Покоління вільних. Редіс

ВійнаСуспільство
21 Серпня 2024, 18:19

Він народиться за два місяці до дня відновлення Україною незалежності. Цей доволі символічний факт спочатку, здається, зовсім не позначився на його долі, як не позначився на долях багатьох інших, таких як він, ровесників незалежності. Звичайний київський хлопець, фанат футболу, який живе своїм звичайним життям… Але на все свій час. «Поки сурми не заграли, барабан не забив», — як співали колись легендарні Брати Гадюкіни.

Люди, народжені на волі, у вільній країні, в атмосфері всеосяжної свободи, — вони за визначенням інші, аніж ті, хто ковтнув за життя бодай дещицю неволі чи рабства. Це засвідчить кожен, хто ще застав той старий совковий світ і бодай трохи пам’ятає його затхлу, нудну та сіру атмосферу. Навіть ті, хто тоді качався як вареники в маслі, не зможуть заперечити постійної наявності невільницького смогу, що висів над усіма й труїв своїми страхітливими отрутами.

Так, тоді, 1991 року, Україна лише символічно стала вільною, і нинішня велика війна за незалежність це переконливо доводить. Але діти, які росли в цій символічно вільній країні, уже були іншими. Вони були справді вільними, на відміну від своїх батьків, бо росли й жили вже за київським, а не московським часом, росли в кордонах України, а не чогось «необ’ятного». Саме Україна була центром їхнього світу, навіть якщо вони цього не усвідомлювали, їхнім домом — навіть коли комусь із них тут було не дуже комфортно. І їх, на відміну від багатьох старших земляків, не мучили шизофренічні кошмари про «мижебратьєв», а що там подумають в Москві, а як же жити без Пушкіна й Достоєвського.

Полковник Денис Прокопенко (Редіс), командир 12 бригади спеціального призначення «Азов», навряд чи збирався пов’язувати своє життя з військом, якби не війна. Хлопець навчався в престижному Київському національному лінгвістичному університеті на факультеті германської філології за спеціальністю «Викладач англійської мови», захоплювався спортом — серйозно займався єдиноборством і бігом, грав у футбол, був ультрас «Динамо» (Київ) з угруповання «Альбатрос», де й отримав прізвисько Редіс, і об’їздив за улюбленою командою чи не всю Україну. Але 2014 року все змінилося. Відразу після закінчення вишу зголосився до батальйону «Азов» і пішов добровольцем на фронт.

Як гранатометник, брав участь у всіх бойових операціях у найгарячіших точках літньої кампанії підрозділу в Мар’їнці, Іловайську, Широкиному. Згодом командував взводом, потім — ротою, а далі — батальйоном. А вже у вересні 2017 року завдяки своїм лідерським якостям був призначений командиром «Азову». На той момент 26-річний Редіс був наймолодшим командиром в історії Сил оборони України.

Зображення

«Я вважаю, що ми досить міцні, щоб кров’ю та потом відвойовувати нашу землю, а не йти на якісь подачки від Росії, — казав тоді Прокопенко, — нам не потрібна як подарунок земля, що й так належить нам. Це неправильно. Ми повинні відстоювати свою землю й не маємо права віддавати Донбас у жодному разі…»

Ці слова не лише доволі промовисто характеризують його самого, а ще й надто сильно контрастують із загальними настроями в країні, яка вже на той час була доволі сильно втомлена від війни, а дехто навіть закликав до примирення: дивитися в очі Путіну, переставати стріляти й домовлятися десь посередині.

А втім, країна, та й, мабуть, увесь світ дізнаються про Дениса Редіса трохи згодом за дуже особливих обставин. Після повномасштабного вторгнення путінських орд у лютому 2022 року, коли Маріуполь опинився в оточенні за умов управлінського хаосу в місті, Редіс взяв на себе відповідальність і командування обороною півмільйонного міста. Уже 19 березня президент України Володимир Зеленський надасть Денисові Прокопенку звання Героя України як командиру підрозділу, що продовжує оборону Маріуполя.

