Ігор Перенесієнко, автор «Ich möchte додому»
Коли пишеш текст, то відповідальність точно є. Власне, як і з будь-якою роботою — не хочеться червоніти за результат. Кожна книжка, і то суто мій суб’єктив, — це завжди проміжний підсумок всього, що ти знаєш і вмієш. Поза сумнівом, зобов’язання за якість тексту перед сучасною публікою тим паче гостро відчуваєш, якщо ти дуже погано бігаєш. Вплив попередників на мою графоманію учинився, але досить непросто вибрати саме одне ім’я, адже ця вибірка вкрай строката — від умовних фентезійних казок Почепцова до Дімарова. Ну окей, нехай це будуть Котляревський, Тютюнник і Карпа — не знаю, хто з них більше образиться: Тютюнник, бо так нічого в нього й не навчився, чи Карпа, бо атрибутував її до ранішнього покоління. Від сучасної української літератури нині сибаритно очікуєш огрому всього, чого тільки можна, — гумору всіх відтінків, детективів, історичних романів на межі зі стимпанком, постапокаліптики. Та все-таки перемагає смиренне пожадання, щоб вона, ця сучасна українська література, просто була. Напевно, зараз це найважливіше.
Альона Рязанцева, авторка «Афери» та «Нічого зайвого»
- Гадаю, навіть несвідомо сучасні автори відчувають певні обов’язки перед читачами. Передусім тому, що писати нам доводиться під час повномасштабної війни з ворогом, який століттями прагне знищити український народ. Я не хочу романтизувати літературу й казати щось на кшталт «слово — це зброя». Але визнаю, наші письменники мають чи не найцінніше — час та увагу українців. Я боюся розірвати цей відносно крихкий зв’язок, тому ставлюся до нього з обережністю. Мабуть, мій основний обов’язок перед поколінням — підтримувати й прибільшувати любов до української літератури. Це надмета, хоча є й інші, більш практичні обов’язки сучасних авторів: намагатися зупинити вплив російської культури на українців, плекати власну ідентичність і відстоювати цінності й орієнтири, до яких прагне Україна.
- Попередні покоління українських авторів не могли не вплинути на мене. Їхня творчість супроводжувала мене з першого класу до останнього курсу університету. Першою книжкою, після якої з’явилася любов до читання, були «Чарівні окуляри» Всеволода Нестайка. Дякую своїй бабусі, яка плекала любов до української літератури в мені з дитинства. Згодом і класики, і сучасні українські автори залишали свій відбиток. Від попередників я взяла якості, які випромінює і моя творчість. Найголовніша з них — це вміння усміхатися попри глибокий біль. Історія України наповнена боротьбою та стражданнями, але важливо те, що українці здатні сміятися й любити всупереч усьому.
- Я чекаю від української літератури розмаїття. Окрім важливих і серйозних текстів, я б воліла бачити якомога більше книжок у різних жанрах. Трилери, любовні романи, фентезі, жахастики… Я сподіваюся, що українські автори отримають стільки ж уваги, скільки зараз отримує перекладна література. А ще мені хочеться розбудовувати письменницьке ком’юніті. Воно вже є: безліч цікавих проєктів для авторів, книжкові фестивалі тощо. Хочеться, щоб українські автори й надалі підтримували одне одного й будували довірливі взаємини з читачами.
- Найважливіше для української літератури зараз — це усвідомити силу, яку вона має. А ще, мабуть, не втратити почуття гумору. Не повторювати патерни попередників, через які дехто вважає українську класичну літературу депресивною та складною. Звичайно ж, нам потрібні тексти про війну, про рану, яка кровоточить. Але з усім цим… хочеться, щоб ми не втратили оптимізму. Не втратили сили слова, яке може розрадити читача, викликати в нього усмішку й хоч на якийсь час змусити забути про біль, принесений війною.
Валентин Поспєлов, автор «Стокгольма» та «Осло»
Як сучасний автор, я маю одне найважливіше зобов’язання перед своїм поколінням — написати для цього покоління хороші книжки.
На мене сильно вплинув Михайло Коцюбинський. Для мене це потужний європейський автор, творчість якого ідеально вписується в те, що можна назвати європейським модернізмом.
Найбільше чекаю, що нам вдасться зберегти нашу країну. А якщо буде країна — автори й читачі знайдуться. Також хочу двох найбільших крайнощів: більше експериментів і більше жанрової, «класичної» літератури.
Найважливіше — не втрачати темп. І підтримувати Збройні Сили.