Метаморфози Києво-Печерської лаври

За майже тисячолітню історію Києво-Печерська лавра неодноразово змінювалася візуально й концептуально, шукала протекції та відновлювалася з руїн. Як формувався образ обителі починаючи від Середньовіччя та що відбувається в Лаврі сьогодні, читайте в нашому матеріалі.

Власний міф

1051 року, за князювання Ярослава, чернець із Чернігівщини Антоній, що понад усе прагнув спокою, викопав печеру за межами тодішнього Києва. Згодом тут сформувалося поселення монахів і постав монастир. Протягом наступних століть лаврські книжники примножували славу обителі та записували оповіді про аскезу печерських подвижників і чудеса Печерської Богородиці. Так постали легенди про чарівний пояс Шимона, якому Бог вказав, де буде збудовано монастир, і про майстрів із Царгорода, яким сама Богородиця у Влахерні доручила будівництво Успенського собору.

У Середньовіччі Печерська лавра була окремим поселенням, разом із Подолом і Верхнім містом. Ченці жили осібно, навіть для великого князя не відмикали воріт без благословення настоятеля. Тут відбувалися дивовижні речі, оповіді про них зібрано в «Києво-Печерському патерику», який багато століть був улюбленим читанням у Східній Європі.

Окрім власного міфу, лаврські інтелектуали творили символічний образ Києва. У тексті другої Касіянівської редакції «Києво-Печерського патерика» (1462) Київ названо стольним, славним і богоіменитим градом. Лаврська друкарня, заснована ігуменом Єлисеєм Плетенецьким, поклала початок культурному відродженню Києва в 1620-х. А Лаврська школа, створена Петром Могилою, радикально реформувала освітню систему, переорієнтувавшись на європейські взірці.

Барокова доба – час найвищого розквіту Лаври як духовного осередку. У цей час будують церкви й корпуси коштом благодійників із козацької старшини, видають протопутівник «Тератургиму» Афанасія Кальнофойського й барокові редакції «Патерика» для різних груп читачів, Лавру називають «Небом печерним» і закликають йти на прощу до Києва, а не до Єрусалима.

Індустрію паломництва вдалося повноцінно налагодити в ХІХ столітті, коли церква вже була підпорядкована російському Синоду, але все досі нагадувало про Україну – від дзвіниці, оновленої коштом Мазепи, до фресок із митрополитами Могилою і Заборовським.

Іван Нечуй-Левицький яскраво зображує в «Кайдашевій сім’ї» бабу Палажку: «З’їла я двадцять пасок у Києві, то, може, бог поможе з’їсти і двадцять першу… Як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то Бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як хто їстиме щороку в Києві паску, та ще й умре на великоднім тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так і полетить просто в рай», – переконує вона Кайдашів, ділячись фольклорними віруваннями. «Треба в Києві на великому тижні висповідатись, в чистий четвер одговіться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на святі мощі по шагу покласти, то тоді Господь і помилує нас, — навчала баба Палажка, піднявши вгору палець. — А хто купить мира од мироточивих голів або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова. Я знаю в Києві всі мощі, всі церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною іде слідом сотня або й друга людей, а я всім розказую, в якій церкві які мощі, показую, де лежить пір’я з архангела Гавриїла в панянському монастирі, де стоїть молоко Богородиці, де святий Миколай притиснув до стіни своїм образом злодія, як той хотів обікрасти церкву».

Подібні апокрифи були записані в путівниках для прочан, які масово видавали в кінці ХІХ століття в Російській імперії. Росія активно інкорпорувала київську святиню у свій символічний простір.

Останній притулок еліти

Окрім оселі ченців, Києво-Печерська лавра стала місцем поховання видатних громадян. Тут поховані останні київські удільні князі, представники родин Олельковичів, Острозьких, Корецьких, Слуцьких, Вишневецьких. Вічний спочинок тут знайшли бургомістри, шляхтичі, старшина, найвищі ієрархи. Ховали й деяких жінок – наприклад, княжну Юліанію Гольшанську, чиї мощі було знайдено й канонізовано в XVII столітті. Деякі могили втрачені, деякі відновлені.

Так у серпні 2021 року, до 30-ї річниці Дня Незалежності України в Успенському соборі Києво-Печерської лаври відкрито відновлений надгробок князя Костянтина Острозького. У події взяв участь президент Литви Гітанас Науседа. Його слова на відкритті засвідчують усвідомлення можливості повномасштабного вторгнення та тверезу оцінку стосунків з Росією ще тоді. «Сьогодні в нашій пам’яті князь залишився як переможець у битві під Оршею 1514 року. Саме ця перемога зупинила в той час експансію Москви і приборкала її амбіції. Тріумф Костянтина Острозького став не тільки попередженням про загрозу європейській цивілізації, що походила зі сходу, а й переконливим доказом того, що цю загрозу можна подолати», – наголосив Гітанас Науседа.

Читайте також: Як козацька старшина опікувалася Києво-Печерською лаврою

Дехто з українофобів також похований у Лаврі – наприклад, Наталія Долґорукова, Пьотр Румянцев-Задунайскій, Пьотр Столипін. Могила останнього розташована біля входу в Трапезну. Сьогодні розглядають ідею ексгумувати його й віддати Росії в обмін на українських полонених або тіла загиблих.

