Кевін — військовий парамедик. В Україні з початку великої війни. Працював на Миколаївщині, потім шість місяців був на евакуації в Лисичанську, Сєвєродонецьку й Бахмуті, а тепер долучився до Госпітальєрів і працює з 3 окремим батальйоном «Волинь» Української добровольчої армії. Каже, що особливо любить УДА, тому що тут всі волонтери, як і він сам.
В американській армії Кевін також був парамедиком. Прослужив майже десять років, але такого воєнного досвіду, як здобув в Україні, зізнається, не мав. «Я був занадто молодим для В’єтнаму й занадто старим для Іраку та Афганістану, — каже, — тут моя перша війна».
«Коли я був юнаком, не було дронів. Та й ще на початку війни, коли я приїжджав куди-небудь, дивився, де маленька яма, де можна сховатися, — пояснює Кевін, — а тепер, коли прижджаю, моє перше запитання — де дерево».
«Нині багато іноземців приїжджають в Україну передавати досвід, вчити українців воювати, — каже Кевін, — але після війни українці будуть вчити весь світ, як воювати в умовах дронів, про тактичну медицину тощо. У нас, американців, є багато інформації про тактичну медицину, але все, що ми знаємо, базується на тому, що в нас дуже швидко буде евакуація. Коли я був у США, то мав невеликий рюкзак…»
Кевін витягує свій рюкзак і простягає мені. «Коли маєш дуже швидку евакуацію — це окей. Цього рюкзака достатньо. Але зараз, коли в нас не буде евакуації, — приносить вдвічі більший рюкзак, — потрібен такий. Навіть я, старий, це можу носити, — усміхається, — але якщо ти скажеш мені: о, діду я допоможу, — я буду не проти».
Позивний Кевіна — Книжник. Але не тільки тому, що він багато читає. «На початку я був Док, — розповідає Кевін, — потім став Дідом, бо переважно був найстарший. А коли прийшов до Госпітальєрів, то не міг бути Дідом, бо таких вже було багато, і не міг бути Доком, тому що вояків з таким псевдо теж вистачало. Тому вирішив перейменуватися на Француза. Моя мама була француженкою, я розмовляю французькою. Але хтось сказав: та в нас уже є три французи, більше не можна. Тому я Книжник. Поки що тільки один. Тому що прізвище мого дідуся було Книжников».
Дідусь Кевіна родом з містечка Богуслава на Київщині. Звідти, де мальовнича річка Рось пробиває гранітні скелі й витворює чудернацькі пороги, звідки родом легендарна Маруся Богуславка, яка звільнила з турецької неволі 700 українських козаків-невільників. Виїхав до США ще перед Першою світовою війною, понад сто років тому. Але в родині добре пам’ятають про свій зв’язок з Україною, тому Кевін тут. Запевняє, що його рідні дуже щасливі з цього приводу, «що від нашої сім’ї є хтось тут зараз», а племінниця, якій дев’ять років, навіть почала вчити українську мову.
Кевін також взявся за вивчення української, коли приїхав 2022 року й уже досить гарно говорить. Набагато краще, ніж деякі рускоязичні, які живуть в Україні все життя. Тільки трапляється вільна хвилина — береться за науку, читає, конспектує, постійно вдосконалюється. Лише коли хтось дуже швидко й складно говорить, просить говорити короткими реченнями, бо не все встигає вловити.
«Чого ти вирішив приїхати?» — питаю Кевіна. «А як ні? Я людина, українська людина. І я можу. Як не приїхати?»
«Для нас, американців, неприйнятно, коли велика сильна людина ображає та б’є маленьку людину. Росія велика, має багато мільйонів і нападає на вас, маленьких. Я, як американець, хочу оборонити вас, захистити. Для мене є багато-багато причин бути тут, і це лише одна з них».
«Я багато чую, — продовжує Кевін, — коли люди кажуть: я не хочу говорити про війну в Україні, бо це політика. Це не політика. Ця війна — це не політика, це вбивство й агресія злих людей, які хочуть вкрасти й убити. Мене особливо тут шокувало, скільки Росія коїть воєнних злочинів. Це неймовірно для мене. Я солдат і знаю, що можна, а що не можна. Я знаю, що це воєнний злочин. Бл…дь, я стільки вже побачив… Неймовірно. І для мене це було шоком. Дуже великим шоком».
