Вечір міста зазвичай такий: працюють кафе й бари, діти бавляться у фонтанах. Повз проноситься машина «На щиті», слідом за нею — яскравий «мустанг» газує як востаннє, з бару випадає нетверезий панк, потім тривога, вибух — і купа швидких та пожежних машин, новини в чатах про прильот у центрі міста. А зовсім поряд спокійно крокують мами з дітьми, поспішають у справах військовики, хлопець і дівчина тримаються за руку, на даху «Менори» (бізнес-комплекс. — Ред.) грає живий оркестр, пробігає стайка кришнаїтів з піснями, у сквері біля школи — інсталяція від місцевої спільноти про долі переселенців під музику від дітей внутрішньо переміщених осіб, а вночі чути кримінальні з’ясунки на фоні роботи ППО…
І так щодня. Напевне, змінюються тільки дати прильотів і роковини. Цвинтар із синьо-жовтими прапорами ширшає, люди інколи повертаються із закордону, бо тут їхній дім, а нові назви повідомляють про військові підрозділи, полеглих друзів і національних героїв.
Дніпро можна ненавидіти, можна любити, але воно як знак зодіаку овен: завжди горить, біжить, гуртує інших, бо з ним надійно, він не зрадить своїх.
Нещодавно країна уважно спостерігала, як деякі публічні особи намагалися розхитати мовне питання під гаслом «Дніпро вбило Фаріон». Але ж уся Україна, яка причетна до Революції гідності, до перших добровольців і волонтерів 2014 року, дуже добре розуміє внесок дніпрян, навіть російськомовних, у стриманні окупаційних військ на Донбасі. Тут формувалися батальйони «Дніпро-1», «Донбас» і «Правий сектор» (нині — ДУК і УДА. — Ред.), а ще — доволі багато відомих військових формувань та бригад ЗСУ, без яких Схід України не був би таким, яким він залишався до 24 лютого 2022 року.
Кілька років тому Ірина Цибух, продюсерка й парамедикиня «Госпітальєрів», яку вбила Росія, запустила проєкт «Ми перейшли» про дніпрян, що почали масово переходити на рідну мову, — його бачила вся Україна. Звісно, до 2014-го українськомовних дніпрян бачили лише в спеціальних крамницях і на маршах Бандери. Але ми змінилися, обравши прапор і визначившись із національною ідентичністю.
Міський голова Дніпра, Борис Філатов:
«Історію Дніпра як міста-феномена, що 10 років тому зупинило “русскую вєсну” й стало серцем добровольчого та волонтерського руху, розказували багато разів. За цей час у світогляді Дніпра нічого не змінилося. Місто завжди було й залишається ментально чужим до російського.
У великій війні Дніпро — головний медичний, гуманітарний, військовий і логістичний хаб країни. До нас перебралася чи не найбільша в країні кількість переселенців — приблизно 200 тисяч людей. Саме міські лікарні Дніпра приймають найбільше поранених, і тут є центр доказової реабілітації. Зрештою, враховуючи розташування, усі дороги на фронт так чи інакше пролягають через Дніпро. Війна відчувається тут гостро, але, попри все, життя в місті триває.
Регулярні ракетні обстріли, сирени, що волають постійно, внутрішні тривога й напруженість нікому не додають бадьорості. Звикнути до війни неможливо, єдиний вихід — адаптуватися до її реалій і берегти себе та своє здоров’я. Ментальне також.
Ті, хто залишився тут, і далі працюють та сплачують податки, аби місто могло допомагати Силам оборони. Кожен і далі робить усе, що може на своєму місці, — волонтерить, донейтить і підтримує тих, хто цього потребує. Ніхто не мріяв жити посеред війни, але в Дніпрі всім зрозуміло, що в нас немає іншого шляху, крім як бути стійкими й боротися далі».
Звісно, 24 лютого — це був очікуваний для свідомих борців за Україну крок з боку підступної та кривавої Росії. На жаль, новорічні гірлянди й веселі шоу, шик і блиск різдвяних великих міст відсували новини про масштабний наступ, про який попереджали Україну національні та міжнародні медіа. Дніпро теж трошки призабуло, що таке, коли 1000 людей здають кров у лікарні імені І. І. Мечникова для перших поранених. Утім, волонтерські спільноти міста, яких з 2019 року ставало все менше і які часом перетворилися на нові політичні сили або громадські ініціативи, щось таке відчували в повітрі. А всі поранені ветерани, які роз’їхалися після 2016–2017 років по Україні, уже на початку лютого перевірили документи й амуніцію.
З першими вибухами пересічні містяни не випили свого ранкового лате, але активно рятувалися тисячами за кордон. Непересічні дніпряни, які з 2014-го й далі відправляли на Донбас допомогу та інколи жили своє життя, затягнули паски безпеки й створили нові штаби, які за масштабами більше нагадували корпорації. Залишаються й самостійні, але дуже потужні активні волонтери, без яких військовикам було б важче отримувати потрібне, долаючи бюрократію.
