Тиждень обговорив з викладачкою української програми кафедри словʼянських мов і літератур Гарвардського університету, дослідницею студій пам’яті Наталією Шпильовою-Саїд основні тенденції в західному академічному середовищі довкола російських та українських студій, зміни після початку повномасштабної війни й перспективи витіснення русистики
— Як після початку повномасштабної війни змінилася ситуація довкола українських студій, зокрема в США?
— Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну освітньо-наукові заклади в США мобілізували зусилля для підтримки України. Фінансова допомога, спрямована на створення спеціальних програм та стипендій для українських студентів і вчених, підкріпили заходами, метою яких було краще зрозуміти націю, що вразила світ своїм спротивом російській агресії та бажанням захищати державну незалежність і право на існування.
Було чимало волонтерських просвітницьких ініціатив, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до війни. Навчальні заклади, переважно вищі, пропонували різноманітні курси, присвячені українській історії та культурі, які, між іншим, сприяли тому, щоб показати глибоку відмінність між Україною та Росією. Показати її на прикладі тривалих відносин цих країн як в історичному аспекті, так і культурному, було надзвичайно важливо, адже російські наративи про «неіснування України й українців» та про «росіян і українців як єдиний народ» були — і досі є — в інформаційному просторі Заходу.
Сьогодні і стипендії, що підтримують українських студентів та науковців, і додаткові курси з історії та культури України, і просвітницькі заходи для широкої громадськості — гостьові лекції, поетичні читання, переклади українських творів на англійську, семінари поза межами освітніх закладів — тривають. Хоча їхня кількість значно зменшилася, якщо порівнювати 2022 і 2024 роки.
На жаль, також зменшується кількість згадок про Україну і в інформаційному просторі: телеканали значно знизили частку висвітлення російської війни в Україні, а українські питання підіймаються переважно з огляду на політичні події, що напряму стосуються США.
— Які тенденції бачите безпосередньо в академічному середовищі?
— Такий спад інтересу до України можна спостерігати й в академічних колах, попри ті позитивні тенденції, про які ми вже сказали. У 2022 році занепокоєння викликала ймовірна «криза русистики». Ішлося про те, що її майбутнє може опинитися під загрозою. Тоді, 2022-го, наприклад, кількість студентів, яка вивчала російську мову й літературу, дещо зменшилася. Але не критично. Натомість тих, що цікавилася українською мовою і культурою, ніби почала збільшуватися.
На жаль, така тенденція не виявилася стабільною. Кількісно програми з русистики й далі значно переважають програми з україністики. Крім того, академічних вакансій для суто українських студій і надалі катастрофічно мало, позиції з російських студій знову переважають.
Нині вакансії з русистики часто містять примітку про те, що вітається знання інших слов’янських мов і літератур. Така тенденція викликає занепокоєння, адже надалі сприяє домінуванню російських студій. Інакше кажучи, позиції відкриті для фахівців саме з них. Щоб здобути потрібну кваліфікацію, яка дасть можливість викладати у вищому навчальному закладі, треба прослухати чимало курсів з історії, культури, захистити дисертацію, мати публікації та брати участь у фахових конференціях. Спеціалістів, які можуть на однаковому рівні відповідати таким вимогам, скажімо, як з українських студій, так і російських, надзвичайно мало.
Тобто простежується тенденція, коли русистику подають як те, що вимагає часу та наполегливості, а над іншими мовами й літературами можна працювати як хобі, для загального інтересу або для додаткового бонуса під час пошуку роботи. Чи можемо ми тоді казати про високу якість підготовки, якщо йдеться про курс або два, які потенційний кандидат прослухав, аби здобути запис про додаткову кваліфікацію, наприклад, у галузі україністики?
— Які ще фактори щодо академічних вакансій могли б виділити?
— У вищих навчальних закладах США щодо академічних вакансій є ще одна тенденція — заміна російських студій радянськими. Наприклад, з’являються посади для викладання історії та культури СРСР, для яких однією з основних вимог є знання російської. Тож виникає багато запитань. Насамперед про яку радянську культуру йдеться? Про культури 15 країн? Звісно, це запитання наївне й риторичне. Вимога знання російської дає зрозуміти, що знову йдеться про Росію і російську культуру. У найкращому разі — культуру, яку створювали російською мовою неросіяни.
Але це кардинально не змінює ситуації, оскільки йдеться про домінування і російської мови, і, відповідно, історії Росії надалі. Така тенденція зводить нанівець зусилля показати і імперські амбіції Росії, і її колоніальні пріоритети, а також переконати русистів у потребі деколонізації русистики. До того, на жаль, кількість позицій саме для україністів (tenure-track positions), як порівняти 2022 і 2024 роки, не зростає.
— Якими є основні фактори, що впливають на позиції українських студій?