«Багато людей мене запитують, чому я приїхав. А для мене цікавіше запитання: чому ти залишаєшся тут. І моя відповідь — це російські воєнні злочини…»
Кевіне, а чи багато американців думають так, як ти, сприймають цю війну так, як ти?
«У мене є друг Пол Волл, — каже Книжник після короткої паузи. — Він старий солдат, старий ветеран, як я. Він був зі мною в Сєвєродонецьку, Лисичанську, Бахмуті. Я думаю, що із цього можна зрозуміти, як він думає. Ми схожих поглядів. Ми разом потрапляли під обстріл, нас засипало землею, але він двічі повертався в Україну після цього. Я знаю ще інших американців, які думають, як я».
«Я збираю багато коштів для допомоги Україні, — продовжує Книжник, — і майже всі мої донори — українці, які дуже-дуже-дуже давно приїхали до США. Через багато років вони не забули Україну. Дивися, — показує фотографію, — це українки з Харкова, ще радянського Харкова, які виїхали понад 30 років тому. Вони дуже багато мені допомагають. І безперервно. Ти тут бачиш багато речей, які вони допомогли нам купити й передати в Україну».
Новини про Україну Книжник воліє читати з французьких медіа. «Мені справді тут кортить читати французькою. На мою думку, французькі газети й журнали найкраще описують нашу війну. Чому — я не знаю. Вони пишуть глибше, ніж американські. Я читаю Ле Монд, вона центристська». Розповідає, як одного разу на початку війни поїхав на Донбас із німецькими волонтерами. На одному блокпості їх зупинили, але там ніхто не розмовляв англійською і вони не могли пояснити мету подорожі. «Нарешті я подумав: спробую французькою, — усміхається Кевін, — і так, один блокпост і два українських солдати розуміють французьку. Ми дуже швидко з ними порозумілися й поїхали».
Віднедавна парамедик Книжник мріє стати мінометником. Каже, що в США військовий парамедик — це передусім військовик, а вже потім медик. «Для нас справді немає різниці між парамедиком і військовиком. Якщо ти парамедик, то ти військовик. Мінометник виконує дуже важливу роботу для тактичної піхоти», — пояснює Кевін. Каже, що трошечки застарий, щоб бути піхотинцем, але дещо розуміє про поле бою і яку роль там відіграє міномет під час наступу чи під час оборони. «Мені це цікаво. Міномет — важливий елемент на полі бою. Щоб менше наших хлопців-піхотинців загинуло».
На базі, куди після чергування на позиціях приїжджає відпочивати Книжник, його чекає собака Рішка. Де він її взяв, я так і не зрозумів, але дуже її любить. Може годинами сидіти, гладити її та щось розповідати їй французькою. Каже, що французьку мову тварини розуміють досконало. Кевін взагалі дуже любить тварин, і там, де він, обов’язково знайдеться якась пухнаста істотка, яка отримає свою порцію ніжності.
Кевін родом зі штату Орегон. Це на північному заході США. Каже, що в тих краях, особливо в місті, де народився й провів дитинство, є дві великі річки й дуже багато каштанів. «Для мене Київ так схожий на моє рідне місто. Я його так люблю».
А ще запевняє, що після перемоги залишиться жити в Україні, принаймні на якийсь час. «О, так. Закохатися в Україну дуже легко. В кінці війни я знайду село з однією хатою, там будемо Рішка і я».
«Я дуже вдячний Україні за те, що вона воює, — каже Книжник, — окупант дуже великий і сильний, а ми, українці, воюємо, ми захищаємо свободу, волю, демократію. Ще раз скажу як американець: для мене демократія — це моє серце. Я бачу рабів у Російській Федерації і бачу тут вільних людей. Звісно, я буду тут. Питань нема».
«Я старий солдат. І я впевнений, що в нас буде перемога. Коли — не знаю. Але я впевнений. Тому що я бачу наших хлопців, наших жінок, бачу, що вони вже не будуть рабами. І завдяки цьому буде перемога».