не прорив, так як згодом на Харківщині? Вони за той місяць-два встигли настільки сильно окопатися?
— Дивіться. Ми як зайшли туди через сім чи вісім місяців, я просто за голову взявся, як усе професійно зроблено. Там ще зараз ці окопи є, вони нікуди не ділися. Кілометри окопів, бліндажів накопано. Все обшите всередині, пічки-буржуйки стоять. І мінування, протипіхотні розтяжки, усе за книжкою зроблено. У них час був. І в їхніх планах не було звідти відходити, ми їх видавили. Ми як заходили, вони навіть не встигли поїсти. Сніданок у казані висів гарячий. Тікали звідти, гребли, бо укропи йдуть.
З лісу ми зразу пішли в село, там десь два кілометри. За сім-вісім місяців я там вивчив кожну вулицю, кожну хату, у якій вони живуть, куди їздять, де в них «укрєпи». Ми все знали. І оце ж заходимо, йдемо вулицею, чуємо: десь БМП поїхала. Бігом туди. «Пацани, треба беху забирати, не можна, щоб вони на техніці поїхали». Заходимо в хату, де вони жили, їх немає. Документи валяються, ящики: тікали поспіхом. І мопед стоїть, яким вони щодня їздили. Кажу: ану заводьте. Нагрузили туди РПГ, труб-одноразок, виїжджаємо, дід вибігає. Хлопці, у мене є ще мопед, беріть. Це ж побрали мопеди — і давай їх шукати по селу, село здорове.
Одна беха в них заглухла, друга під’їхала й стала поряд. Ми почали стріляти, зав’язався бій, вони перевантажились на справну й тікати. Кричали: укропи, бандерівці, головорізи, гребем отсюда. Але не втекли. Тільки за село виїхали, у них із танчика попали. Купа поранених і полонених.
Ми там у них дві БМП віджали й третю в лісі. Пушку забрали, вона досі працює. Бехи віддали ЗСУ, бо на цей час нам не передбачено було по штатці. А через тиждень приходить штатка, що вже передбачено. Могли б собі залишити.
— А як ви потрапили на штурм Нескучного, звідки починався контрнаступ на південь?
— Після всіх наших дуже професійних дій, які ми провели на херсонському напрямку, до нас приїжджали генерали, з нами спілкувалися, креслили плани… На базі нашої роти створили 7 батальйон, який ми далі назвали «Арей», і дали можливість набрати людей. Тоді не з військкомату нам давали мобілізованих, люди йшли самі. Ми говорили з ними, відбирали. Брали тих, хто «срочку» служив, у кого є розуміння. І швиденько, ще під час набору, наші ж хлопці на полігонах їх уже навчали. І потім нас кинули спочатку в Запоріжжя, а потім перекинули на донецький напрямок. Я був зі своєю ротою всюди, хай де вона була, у всі штурми водив своїх хлопців.
— Це ж фактично ви проривали тоді фронт на Донеччині?
— Так, і на херсонському напрямку, і на Донеччині, це моя особиста рота заходила. У Нескучці я перший зайшов на першу вулицю зі своїми хлопцями. Нам сказали що там тридцять-сорок людей, але виявилося, що понад двісті п’ятдесят. Але ми їх повбивали. Хто загинув від осколків, хто від приходів. А тих, що тікали, кинули село й виходили грядкою, ми вже і градами, і мінометами добивали. Ніхто не втік, усіх покремсали.
— А чому не вдалося там далі просунутись, лише кілька сіл відбили?
— А ми б пішли. Я не знаю, просто не розумію, чому нас вивели зі Старомайорського. Нам там вже рукою було подати. Ми від їхніх зубів дракона стояли метрів за п’ятсот. Більше як пів місяця там були й контролювали це все.
На позиції заходити завжди тяжко. Але якщо вже зайшов, то треба підсилювати й іти далі. Там так добре вдавалося, так добре йшло, що можна було реально рухатися й рухатися. Просто підсилювати, підкидувати людей. От, наприклад, нас зайшло сто людей. Під час штурму двадцять відійшло. Кого контузило, кого затрьохсотило — вивели. Оце треба додати, підсилити й давити далі. Давити, давити, давити. Нам тоді це легко було пройти. І я не знаю, чого так. Не було кому, чи що? Я не знаю.
Нас звідти вивели й кинули на посадки. Ми взяли посадки, але далі не було прикриття. Тоді зі снарядами тяжко стало. Правий фланг Старомайорського — це висоти їхні були, де танки виїжджали й працювали. Біля мене москальський танк катався, і не було чим його влупити. Ми втримали, ми все зробили, але дуже-дуже погано працювала наша контрбатарея.
Ми коли Старомайорське штурмували з морпіхами, у них були Caesar. Я кращої зброї не бачив. Вони за хвилину три постріли роблять. Їх у них було тринадцять штук, і вони ганяють туди-сюди, і оце встав — три постріли — і поїхав, три постріли — і поїхав. І дуже-дуже точно б’ють. Нам би Caesar побільше. І водночас людей підготованих. Ну і арти. А не так що люди йдуть, а арти немає, чи арта є — людей нема. Воно не зв’язується. Це війна, треба готуватися, щоб без жодної помилки. Дуже тяжко, коли ти розумієш і бачиш, що воно все робиться неправильно, не так як треба. Я розумію, що треба йти штурмувати, але треба й цінити життя, які ту посадку звільнили. І не віддавати її, бл…дь, так просто, тут же через два дні. Якщо її мали віддати, то я не знаю, нащо тоді було її штурмувати.
