23 серпня виповнюється сто років від дня народження самобутніх українських художниць – Людмили Семикіної й Софії Караффи-Корбут.
На виставці «МАТЕРІЯ MATTERS. Український арттекстиль» в Українському домі серед інших експонатів представлено неповторні зразки одягу, історичні костюми, текстильні колажі авторства Людмили Семикіної.
Українська художниця і майстриня, шістдесятниця, лауреатка Національної премії України імені Шевченка за серію строїв «Високий замок», так говорила про власні колекції: «Мої костюми — це не лише діалог з минулим, зустріч із проминулою красою, але й обов’язок перед часом: нагадати про дух предків, що живе в нас».
Строї Людмили Семикіної
Народилася майбутня художниця в Одесі. Її батько був партійним функціонером, однак відмовився брати участь в організації Голодомору й вийшов із партії, працював столяром. Сама Людмила Семикіна долучилася до опору вже зі своїм поколінням: до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка у вестибюлі Київського університету у співавторстві з Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Галиною Севрук та Галиною Зубченко виконала вітраж, який був знищений.
У травні 1964 року Людмилу Семикіну разом з Аллою Горською виключили зі Спілки художників України з формулюванням «за ідейно порочний твір, який дає викривлений образ Т. Г. Шевченка», поновили у Спілці в 1966 році, а в 1968-му знову виключили за виступи на захист дисидентів.
Читайте також: Художниця Алла Горська — втілення українського спротиву
Людмила Семикіна розробила ескізи костюмів до художнього фільму Леоніда Осики «Захар Беркут». «Для фільму я воліла створити передусім замкове, а не помпезне, барвисте, святкове гуцульське вбрання, і відтак заклала в шати українців аскетизм, певну суворість. Князі, за часів, описаних Іваном Франком, носили одяг із сірого сукна, металеві прикраси… Жодної речі (навіть дрібнички) червоного кольору в їхніх гардеробах не було. Воїни хизувалися своєю силою, мужністю, а не одягом. І вбрання їхнє вирізнялося суголосними з природою (передусім землею, травою) відтінками. Так, окрім тухольського, я створювала княжий костюм; а ще як окремий напрямок роботи — костюм татарський», — згадувала про роботу над фільмом в одному з інтерв’ю Людмила Семикіна.
У роки незалежності художниця змогла розкрити свій талант, створивши колекції одягу «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Модерн». Їй також належать вітраж та мозаїка над входами на станцію метро «Почайна» в Києві.
Ілюстрація Софії Караффи-Корбут до Лісової пісні
А Софія-Романа-Роксоляна Караффа-Корбут — ілюстраторка близько 60 творів українських письменників, які вийшли накладом понад 6 мільйонів примірників. Свого часу вона ілюструвала кожну четверту дитячу книжку, яка виходила в Україні. Перед тим був Львів, гімназія сестер-василіянок, мистецька школа Вітовта Манастирського, Інститут прикладного мистецтва, керамічна фабрика й нарешті — співпраця із відомими українськими видавництвами.
Софія Караффа-Корбут також уподобала історичну тематику. У 1953 році захищає дипломний проєкт – декоративний таріль «Богдан Хмельницький», пробує себе в техніці живопису, вітражу, зрештою обирає графіку — станкову чорно-білу й кольорову ліногравюру та ілюстрації до книжок. Її «Кобзар», «Лис Микита», «Лісова пісня» та інші проілюстровані класичні твори впізнавані з першого погляду.
2019 року в селі Куткорі на Львівщині, де минуло дитинство художниці, відкрили музей Софії Караффи-Корбут. Нині в Домі Франка у Львові триває виставка «Софія Караффа-Корбут. Повернення».