Це почалося 1944 року. Галичина тоді стала частиною — an occupied addition — СРСР. Нам удалося вирватися з пут тієї несвободи. Але ми знову втрачаємо її.
Будь-яка нація, яка хоче цілком керуватися своєю свободою і бути, наскільки це можливо, незалежною, має насамперед оберігати два свої атрибути — мову й пам’ять. Передовсім колективну пам’ять. Вони невіддільні одне від одного й взаємодоповнюються. Без мови ніяк не можна закарбувати пам’ять, а без пам’яті неможливо щось говорити по правді.
Останні події в Україні добре демонструють, що ми маємо добру здатність забувати чи радше не пам’ятати зовсім. Самозабуття, обвинувачення всіх, окрім себе, нестача ідейної єдності, недостатньо правове поле мобілізаційних процесів, суперечки навколо мови, ідеологічні дебати, які переростають у скабрезний політичний плюралізм, що поширюється навіть на ті сфери, до яких не мав би мати жодного дотику, — уся ця панорама вдало відображає феномен безпам’ятства нації. Наше тривання протягом російсько-української війни наразі відбувається за модернізованими шаблонами радянсько-українського протистояння в 1918–1923 роках, що, як нам мало б бути відомо, закінчилося сімдесятилітньою окупацією України радянською владою.
Ми остаточно втратимо свою свободу, коли втратимо пам’ять про те, хто ми. Будь-які авторитарні режими використовують свій механізм, що призводить до втрати пам’яті, і борються, знищують тих, кого неможливо трансформувати. Вдалим прикладом застосування таких механізмів є успіхи в роботі міністерства інформації в Третьому Райху, так звані піонерські табори в СРСР тощо. Насаджування іншої ідеології — це передовсім стирання пам’яті, уведення в колективний синтез забування, викорінення архетипів, а вже згодом — пропаганда нових ідеологем і політичних конструкцій. Герой роману «1984» Джорджа Орвелла не знає, що було до того, як виникли Супердержави, не знає, хто був до Старшого брата, йому невідомо, звідки він узявся, які були його мова й культура за часів, коли авторитаризм не панував у державі.
Читайте також: Ідеологія тиранії
Анамнез української національної свідомості дає зрозуміти, що ми здатні забувати біль. Упевнений, що українці, які пережили Голодомор, російсько-українські війни періоду Української революції 1917–1923 років, пацифікацію, розкуркулення тощо, казали, що ніколи не забудуть цього. І якщо таки залишилося після Великого голоду те, що нерозривно пов’язане з генетичною пам’яттю й ми не здатні забути з огляду на наші біологічні властивості, то більшість із нас не знає нічого про все сказане, окрім деяких сухих фактів чи статистик, які наводять у шкільних підручниках. Ми не здатні відчувати крізь роки чи пройматися відчуттями тих, хто нам про це каже. Покоління, яке переживало всі спроби геноциду українців у минулому столітті, потихеньку зникло. Залишилися тільки одиниці.
Коли ми кажемо, що ніколи не забудемо російсько-української війни, під час якої живемо, то, очевидно, що таки забудемо. Ми пам’ятатимемо людей, цифри, події, але забудемо відчуття. Зрештою, наше покоління змириться з тим, що ми пережили, хтось навіки розірве зв’язки з Україною, дехто не до кінця зрозуміє, що взагалі сталося. Але більшість з нас не будуть спроможні передати наступній генерації всю картину жаху, який сьогодні відбувається. Ми створимо багато книжок, напишемо безліч віршів і пісень, задокументуємо в процесуальних документах сотні злочинів війни, які скоюють росіяни, поховаємо чимало родичів, друзів чи знайомих, але, зрештою, вивітримо все, що нас із цим зв’язуватиме. Опісля прагнутимемо розірвати будь-які зв’язки з війною, як розриваємо нитки з повним жаху минулим. Мабуть, ми більше не будемо під чоботом російського царя, припинимо читати Достоєвского чи Пушкіна, забудемо ковбасу по 15 копійок та Аллу Пуґачову. Не вивертатимемо голову до російських наративів чи ідолів.