— Старомайорське зараз знову захоплене?
— Кажуть, що там одна вулиця була наша. А за останньою інформацією, яку я мав, там двадцять людей наче наших лишалось. Чи в оточенні, чи що. Незрозуміло.
— Що зараз робите, де залучені?
— Я не хотів цього робити… Наш батальйон зараз стоїть на нулі, я хотів їхати туди, але комбат каже: залишайся. Їжджу по тюрмах. У мене вже за кілька цих місяців відсидки по три-чотири години в кожній тюрмі.
Вибираю людей, говорю з ними, пояснюю, що це війна. У тюрмі слово пацана — це слово. Я беру з них там слово й пояснюю: пацани, не буде такого, що ви думаєте: вийшли й десь пішли гуляти. Ні. Обов’язок треба виконувати. Кожен через це пройде й буде воювати. І тоді я вже їх оформляю. Вони всі добровольці, ідуть добровільно, контракт підписують.
Тут вони військовослужбовці. Ми їх тренуємо тижні два-три чи місяць і потім відправляємо в навчальний центр, на базовий військовий вишкіл. Там вони бігають вранці й увечері, займаються спортом у броніку й касці, медицину вчать. Із цього користі небагато. Але там вони мають отримати штамп у воєнніку, без якого не видають зброю і не можна на нуль. Штурмових дій ми вчимо їх тут самі.
Це буде окрема спеціалізована рота — 154 людини. Я їх зараз доведу до розуму, дотреную, і результат побачимо на полі бою. Це тигри.
— Хто ці люди? Яка в них мотивація? Вони вийшли, щоб вийти, чи реально хочуть воювати?
— Тут є багато пацанів, які, коли почалася війна, пішли в’язати сітки, колючий дріт в’язали, який на нулі затягують. Є багато хлопців, які сиділи за легкі тілесні, за вбивство з необережності. Випили, полізли битись і ненавмисне когось убили. Є навіть есзечівці (самовільне залишення частини. — Ред.) 2022 року. Ми їх мотивуємо одним: вони добровольці й мають такі ж права, як і ми, військовослужбовці. Кажемо їм: ви такі, як ми, ви не зеки, ви не в тюрмі. Розслабтеся, займайтеся спортом, підготовкою. Акцент ставлю на тому, що ви штурмовики, ви будете не просто піхотою, ви будете звірами, ви тигри й повинні рвати ворога. Мотивуємо.
Вони дуже дисципліновані. У тюрмі, як не крути, є якась дисципліна. Горілку не п’ють, наркотики не вживають, там це все заборонено, підйом, відбій, харчування за графіком — майже армійська дисципліна, і вона дуже допомагає. Їм нескладно тут адаптуватись. З ними працювати легше. А от з мобілізованими із військкоматів — набагато тяжче. Їм потрібно кілька місяців, щоб хоча б звикнути до раннього підйому. Стає такий в’ялий, сонний. А ті прокинулись і побігли, тому що це в них уже було.
— Скільки збираєтеся воювати?
— Поки не закінчиться війна, поки будуть сили й поки дозволять, будемо воювати.
— За вашими відчуттями, ми вже пройшли найважчу точку?
— Пам’ятаєте, як вони колонами по Україні їздили собі вільно? Колона туди поїхала, колона сюди. Хай вони зараз спробують так заїхати. У нас же армії майже не було. У нас люди піднялись. Цивільні взяли зброю і почали воювати. Цивільні. Не армія піднялась, як в Ізраїлі, і погнала воювати. Ні. А тепер у нас уже є дуже сильна армія.
Правда, ще треба навчитися дорожити людським ресурсом і правильно його використовувати. Бо найдорожче, що є в цьому світі, це людське життя. Ним треба дорожити. А в нас, на жаль, ще є серед офіцерів чимало керенських, і їх взагалі треба знищити. Вважаю, що армії потрібна загальна комісія, яку б не через коньяк, не через могоричі проходили ці наші полковники, показували свій рівень. Тому що словами можна багато що розказати, а от ділом показати важче.
І я радий, що дуже багато молодих хлопців уже отримали звання. Коли в Херсоні сидів, прислали до мене в підпорядкування капітана. Я солдат, у мене рота й до мене капітана прислали в підпорядкування. Він у мене побув, напевно, місяці чотири, я йому розказував, показував — тямущий такий пацан. А оце якось заїхали на заправку й зустрілися. А я вже комбат, каже, уже отримав підполковника. Я радий, тому що він молодий, він воював і здобув досвід під час війни. І я думаю, що такі офіцери своїх хлопців просто так на м’ясо не кидатимуть. І це найголовніше.
Десь кілька метрів можна й залишити цієї землі, відійти назад, потім можна її повернути. А якщо ти покладеш там цих усіх людей, далі вже не буде кому воювати. Тим більше мотивованих, навчених, у яких вкладено роки знань. Такого вже не повернути. Цим треба дорожити. Дуже сильно дорожити.