Змагання із кульової стрільби на цьогорічній Олімпіаді вже завершилися, та й самі Олімпійські ігри сьогодні вже добігли кінця, а от меми із турецьким стрільцем із пістолета Юсуфом Дікечем, який без жодних допоміжних аксесуарів виборов срібло для своєї країни, у моїй інформаційній бульбашці популярні й далі. І це вкотре наштовхує на роздуми про наше сприйняття себе та ціну російсько-української війни.
Коли на мене вперше впала лавина коментарів у медіа та соцмережах про кульових стрільців, нехай навіть не українських, то я дуже зраділа. В школі, коли більшість учнів вибирають собі якесь позашкільне заняття до душі, я доволі випадково потрапила на львівське стрільбище. Дуже хотіла на пістолет, як і однокласниця, але тренерка сказала «Ні-ні, ти — висока. Тобі — на гвинтівку». Так, наступні 5 років і відбігала після школи «на гвинтівку».
Запитуючи мене про хобі, співрозмовники часто подивовано реагували на стрільбу: «То ти кілер?». Тоді доводилося вдаватися у просвітництво із лекцією про те, що це один із тих видів спорту, які були на Олімпіаді від часу її відродження — 1896 року. Перший президент Міжнародного олімпійського комітету Пʼєр де Кубертен, завдяки якому Олімпійські ігри відродилися у сучасному світі, й сам був чемпіоном зі стрільби. Спортивна стрільба, особливо, із гвинтівки має чимало особливостей, як, наприклад, спеціальний одяг та взуття, який перетворює тебе на такого собі «робокопа» — він добре фіксує тіло, й додає з десяток очок на змаганнях. Останні років двадцять йдуть дискусії, аби його врешті відмінити, але поки всім зручно й так. Основний аргумент полягає у тому, що такий одяг допомагає мінімізувати травми, адже втримувати шестрикілограмову гвинтівку у не завжди зручних позиціях не так вже й просто. Стрільці із пістолета, зазвичай, використовують хіба спеціальні черевики і аксесуари для очей та вух, але можна й без них, як це зробив Дікеч.
З 2004 року Україна на кожній Олімпіаді здобувала медалі у цьому виді спорту. Тоді в Афінах Олена Костевич принесла Україні перше «золото» у кульовій стрільбі із пістолета. Ця ж спортсменка здобула бронзу на Олімпійських іграх в Лондоні у 2012-му році та Токіо у 2020 році. Були й інші золоті призери (Олександр Петрів та Артур Айвазян у 2008 році, який утім з початком російської агресії зрадив Україну на користь країни-окупанта) і срібні, Сергій Куліш у 2016-му (ігри в Ріо-де-Жанейро) та цьогоріч у Парижі. Тож на відміну від Туреччини, для якої срібло Юсуфа Дікеча стало першою медаллю у цьому виді спорту за всю історію виступів на Олімпійських іграх, Україна має вже чималий набуток досягнень у кульовій стрільбі і попри війну, нищення спортивної інфраструктури та вбивства спортсменів, може й далі здобувати медалі.
Читайте також: Ольга Харлан: «Українські солдати пишуть, що я їх надихаю, але насправді, це вони — моє натхнення»
Історія із мемами та раптовим зацікавленням аудиторії кульовою стрільбою мабуть все ж не надто б мене зачепила, попри особистий звʼязок, якби не один болючий факт. Коли я проглядала історію попередніх досягнень турецького спортсмена, то помітила, що він переміг на Чемпіонаті Європи у хорватському Осієку у 2013 році, а срібло тамтешніх змагань виборов українець Іван Бідняк, завдяки якому за рік до цього Україна отримала ще одну ліцензію на Олімпійські ігри в Лондоні, хоч сам спортсмен туди й не поїхав. Родом із Дніпропетровщини, Іван, як значна частина українських кульових стрільців, навчався у Львівському училищі фізичної культури. Місцеве стрільбище, яке до пожежі 2018-го року було найбільшим в Україні, мало зручну інфраструктуру для тренувань, якої не могло запропонувати жодне інше українське місто, тож це сприяло у виборі ЛУФК. Коли я там тренувалася, Іван вже завершував навчання, але пізніше приїздив на збори та змагання. Тож ми були знайомі, і в моїй памʼяті він залишився доброзичливим, веселим хлопцем. Чому залишився? Бо його життя, як і життя більш ніж трьохсот інших українських спортсменів, забрала Росія. До початку повномасштабного вторгнення Іван жив закордоном. З початком великої війни повернувся і долучився до лав українського війська, загинув 20 квітня 2022 року у бою на Херсонщині.
Кожна спортивна історія цієї Олімпіади — про силу волі та боротьбу всупереч умовам, зруйнованій спортивній інфраструктурі та постійним обстрілам. І я не можу припинити думати про те, що якби не Росія, можливо, нині героєм світових соцмереж став покійний Іван Бідняк, або ж він міг би знову зустрілися із Юсуфом Дікечем у фіналі, як і 11 років тому. І хто знає, можливо, цього разу це була б ще одна золота медаль.