— Крім потреби створення позицій для україністів, українським студіям доводиться також долати виклики, що сформувалися ще під час СРСР, а також певною мірою ще під час існування Російської імперії. Тобто йдеться про колоніальний спадок. І тут річ не лише в тому, як представляли Україну, а й у тому як, наприклад США, звикли розглядати Росію.
По-перше, протягом десятиліть Російську імперію і СРСР розглядали переважно як Росію. Країн і регіонів, чия історія також пов’язана із цими політичними утвореннями, довгий час не помічали, а подекуди це відбувається й досі. По-друге, західна спільнота й далі залишається в полоні зачарування «вєлікой руской культурой». І процес вироблення критичного ставлення до неї в певних випадках відбувається доволі повільно, а подекуди й не відбувається взагалі.
Як у такому разі можемо казати про підготовку фахівців, які здатні аналізувати й виявляти токсичний імперський спадок, якого Росія так і не позбулася, не опрацювала, не перетравила? Звісно, є позитивні зрушення, але зачарованість «вєлікой руской» триває, і ця завіса зачарування внеможливлює розуміння фашистських тенденцій у Росії та геноцидної природи російської агресії проти України. Вона також унеможливлює і розуміння російської агресивної риторики та поведінки щодо Заходу.
— Чи можуть українські студії конкурувати з програмами русистики?
— Попри те що програми з україністики існують у США протягом десятиліть, вони не можуть конкурувати з програмами русистики, коли йдеться про кількість студентів. А саме вона визначає фінансування, а також наявність вакансій. Така ситуація залишається невтішно стабільною. Частково це можна пояснити тим, що Україна була відома як країна зі значною кількістю російськомовних, тобто була своєрідним «продовженням» Росії. Звісно, знання російської не допомогло відкрити українську культуру й зрозуміти українську історію. Навпаки, це закріпило імперські зусилля Росії русифікувати Україну. Як наслідок вона була відсутня на міжнародній ментальній карті. Незнання й непам’ятання української культури як глибоко відмінної від російської закріпило хибні уявлення про Україну, на Заході зокрема, як про країну, яка є «майже тим самим», що і Росія.
Українські програми в США почали з’являтися, коли російська мова в Україні, яка на той час була частиною Радянського Союзу, стала основною мовою для кар’єрних можливостей. Українська мова страждала від упереджень, що вона «відстала», «мужицька» й «нерозвинена». Ця сумна слава була поширена не лише в Україні, а й далеко за її межами. У першій хвилі російських іммігрантів у США після революції 1917 року також були прихильники імперської Росії, які згодом брали участь у розвитку російських студій у США. Унаслідок цього російські студії не лише сформували — прямо чи опосередковано — певні імперські й шовіністичні уявлення та ставлення щодо колишніх частин Російської імперії, включно з Україною, а й певним чином сприяли продовженню російського імперіалізму за межами Росії.
— А якщо казати про виклики безпосередньо викладання української мови?
— Якщо йдеться про викладання української мови в США, то тут є проблема термінології. Через низьку кількість студентів і неправильне уявлення про українську мову, вона, зокрема, протягом десятиліть була класифікована як «менш поширена мова» (less commonly taught languages). Сам термін сприяє нерівності. Якщо нашою метою є створення рівних можливостей для культур та мов, така класифікація, хоч і відображає статистику курсів та кількості студентів, сьогодні застаріла. Коли мова описується як така, що її не викладають широко, — а отже, формується розуміння, що мовою не послуговуються у великих масштабах — студенти, природно, вагатимуться, чи присвятити кілька років свого навчання мові, яка навряд чи забезпечить їм широкий вибір можливостей роботи після закінчення університету.
Іншим недоліком, перед яким сьогодні постають українські програми, є обмеження на поїздки в Україну з міркувань безпеки, хоч сьогодні серед студентів є справжній інтерес до країни. Зі зрозумілих причин університети наразі не фінансують їхнє навчання в Україні. Оскільки Росія і далі веде війну, українські програми можна пробувати відкривати за межами України, але для цього потрібен час та інституційна підтримка. Утім, якщо українських програм навчання за кордоном (study abroad programs) залишається мало, то російські все ще знаходять можливості у Вірменії, Грузії, Казахстані тощо. І тут продовжується проблема колонізації та імперського спадку.
Російсько-українська війна, з-поміж інших процесів, виявила потребу деколонізації слов’янських студій на Заході, які тривалий час просто зводилися до русистики. Сьогодні треба випрацьовувати нові знання й шукати шляхи забезпечення збалансованого представлення культур, які раніше були затьмарені російськими студіями. Для цього потрібна готовність переглянути підходи, що були сформовані надмірною увагою до Росії та занадто низьким інтересом до інших країн. Окрім того, навіть коли йшлося про Росію, переважно увага приділялася Москві й Санкт-Петербургу. Тож чи можемо ми в такому разі казати також і про ґрунтовне розуміння Росії?