Коли все закінчиться, підполковник грузинської армії у відставці, інструктор полку «Азов» Георгій Купарашвілі, один з тих, хто обороняв Маріуполь, скаже: «“Азов” зробив усе, що від нього вимагалося, і навіть більше. Настільки більше, що це ввійде у світову історію». І це справді так. Героїчні три місяці нерівного двобою маріупольського гарнізону Україна не забуде ніколи. Важко було навіть уявити, що такий героїзм і самопосвята взагалі можливі, що люди на таке здатні. «Я пишаюся кожним воїном, який б’ється за Україну, — сказав Редіс в одному зі своїх відеозвернень з Маріуполя, що вже палав, — кожним, хто вибрав битву замість утечі! Цей день наш, Україна належить нам — сміливим, справжнім і вірним, що обирають чесність і мужність!»

Лише 20 травня 2022 року після наказу вищого керівництва країни припинити оборонні дії та зберегти життя й здоров’я військовослужбовців гарнізон припинив спротив. Близько двох з половиною тисяч бійців, здавши зброю своїм командирам, добровільно пішли на так звану евакуацію, яка насправді виявилась полоном. Нібито були певні домовленості з противником. Проте чи були вони насправді, які обіцянки хто й кому давав, під які та чиї гарантії — досі достеменно не відомо. Єдине, що очевидно, що жодних обіцянок, якщо вони й були, ворог не дотримав, майже тисяча захисників «Азовсталі» досі залишаються в полоні.

Редіса та ще чотирьох командирів «Азовсталі» — заступника командира бригади «Азов» Святослава Паламара, виконувача обов’язків командира 36 окремої бригади морської піхоти Сергія Волинського (Волину), старшого офіцера «Азову» Олега Хоменка і командира 12 бригади НГУ Дениса Шлегу — вдалося обміняти на 55 окупантів лише через чотири місяці завдяки наймасштабнішому обміну полоненими між Україною та РФ. Проте до завершення російсько-української війни всі вони мали залишатися в Туреччині під особистою протекцією президента країни Реджепа Тайїпа Ердогана й не брати участі в бойових діях. На щастя, протекцію вдалося припинити дещо раніше, і в липні 2023 року герої повернулися додому.

Перше, що заявив Редіс після того, як ступив на українську землю, на брифінгу у Львові 8 липня, що обов’язково повернеться на фронт. «Ми продовжуємо боротьбу, ми обов’язково скажемо своє слово ще в бою», — заявив командир «Азову».

Зображення

Командир полку “Азов” друг Редіс на фоні трофейних російських танків, 11 бер. 2022

«Батько повернувся, усі зраділи, звичайно» — так прокоментував в одному з інтерв’ю побратим Прокопенка Богдан (Тавр) Кротевич, нині начальник штабу «Азову», повернення Редіса, і в цьому немає жодної іронії. Прокопенко користується в полку беззаперечним авторитетом. Він не дистанціюється від своїх бійців, як це роблять чимало офіцерів, не керує процесами тільки зі штабу, а часто виїжджає на позиції, особисто перевіряє готовність солдатів, дбає про їх вишкіл тощо. Побратими вже навіть не дивуються його шаленій працездатності, лише іноді просять трохи більше відпочивати.

«Редіс має такий підхід до солдатів, — каже Тавр, — що він знає, коли треба покарати, а коли — пояснити, коли треба поговорити або щось так зробити, щоб у майбутньому солдат цього не робив. Кожен боєць “Азову” готовий померти за Редіса, — впевнено заявляє Тавр, — тому що Редіс готовий померти за кожного солдата. Я думаю, що природа цієї поваги, а я це вважаю все-таки не фанатизмом, а саме обґрунтованою повагою, у тому, що зазвичай в 99 відсотках він має рацію. Я не знаю, як це працює. От не знаю просто. Я б сказав, що він військовий геній, це моя особиста думка».