Анастасія Теплякова, філологиня й викладачка, наукова співробітниця музею «Літературне Придніпров’я», засновниця проєкту популяризації письменників України на стінах «Слово на стіні» та співзасновниця ГО «Добрі люди. Волонтерська чота»:
«Коли 2022-го люди радісно під ракетами складали компоненти для “смузі” — це був момент щастя. Здавалося, що включилися всі. Згадую той період, коли їздила містом невідомо куди й до кого невідомо з ким, але по корисні штуки на фронт.
Сьогодні не можу сказати, що люди почали інакше ставитися до війни й ворога. Але менше запалу. Атмосфера відпочинку не сприяє єднанню. Та, попри все, люди діють. Мої сусіди, спостерігаючи за “ротацією посилок” у мене вдома, почали допомагати. За 2022 — 2024 роки передали 26 автомобілів на фронт. Відремонтували не менше. Дронів не порахувати. За попередні три місяці зібрали й вислали понад 200 аптечок. До бібліотек на деокуповані території передали книжки — приблизно 500. Українською, звісно. Ночами читаю про хімзброю, бо “рускіє” її застосовують. Я хочу, щоб мої були живі й неушкоджені.
Ми врятували двох лабрадорів і кішку. Та я не дуже бойова волонтерка — досі не вмію водити автомобіль, хоча в мене є три кравчучки для посилок».
Парк ракет у Дніпрі 24 лютого за одну добу став центром уваги всіх міжнародних медіа, які тільки й встигали фільмувати, як люди на кріслах колісних, бабусі та діти роблять коктейлі Молотова. Потім «Дніпроцивільпроєкт» із запилюженої багатоповерхівки став Координаційним штабом на 1000 волонтерів, у який щохвилини їхали військовики за броніками, касками або аптечками, ВПО за продуктами й речами та всі небайдужі громадяни, які хотіли подарувати свій хліб, продукти, а інколи — старі авто для фронту.
Так само працювали Будинок мистецтв, Дім профспілок, театри, вокзали, школи, садки й храми. До речі, один з найбільших штабів створив невеличкий благодійний фонд «ТАПС», який допомагав родинам полеглих захисників України. Напевне, жоден фонд тоді не мав такої довіри, адже ті тисячі людей і десятки міжнародних партнерів відправляли фури й поїзди з гуманітарною допомогою з Австралії, США, Європи та країн Азії. За 2022 рік Координаційний штаб волонтерів Дніпра забезпечував сотні підрозділів і тисячі переселенців.
Юлія Дмитрова, керівниця БФ «ТАПС», який підтримує та відновлює ментальне здоров’я військовиків та їхніх родин, а також родин з воєнною втратою. Юля починала волонтерство 2014 року: спочатку робота з переселенцями, потім — з пораненими військовиками, далі — з родинами полеглих, опіка над ними.
«Дніпро вже 10 років як форпост, і це незмінно, люди тут неймовірні й згуртовані. У день вторгнення всі піднялися й почали робити все для безпеки міста, допомоги війську та переселенцям. Усупереч війні змінюється розбудова Дніпра, його урбаністика: з’являються житло й сквери. Незмінною залишається, на жаль, неможливість обʼєднати зусилля громадського сектору та органів місцевої влади, але ми цього прагнемо й те обовʼязково відбудеться. Утім, феномен Дніпра як приклад оперативного реагування та єднання в найважчі часи ще довго можна вивчати».
Окрема історія — люди, для яких війна до 2022-го була десь там далеко і які з радістю й далі слухали російську естраду та дивилися їхні серіали час від часу, натикаючись на незрозумілі повідомлення про АТО, або ООС.
Наталія Хазан — продюсерка кіно, волонтерка, громадська діячка.
Відкрила 2015 року перше в Україні місце відпочинку бійців на залізничному вокзалі Дніпра. До цього волонтерського проєкту залучили понад 120 волонтерів, які чергували 24/7.
Брала участь 2017 року у створенні Першого музею АТО в Дніпрі й продюсувала для цього музею перший у світі панорамний фільм у форматі 360 про російсько-українську війну. Продюсерка документальної стрічки «Східний фронт» — єдина з України, яка була в головному конкурсі на міжнародному фестивалі «Берлінале» 2023 року.
«У 2014-му з Дніпра пішли захищати нашу країну найбільша кількість добровольців. Відповідно, Дніпро поніс і найбільші людські втрати. Після повномасштабного вторгнення ми відчули війну ближче. Вона йде чверть мого життя, і вважаю, що кожен українець має робити на своєму місці все, що може, для перемоги. Я це роблю через волонтерство, документальні стрічки й інформаційну роботу».
Продовження незабаром