Руйнування та музеєфікація

Києво-Печерська лавра будувалась як укріплення й не раз витримувала збройні напади. 1096 року монастир пограбували половці, потім прийшли монголи. У 1416 році обитель спалили ординці під проводом Едигея під час нападу на Київ, її відбудували лише в 1470 році. У записах Петра Могили також є молитва до Печерської Богородиці з подякою за захист від нападників.

25 січня 1918 року в стінах Лаври більшовики закатували митрополита Київського й Галицького Володимира (Богоявленського). А 1926 року відкрили на території Лаври Всеукраїнське музейне містечко. Наступного року тут з’явилися музей культів та побуту з відділами шиття і тканини, металу й каменя, письма та друку, станкового малярства, історії Лаври, порівняльної історії релігій, нумізматики; а також Музей староукраїнської будівельної техніки, Музей української старовини та Український театральний музей УАН.

Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го

При відступі радянських військ енкаведисти завезли вибухівку в Успенський собор, і 3 листопада 1941 року величну старовинну споруду було підірвано. Радянська влада цинічно намагалася звинуватити в підриві нацистів і друкувала в пропагандистській пресі фотографії зруйнованого собору з підписом: «Таким залишився Київ після відступу німців восени 1943».

На збережених фотографіях розбір завалів підірваного Успенського собору триває в 1950-1960-х роках. Скільки золотих потирів і безцінних написів на плінфі втрачено за ці десятиліття – не злічити. Археологічні дослідження так і не були проведені як належить – напередодні святкування 1000-ліття хрещенні Русі саме наукова спільнота виступала проти нагального початку будівництва, позаяк територія ще не була обстежена.

Урочисте освячення відновленого Успенського собору відбулося 24 серпня 2000 року. У цей час було завершено лише зовнішнє оздоблення храму, роботи з розпису інтер’єрів тривали й далі.

Сьогоднішнє обличчя Лаври

У новітній історії України Печерська лавра ще практично не відбулась як символічне місце. Михайлівський собор – це набат під час Революції гідності й тимчасовий шпиталь для поранених на Майдані 2014 року. Софія Київська – це місце порозуміння і спільної літургії представників різних віросповідань і конфесій України. А Києво-Печерська лавра, на жаль, поки має здебільшого антиукраїнські символічні конотації – з іконою «Паші Мерседеса», сауною Онуфрія в Нижній лаврі, методичками ФСБ, портретами Ніколая ІІ й антиукраїнськими наративами на кожному кроці.

7 січня 2023 року, після початку звільнення Лаври від московського патріархату, відчувалося велике піднесення під час першої літургії митрополита ПЦУ Епіфанія в Успенському соборі. Тоді багато хто вперше за довгий час відвідав Лавру. Доти святиня була просочена російським духом і пишалася статусом обителі «руского міра» в серці Києва.

Сьогодні на вході до Лаври пильнує озброєний охоронець, готовий до провокацій, що, вочевидь, час від часу трапляються. Вхідний квиток коштує 160 гривень. У вечірні години, коли зачиняють музеї, можна зайти на територію за 50 гривень.

– А печери працюють? – запитую у співробітниці заповідника.

– На жаль, ні. Чекаємо рішення суду на нашу користь.

– На користь заповідника? – уточнюю.

– Так. Заповідника й української церкви.

– А що, там досі московський патріархат?

– Так… – зітхає науковиця. – У нас туди доступу немає. Вони там живуть, доглядають мощі.

– А українські ченці вже є?

– Є. Але небагато, – додає моя співрозмовниця. – Поки нам лише один корпус віддали. Робимо ремонт. Вони ж там все зруйнували, як виселялися, розкурочили…

Інший співробітник Лаври підтвердив: ченці московського патріархату контролюють печери та живуть у деяких корпусах Лаври.

Протиборство російських і українських сил відчувається в повітрі, в деталях, в коротких розмовах. Хтось із наглядачів експозицій одягнений у діловий одяг, а хтось – у хустку за московським звичаєм. Хтось із наукових співробітників доброзичливий до відвідувачів, має відверто українську позицію і охоче розповідає про перебіг справ, а хтось влаштовує чаювання просто в церкві Спаса на Берестові й намагається вдруге взяти гроші з відвідувачів, які вже придбали загальний квиток.

Варто додати, що заповіднику постійно доводиться витримувати неабиякий тиск від вірян московського патріархату в соцмережах. Вони навіть свій телеграм-канал назвали «Фортеця Лавра», плануючи тримати оборону. У березні одна з вірянок опублікувала допис про те, що ще донедавна велелюдна Лавра нині порожня, печери та храми Нижньої лаври недоступні для відвідувачів, і підсумувала, що цього й домагається музей-заповідник. Однак це відверта маніпуляція: і заповідник, і українська церква зацікавлені відчинити для відвідувачів усю доступну територію, натомість саме колишня лаврська громада московського патріархату заблокувала доступ. Також під дописами офіційної сторінки заповідника про будь-які культурні заходи на кшталт концертів духовної музики, старовинних кантів українського бароко, які лунали в цих стінах за часів Гетьманщини, з’являються гнівні смайли й грубі коментарі про те, що Лавра – це місце для молитви та усамітнення, а не для співу.

У нарешті української Лаври ще дуже багато роботи. Про Мазепу тут досі мало що нагадує. Як і про десятки достойників, що розбудовували українську державність і культуру протягом століть – чимало з них так чи інак мали стосунок до Лаври.

Нині особливо потрібна увага та підтримка суспільства до українських ініціатив у Києво-Печерській лаврі. Святиня ще поверне собі українське обличчя і знову стане українським місцем пам’яті.