Але будьмо тверезі. За більш ніж 300 років панування російського імперіалізму з нами сталася глибока асиміляція. Будь-що від конкретного до загального пронизане російськими слідами. Коли порівнюємо українське й російське законодавства, знаходимо багато потужних тотожностей. Коли розмовляємо на застіллях, жартуємо чи просто починаємо діалог — обов’язково вислизає яка-небудь російська лексема або фразеологізм. Ми досі (досі!) цитуємо російських письменників, коли говоримо про мораль. Послуговуємося комплексами меншовартості й патерналізму як чимось, що нам властиве від природи. У нас немає суб’єктного осягання власної українськості. Ми бачимо її як шаровари й вінки з піснями про важку долю, нещасливий шлюб чи священника-п’яницю. Коли кажемо про українську літературу, то згадуємо Шевченка й ще кілька відомих зі школи імен. Ми відмовляємося від сприйняття постмодерну й метамодерну в українській культурі, адже це не має жодного зв’язку з глибоко вкоріненими російськими наративами.
Днями Україна подала заяву до Ради Європи про відступ від кількох положень Конвенції про захист прав і свобод людини. Власне, такий випадок добре показує фікцію нашого прийняття європейських цінностей і твердить про нашу спрямованість увібгати неправові методи державного управління в коло правових. Ми відмовляємося вірити у верховенство права з багатьох причин. І такий дискурс свідчить про далекість державного механізму від європейськості. Знову-таки бачимо відгомін прагнень деякої частини українців до російського світу. Роздвоєння української політики й української національної свідомості призводить до потенційно небажаних наслідків.
Читайте також: Інституції справедливості в нашій історії
Корисливість пересічного українця без осягання власної українськості, безумовно, негативна. Але, зважаючи на здатність відчуттів вивітрюватися з пам’яті, ми все одно мусимо пам’ятати. Власне, мусимо перетворити нашу здатність пам’ятати на наш обов’язок.
Україна як суб’єкт міжнародних правовідносин не може бути цілком повноцінною без українськості. На жаль, більшість іноземців асоціюють нас із зовсім не тим, що нам насправді мало б бути властиве. Наші «повернення» до осягання себе в минулому сторіччі подавили. Більшість із нас знають про Розстріляне відродження чи шістдесятників і дисидентів. Кожного, хто намагався кричати на повен голос, що ми не такі, як нас бачать, жорстоко задушили й залишили із відрізаним язиком і перерізаним горлом або кулею в скроні. Головна наша проблема — перебування свідомих у меншості, яка, за законами природи, не може подужати більшість. Тому й основне завдання — стирати насаджені наративи, блокувати російські парадигми й світоустрій.
Важливо розуміти, що ми не маємо закривати себе темною завісою від російського світу. Нам треба закрити російський світ від себе. Але все одно мусимо дозволити наступним поколінням прочитати бодай один твір російського письменника за ціле життя, щоб дати їм зрозуміти всю сутність російської душі, сліпоти й невігластва. Не знаючи, що вогонь обпікає, ми можемо обпекти себе, пхаючи до нього руки.
Отже, 1944 рік. Андрія Мельника депортували з Лемківщини в мале село Глибока на Станіславщині. Йому 18, щойно став на ноги, розбудував власну хату разом з батьком. А потім депортація. І що ми з того пам’ятаємо, окрім кількох статистик, які майже нічого не важать? Андрій Мельник, мій прадід, помер 12 квітня 2010 року. А з нас не лишиться скоро жодного, хто пам’ятатиме лемківське наріччя, традиції, пісні, його могилу й страх депортації. Отак стирається пам’ять. У кожного з нас зокрема. Те саме…