17 серпня 1764 року народився Максим Берлинський, нащадок українського шляхетського роду, випускник Києво-Могилянської академії і перший києвознавець.
На межі XVIII і XIX століть більшість людей дізнавалася про історію Києва, спираючись на «Київський літопис» та «Києво-Печерський патерик». Але Максим Берлинський вирішив розширити ці знання. Він поставив перед собою завдання зібрати більше джерел для вивчення історії Києва, і йому вдалося знайти безліч унікальних документів, таких як літописи і хронографи, що зберігалися в монастирях та родових поміщиках. Завдяки підтримці митрополита Євгенія (Болховітінова), Берлинський відвідав стародавні обителі, щоб знайти важливі історичні документи.
Однією з його найважливіших праць був «Короткий опис Києва», виданий у 1820 році. Розширена версія цієї книжки, написана ще в 1799 році, так і залишилася неопублікованою через цензурні перешкоди, а її рукопис пролежав в архіві 170 років. Приголомшливу роботу Максима Берлинського «Пространная история города Киева с топографическим его описанием» в ленінградському архіві в 1970-му знайшла історикиня і краєзнавиця Лідія Пономаренко.
Цю працю вважають першим серйозним дослідженням стародавнього Києва. Берлинський також зробив великий внесок у науку, ввівши в обіг важливі рукописи з бібліотеки Києво-Могилянської академії, які загинули в пожежі 1811 року.
Максим Берлинський припустив, що Десятинна церква, що стала останнім притулком для киян у грудні 1240 року, була зруйнована не від «тягості» численних людей, що прагнули врятуватися, зачинившись у храмі разом зі своїм майном, а через атаки монгольських стінобитних машин. Хоча сучасні археологічні дані вказують на те, що церква згоріла, важливо, що для тодішніх завойовників, як і для теперішніх, не є перешкодою те, що в храмі цивільні люди.
Також Максим Берлинський розвіяв низку міфів, пов’язаних із київською етимологією, зокрема, буцімто Київ заснували греки-хіосці Щоправда, цю легенду дослідник спростовує іншою: мовляв, коли близько 40 року після Різдва Христового апостол Андрій Первозваний зійшов на Дніпрові кручі, жодного міста тут ще не було. Також дух часу і стан наукової думки передає той факт, що назву Кирилівської церкви, присвяченої Кирилу Александрійському, Максим Берлинський пов’язує з популярною місцевою легендою про Кирила Кожум’яку.
Загалом на межі XVIII–XIX століть естетичним дороговказом для митців та інтелектуалів була Античність, що втілилось у її класицистичному наслідуванні. Зокрема, у літературі це знайшло вияв у перекладах, переспівах і бурлескно-травестійних переробках давньогрецьких і давньоримських текстів, включно з першим твором нової української літератури – «Енеїдою» Івана Котляревського. Пошуки власного коріння серед української аристократії стали активними після Жалуваної грамоти 1785 року, що прирівнювала нащадків козацької старшини до російського дворянства. Це призвело до популяризації «Історії русів». Водночас, вітчизняні старожитності здавалися менш привабливими порівняно з античними пам’ятками. Тому Максим Берлинський, дослідник і поціновувач старожитностей, свого часу характеризував Софійський і Михайлівський собори як грубі готичні будівлі, прикрашені мозаїкою, позбавленою будь-якого смаку.
Однак романтизм, що поширювався в Європі, викликав новий інтерес до національної спадщини. Коли Тарас Шевченко, працюючи в Археографічній комісії, створив альбом «Живописна Україна», його роботи викликали захват як в Україні, так і за кордоном. Це свідчить про те, що в 1840-х роках суспільство вже почало цінувати власну старовину. Також важливою причиною цього зміщення інтересів була зміна культурної політики після Наполеонівських воєн: імперія відмовилася від європеїзації на користь підтримки власної культури.
Берлинський зафіксував спостереження не лише про минуле міста, а й про сучасний йому Київ. Він постійно протиставляє колишню славу й посередній стан сьогодення, вважаючи золотою добою міста саме княжі часи.
«Існуючи майже 18 століть, і перебуваючи весь цей час у зосередженні різних народів, кожен з яких діяв на нього за панівним духом того часу, неможливо йому було не змінитися, ні у фізичному, ні в політичному, ні в моральному своєму існуванні. З першого, від давнини, ледь залишилися дрібні ознаки колишнього його буття, і то для спостережливого, цікавого ока; а в останніх якостях можуть нас дещо задовольняти лише перекази деяких істориків.
Нинішній Київ не схожий на колишній. Навіть самі гори й низини, на яких він живе, і води, що його зрошують, все змінилося, і крім стародавнього імені, в ньому все нове. Усе стародавнє стерте і згладжене минулими століттями…
Річка Либідь, про яку згадується ще з часів заснування міста Києва, представляє тепер струмок, що супроводжується болотами та кількома ставками».
Зрештою, згідно з Берлинським «не багатолюдством жителів сильні міста, не пишнотою будівель прикрашаються, не старовиною марнославляться, і не розкішшю здаються бути квітучими. Згода сімейств і суспільств, розважлива економіка, чесна промисловість, просвітництво, вірність і доброчесність — це справжні способи їхнього благоденства».