«Усе потрібно піддавати сумніву; кожне ухвалене рішення, кожен план, кожну операцію, — скаже у відеозверненні перед виходом з “Азовсталі” Денис Прокопенко, і ці слова чи не найкраще характеризують його суть. — Критичне мислення завжди породжувало сумніви в моїй голові — сумніви в правильності ухваленого рішення. Це ніколи не виходило за межі розумного й не заважало завжди наполягати на своїй думці. В управлінні підрозділами завжди є ризик. На війні немає повністю безпечних планів та операцій. Ти завжди ризикуєш. Головне — усвідомити, чи прораховані всі ризики, чи пропрацьований план Б. Чи віддався ти повністю цьому плану, який повинен поєднувати в собі виконання поставленої задачі й максимальне збереження життя та здоров’я особового складу. Можливо, саме тому війна — це мистецтво, а не наука! Коли ти виконав поставлену задачу та зберіг максимальну кількість особового складу — це і є найвища планка управління військами…»

Сьогодні 12 бригада спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України під керівництвом полковника Прокопенка працює в Серебрянському лісництві на Луганщині. Це дуже непроста ділянка фронту, але хлопцям вдається не лише стримувати ворога, а й продуктивно контратакувати. Коли орки дізналися, що азовці зайшли на позиції, у них була справжня паніка.

Зображення

Про родину Прокопенка відомо небагато. Він рано втратив батька, жив з мамою. Усі знають його вірну дружину Катрусю, яка робила все можливе й неможливе, навіть добилася аудієнції в Папи Римського, щоб витягнути чоловіка з полону. Якось в інтерв’ю для полкової газети Денис розповів історію свого діда, який мав на нього дуже великий вплив. Дідусь — карел за національністю. Він єдиний з родини врятувався під час Зимової війни Фінляндії проти СРСР, у якій брав участь прадід Дениса. Тоді загинула вся сім’я, за винятком одного сина, який дивним чином уцілів і переїхав до Києва. «У мого діда була така жахлива ненависть до комунізму, до більшовизму, до Совка… і, уявляєш, втратити свою родину? Тобто всі його брати загинули, рідня. Я не знаю, чи їх убили, чи кудись забрали в полон.

Вийшло так, що я ріс у діда. Він мене виховував, і до семи років я зростав там, потім переїхав до батьків, почав ходити до школи. Але дід завжди для мене був авторитетом, і я підтримував його ідеї. Я не можу сказати, що він мені їх нав’язав, він просто багато розповідав, і я свідомо поділяв його погляди. Для мене це кровна помста. У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись».

На правому рамені на пам’ять про діда й прадіда Денис Прокопенко носить шеврон з етнічним прапором Карельської республіки — символом карельського опору. «Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, — каже, — але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля».

Історія Редіса — це лише один мазок з історії цілого покоління ровесників незалежності. Проте вона дуже показова. І що далі вона розвивається та вимальовується, то глибше розумієш, як працюють закономірності, чому саме так усе відбувається з нашою країною і навіщо були потрібні ці роки стагнації, занепаду, розчарувань, революцій випробувань і втрат. Ба більше, це той випадок, коли слабка віра в те, що все рано чи пізно буде добре й ми переможемо, перетворюється на переконання й упевненість. Бо інакше й бути не може.

Москаль запізнився зі своїми претензіями на київську спадщину лише на кілька десятків років. Але цього виявилось більш ніж достатньо, щоби плани про відновлення імперії не здійснилися ніколи. Покоління українців, яке виросло за цей час свободи, позбавлене страху та пієтету перед ним. Узагалі позбавлене. Це щось чуже, яке не має до нас жодного стосунку. Навіть якщо воно й говорить трохи зрозумілою мовою. І нинішня війна це теж переконливо доводить.